З’ясувалося, що востаннє подібне траплялося... аж восени 1998-го, коли українському складові «біло-синіх» допоміг знешкодити вдома лондонський «Арсенал» білорус Белькевич.
На той момент, щоправда, він не для всіх був «стовідсотковим» іноземцем. Згадки про Валентина, про його співвітчизників Хацкевича й братів Маковських, грузинів Каладзе та Деметрадзе, узбекистанця Шацьких і кількох росіян неодмінно супроводжувалися ремаркою: представники країн колишнього Союзу. Тому першим «справжнім» легіонером – із далекого зарубіжжя – дехто вважав угорця Боднара.
Щодо «далекості» можна сперечатися. Закарпатський Ласло-«Вася» територіально до «Динамо» був куди ближчим, ніж, скажімо, ті ж кавказькі зірки. Втім, для найдопитливіших повідомимо: участь у матчі європейського клубного турніру самого лише Боднара датована листопадом 2000-го, він розділив із партнерами гіркоту мінімальної поразки від «Манчестер Юнайтед». Надалі чисельність закордонного легіону зростала, подеколи вже одночасний вихід на поле більше двох-трьох українських виконавців сприймався з подивом.
Цей вектор змінила не війна. Вторгнення путінської орди стало обставиною форс-мажор, вплинувши на одномоментне рішення західних гравців продовжити кар’єру там, де спокійніше та стабільніше. Ніхто не вправі осуджувати їх за це, в більшості своїй ті майстри заслуговують на повагу та подяку. Особливо – Вербич і Кендзьора. Поляк, власне, й залишився останнім із могікан. Томек, за його словами, прагне пробитися з «Динамо» в груповий раунд Ліги чемпіонів, а там уже, можливо, розмірковуватиме про варіанти відповідей на пропозиції інших колективів.
Повертаючись до вектора тотальної українізації візитного клубу нашої держави, не можна не відзначити роль у цьому процесі головного легіонера киян – Мірчі Луческу. Від моменту появи біля керма «Динамо» румун вибудовує команду саме навколо місцевих виконавців, серед яких багато вихованців своєї академії. Так, без «точкових» зарубіжних придбань на ту чи іншу тактичну позицію не обходилося. Проте, наразі в Києві безболісно можуть замінити Де Пену чи Вербича, Жерсона чи Сідіклея, Раміреса чи Вітіньйо.
Через які обставини угода Луческу з його нинішніми роботодавцями набула саме таких рис – то суто внутрішня кухня чи то пак комерційна таємниця. З доморощеною основою Мірча фактично в одну хвіртку виніс із першої ж спроби донецький «Шахтар» на всіх трьох внутрішніх фронтах і здобув путівку до основної сітки Ліги чемпіонів. Що засвідчило: консенсус тренера з керівництвом клубу щодо стратегії розвитку має під собою міцну раціональну основу.
Надто важливий той факт, що за спиною був залишений суперник, до становлення якого сам Луческу доклав стільки років і зусиль, чи то залюбки сприйнявши бразильську орієнтацію власників донецького бренду, чи то, навпаки, підказавши їм цей шлях.
Скільки списів зламано навколо ліміту на легіонерів, що його відстоювали тодішні очільники ФФУ! Гадаю, не було б тих обмежень – Луческу спокійнісінько обходився б узагалі без українських гравців у складі. З огляду на те, наскільки комфортно почувався румун у тій парадигмі, наскільки родючим був ґрунт і наскільки успішними результати, абсолютно інший, новий – київський – виклик характеризує Мірчу по-особливому.
За великим рахунком, він уже досяг у футболі всього. Та й, напевне, не тільки у футболі. Й у нинішніх умовах спокійно міг би йти на пенсію в статусі найстаршого діючого тренера світу. Але – не йде. Не йде з «Динамо», не залишає Україну, окреслюючи для себе та для підопічних нові горизонти. Відповідаючи тим, хто запускав кампанію про «збитого льотчика», не звертаючи увагу на багато сторонніх подразників, чесно та віддано займаючись своєю справою.
До речі, демарш румуна в Стамбулі, у відповідь на провокативні гасла відморозків із фанатського середовища «Фенербахче», свідчить, як на мене, про переосмислення ним політичної тематики – зокрема, російської агресії. Зважаючи на те, в яких реаліях і рамках доводилося працювати Луческу раніше, така зміна варта уваги. Це вже не про кваліфікацію та досвід, аби з самби на гопак у футбольній справі перескочити. Це вже щось про карму, не інакше...
Від порівнянь, зіставлень, аналогій і паралелей нікуди не дітися й у світлі побачення «Динамо» з «Бенфікою» в останньому раунді відбору Ліги чемпіонів. Мірча вже зажив сатисфакцію в дуелі з Жорже Жезушем, колишнім наставником лісабонців, що нині очолює «Фенербахче». Стане двораундовий бій із «орлами» продовженням цього компенсаційного ланцюга? Чи справдяться передбачення тих, хто вважає, що шанси киян пройти португальців – на рівні 15-20 відсотків?
Що ж, дійсно, досить зазирнути в таблицю коефіцієнтів УЄФА, проаналізувати активність опонентів на трансферному ринку, зважити на загальний рівень національних чемпіонатів двох країн і змагальний тонус двох конкретних команд – стане зрозуміло, що «Бенфіка» є однозначним фаворитом нашої пари. Про різницю в моральному стані взагалі не кажу. Патріотичні почуття, прагнення подарувати українцям позитив від спортивних успіхів – це, безперечно, потужний фактор. Але, маючи, умовно кажучи, артилерію з дальністю 30 км і знаючи, що супротивник здатен у рази перекривати цей показник, на самому лише козацькому драйві завдань не вирішиш – ні тактичних, ні стратегічних.
Утім, із приводу тактики – геть не все вирішено заздалегідь. Свого часу Луческу «з коліс» витискав максимум у зустрічах із нідерландським «Алкмаром» і бельгійським «Гентом», згодом – із іншим представником Бельгії, «Брюгге», зовсім нещодавно – з «Фенером» і «Штурмом». Цього літа вирішальним чинником ставала саме тренерська робота впродовж матчу: визначення основного складу, ротація, заміни, варіативність тактичних побудов.
Те, що колектив – після кількох місяців режиму благодійних поєдинків, із вимушеними змінами у складі та на тлі тривожних вістей з фронту – не тільки сприймає настанови тренера, а й реалізує їх, багато про що свідчить. Невипадкові голи Караваєва та Вівчаренка – з найяскравіших цьому ілюстрацій.
Чи присутнє таке взаєморозуміння у німця Рогера Шмідта і його підопічних по «Бенфіці»? Те, наскільки легко й невимушено лісабонці розправилися з «Мітьюланном», здається, є ствердною відповіддю на це запитання. Данський та австрійський віце-чемпіони – десь одного класу. Але португальці свою місію виконали без напруження, а «Динамо» зі «Штурмом», м’яко кажучи, дещо понервувало. Втім, реалізуй кияни сповна перевагу над суперником у Лодзі, цілком можливо, букмекери збільшили б котирування команди Луческу принаймні рази в півтора.
Отже, «Динамо» – «Бенфіка». Перша половина битви за престиж, за шалені гроші від УЄФА, початковий раунд відчайдушного змагання творчих ідей тренерів і гравців.
Наявність у лавах суперника українського футболіста, вихованця динамівської школи Романа Яремчука, як і рік тому, присмачує цей поєдинок особливою інтригою. Забивний форвард подібного штибу сьогодні не завадив би й Луческу.
З іншого боку, таке футбольне «повпредство» – зовсім не зайвий штрих до колективного портрету київського клубу. Як продуктивної школи талантів, як базового колективу національних збірних нашої держави, як одного з невід’ємних символів України, її гордість і надію...
Юрій КОРЗАЧЕНКО, «Футбольний клуб»
Переходь за посиланням та донать нашим захисникам!
