Володимир Мунтян народився 14 вересня 1946 року в Котовську Одеської області, але ще до школи переїхав із батьками в Київ, тож є вихованцем саме столичного футболу. Поки батьки (тато – Федір Степанович – арматурник на асфальтобетонному заводі, мама – Марія Леонтіївна – нічна няня в лікарні) були зайняті на роботі, школяр Володя весь час після уроків проводив у грі з м’ячем. Разом із іншою дітворою з Чоколівки ходив на стадіон СКА, щоб подивитися заняття та двосторонки вихованців ДЮСШ міського відділу народної освіти. За щастя для післявоєнної дітвори було після тренування старших повозитися зі справжнім ніпельним м’ячем. Хто був найбільш майстерним – той мав більше часу, щоб понабивати м’яча. Саме звідси – витоки майстерності Мунтяна та інших динамівських технарів, які філігранно володіли м’ячем, мали добре поставлений удар і самобутній дриблінг, вироблений у таких от баталіях.
Після одного із тренувань на стадіоні СКА, коли хлопчаки кинулися до м’ячів після старших, Муня традиційно почав усіх обігрувати й демонструвати видовищні трюки. І тут до нього підійшов дорослий і запитав: «Слухай, ти хочеш серйозно зайнятися футболом? А покажи, на що ти здатен». І Володя почав жонглювати лівою-правою, головою, а потім виконав улюблений «бразильський» фінт – пробіг з м’ячем, різко спинився і двома ногами з-за спини перекинув м’яча. Михайло Борисович Корсунський, а це був саме він – легендарний київський дитячий тренер, який підготує для «Динамо» низку гравців, у тому числі Каневського, Сосніхіна, Левченка та Мунтяна, – навіть попросив Вову виконати трюк «на біс».
Мунтян був різнобічно розвиненим і обдарованим спортсменом. Школярем став чемпіоном Києва з акробатики, вигравши першість серед 70 учасників. Міг виконати сальто, навіть один із найскладніших його різновидів – арабський. Грав у волейбол, баскетбол, бігав на ковзанах і лижах. Але при цьому не уник тяжких травм – переломи ноги й руки. Коли після зняття гіпсу після чергового перелому батьки не пускали Володю на заняття, він спробував спуститися вниз із балкона через водостічну трубу. Після цього змирилися й рідні – не стали перечити вибору свого сина.
Корсунський зібрав чудову команду: від Альтмана в воротах до Кащея в атаці, а її диригентом був Мунтян. Команда міськвно вигравала турнір за турніром, однолітків у республіканських першостях громила «всуху», а коли в 1963 році в товариському матчі юнацьких збірних Києва та Москви наші виграли, а Мунтян відіграв особливо яскраво, особисто Михайло Коман – недавня зірка нападу «Динамо», а на той час – член тренерського штабу головного клубу Києва, запросив наступного ж дня прийти на тренування «Динамо». Володя соромився підійти до «зірок», показатися перед усією командою, тож просто подивився на заняття зі сторони. Аж через кілька днів, зустрівшись на вулиці з Бишовцем, почув від нього: «А чому це ти не ходиш на тренування? В «Динамо» тебе чекають». Так від 15 травня 1963 року, написавши заяву, Володимир Мунтян став гравцем київського «Динамо». Грав за клубні команди в юнацьких першостях міста, УРСР і СРСР, а вже при керівництві Маслова опинився в дублі.
Дебют Володимира в основному складі «Динамо» відбувся 15 жовтня 1965 року в Ташкенті, і хоча раніше київська команда не обігрувала «Пахтакор», цього разу здобула перемогу 2:1. До останніх турів динамівці боролися за золоті медалі з московським «Торпедо», і хоча в підсумку задовольнилися другим місцем, всім стало ясно – у Києві знову створено дуже цікаву команду. В тому чемпіонаті Мунтян зіграв лише тричі, але вже наступного року став «залізним» гравцем основи, чому посприяло, не в останню чергу, «відрядження» провідних динамівців на фінальну частину чемпіонату світу 1966 року. Поки вони воювали за медалі в Великобританії, молодь гідно грала в клубі.
Від 1966 до 1969 року три сезони поспіль «Динамо» під керівництвом Віктора Маслова не відпускало чемпіонських медалей. А найкращий свій сезон особисто Мунтян провів, можливо, якраз у чемпіонаті, коли підопічні Маслова втратили перше місце, здобувши «срібло» – 41 матч на всіх фронтах і 12 голів провів Володимир, тягнув на собі команду, тож у 1969 році був визнаний найкращим футболістом СРСР. Взагалі, стилю Мунтяна не був притаманний футбольний егоїзм. Він завжди ставив командні інтереси вище особистих, і в ситуації, коли інший бив би сам, віддавав перевагу розіграшу до вірного – вишуканий пас видавав не рідше ніж хороший удар, грав на результат клубу, а не свій особистий.
Коли в «Динамо» змінювалися тренери, Мунтян лишався одним із незамінних. Маслов, Севідов, Лобановський – кожен із них цінував колективізм і майстерність провідного півзахисника клубу. «Один із кращих півзахисників радянського футболу за всі роки. Прекрасно координований, легкий, мобільний, виділявся високою технікою обробки м'яча, хорошим стартовим швидкістю, тактичної винахідливістю. Рідкісна ігрова інтуїція, уміння зробити гострий пас, поставлений удар з обох ніг дозволили Мунтяну, звиклому до ролі диспетчера, органічно вписатися в більш атлетичну гру команди Лобановського», – так характеризували його сучасники. Валерій Лобановський писав: «Цей півзахисник, який володів неповторним почерком та своєрідним баченням гри, демонстрував бездоганну техніку, по-котячому м’яке поводження з м’ячем, відмінну координацію, вміння миттєво ухвалювати правильні рішення й разом із тим завдати точний сильний удар».
Першим із радянських футболістів Мунтян здобув сім золотих медалей чемпіонату СРСР (пізніше це досягнення повторив лише Блохін), а загалом мав 11 медалей. Золоті – 1966, 1967, 1968, 1971, 1974, 1975 та 1977, срібні – 1969, 1972, 1973 та 1976 (о). Володар Кубка СРСР 1966 та 1974 років, фіналіст – 1973. Володар Кубка кубків і Суперкубка Європи 1975 року. За 13 років у першій клубній команді майстрів київського «Динамо» (14 сезонів, включаючи експериментальні напівсезони 1976) провів у всіх турнірах 420 матчів, забив 77 м’ячів, зокрема в 371 матчі чемпіонату відзначився 70 голами, а в єврокубках провів 32 матчі, 6 голів. В списках «33 найкращих» — вісім разів: №1 (1968, 1969, 1970, 1972, 1973, 1975), №3 (1966, 1967). За збірну СРСР зіграв 49 матчів, забив 7 м’ячів. Учасник фінального турніру чемпіонату світу 1970 року, бронзовий призер Олімпіади-1976.
Кінцівка виступів Володимира Федоровича виявилася дещо змазаною через сторонні обставини: травми, автокатастрофу та клубні негаразди. Лобановський проводив реконструкцію складу, але після незадовільних, на думку начальства, результатів і бунту гравців ледве не був відправлений у відставку, а тандем із Базилевичем розпався назавжди. Отже, в 1977 році він припинив виступи за «Динамо». Втім, залишився в рідному клубі й розпочав роботу тренером саме в юнацьких клубних командах і школі підготовки команди майстрів.
Коли Мунтян закінчував грати в 31 рік, його кликали інші клуби, але на всі запрошення, в тому числі – з видом на медалі та єврокубки, Володимир відповів відмовою. Просто уявити не міг собі, що вийде в футболці іншого клубу проти київського «Динамо». Тож прийняв у якості граючого тренера інший київський клуб – СКА. І дав путівку в великий футбол відразу кільком талановитим призовникам армійців.
У 1980 році Володимир Мунтян на деякий час навіть поновив виступи, очолюючи київський СКА. Працював у Київському вищому танковому інженерному військовому училищі на кафедрі фізичної підготовки факультету з підготовки іноземних фахівців, а також у міській і республіканській федераціях (тим більше, сам пройшов аспірантуру й захистив дисертацію). А в середині 80-х поїхав у тривале закордонне відрядження, очолюючи команду КОСФАП (Антананаріву, Мадагаскар) в 1986-88 роках. І під керівництвом радянсько-українського фахівця цей клуб, який представляв відомство силовиків, вперше і востаннє в своїй історії став чемпіоном своєї країни.
Саме Володимир Мунтян стояв біля витоків системної підготовки молодих футболістів у незалежній Україні, в 1992-94 роках очолюючи олімпійську збірну. Біднота була жахлива: спорткомітет і тодішня федерація не виділяли навіть екіпірування, зарплата Мунтяна становила 18 доларів США, а інші співробітники – тренери, масажисти, адміністратори – отримували зарплату через «Фонд Мунтяна».
Потім працював головним тренером збірної Гвінеї, з якою взяв участь у фінальному турнірі Кубка африканських націй. Вивів ФК «Черкаси» в лідери Першої ліги, які ледве не підвищилися в класі в 1998-99 роках. Дав путівку в великий футбол кільком гравцям у аматорському колективі «Оріон» (Київ) в 1999 році. Від 2000 по 2011 роки працював із низкою команд – «Таврія», «Оболонь», «Аланія», «Кривбас», «Ворскла». Очолював молодіжну команду «Динамо», і саме під його керівництво у тренерському штабі Мунтяна отримав безцінний перший досвід тренерської роботи Сергій Ребров.
Такий він, Володимир Федорович. У кожній своїй команді, в кожному колективі, розкривав найкращі якості своїх підопічних. Неодноразово саме він створював фундамент, на якому в наступні роки розвивалися цікаві, конкурентні команди. Окремо слід сказати про сподвижницьку роботу В.Ф.Мунтяна в ветеранській спілці. Ще з початку 90-х працював «Фонд Мунтяна», а зараз Володимир Мунтян є президентом громадської організації «Ветерани ФК «Динамо» Київ». Особливо не «піарячись» і не рекламуючи свої добрі діла, Ветерани «Динамо» об’єднуються заради підтримки тих, хто віддав все життя футболу. Багатьом допомагали з операціями, лікуванням. Підтримували в важкі останні роки. Саме тому шанують Володимира Федоровича всі колеги – бо для нього братерство, дружба, підтримка не порожній звук.
Переходь за посиланням та донать нашим захисникам!
