У квітні дзвінок Футбол 24 застав Микиту за зборами на фронт. «Взули, одягнули – за це спасибі, – сказав він автору цих рядків. – Але з технікою – біда». Його підрозділу бракувало тепловізора, нічника, дрона. Ми з вами спробували допомогти хлопцям фінансово, пам’ятаєте?
Зараз за плечима Федотова – кілька місяців реального бойового досвіду, екстремальні епізоди, коли життя висіло на волосині, а також втрата близького побратима. Голкіпер не приховує: ще досі не завжди вдається відрізнити безпечне життя в Іспанії від страшного подиху війни. Але наполегливо тренується, шліфує призабуті воротарські рефлекси. Йому лише 22. Вся кар’єра попереду!
«Хлопці на фронті стали для мене другою сім’єю»
– Весною ти сказав, що коли настане момент скинути військову форму, то одразу вхопиш футбольний м’яч і почнеш тренуватися. Що відчув, зробивши це нарешті?
– Ой, це такий момент! Я навіть зараз не завжди розумію, де перебуваю і що відбувається (Усміхається). Наче якесь друге життя. В усіх людей було життя «до війни» і буде «після війни». Скажу тобі чесно: я дуже щасливий, коли виходжу на поле, набираю форму. Майже шість місяців провів без тренувань. Це важкувато. Але дуже допомагає те, що команда в мені впевнена. Вони мене бачили раніше і знають мій рівень.
Попри це, перебуваючи тут, в Іспанії, ми з моєю дівчиною кожні 15 хвилин заходимо в Телеграм, читаємо новини. Я телефоную хлопцям, які на передовій. Розпитую, що там і як. Є моменти, коли сильно хвилююся. На щастя, зараз переважно гарні новини. Позавчора у нас був матч (розмова відбулася 12 вересня, – Футбол 24). Перед грою сиджу в Телеграмі. Кожні 15 хвилин – нова звістка, що наші повернули якесь місто чи село. Я був такий щасливий!
– Одразу хочу зробити тобі великий комплімент. Ще кілька місяців тому ти спілкувався російською, хоча й практикувався в українській. Зараз твоя солов’їна – практично ідеальна.
– Усе своє життя я розмовляв російською. Моя особиста думка така: кожна людина в Україні може спілкуватися тією мовою, якою хоче, але вона повинна вміти розмовляти українською. Тому я все частіше намагаюся переходити на солов’їну.
– Як відбулося твоє повернення у футбол?
– Я багато часу міркував на цю тему. Мені було дуже важко прийняти рішення, бо футбол – моє життя, але на фронті – хлопці, які стали для мене другою сім’єю. Почувши, що у мене є варіант відновити кар’єру, вони всі зібралися і наполягли: «Будь ласка, заради нас зроби це. Ти будеш дарувати нам емоції, а ми будемо дивитися твої ігри. Ти багато віддав армії, тому можеш їхати з чистою совістю». Колективне рішення.
«Хоч кажуть, що чоловіки не плачуть…»
– Скільки часу ти провів у лавах ЗСУ?
– Майже шість місяців. Починав під Ізюмом, потім ми підійшли ближче до кордону, над Харковом.
– Якими були особливості цієї ділянки фронту?
– На початку було дуже важко. Ворог мав значну перевагу в артилерії і всьому іншому. Коли ми стріляли один раз, у відповідь прилітало десять разів. Але є важливий момент – розповідав про нього іспанцям. «Ви не можете зрозуміти одного, – кажу їм. – Україна програє війну тільки тоді (як би це не звучало), коли помре останній українець. Ми були і будемо вільними людьми. У нас буде президент той, якого ми хочемо. У нас буде влада та, яку ми хочемо. А якщо прийде хтось інший, ми скажемо – ні, так не буде». Армія ворога мала вагому чисельну перевагу. Але наші бійці – кращі, сильніші і мотивованіші. Кожен хлопець – це герой.
– У близькому вогневому контакті з руснею ти бував?
– У контакті, чесно скажу, я не був. Зважаючи на те, чим я займався, ми не мали права так робити. Якщо б ми потрапили у контакт, отже все виконали дуже-дуже погано.
– А траплялися випадки, коли відчував, що тебе захищають вищі сили?
– Були такі моменти. В один із перших разів я приїхав під Ізюм зі своїм батьком. Ми там робили одну справу. Артилерія фігачить – ти плюс-мінус ще все розумієш. Але коли запрацювала ворожа авіація, я подумав, що це кінець. Слава Богу, минулося – всі живі і здорові.
– Але після одного з обстрілів загинув твій товариш…
– Дуже важка тема для мене. Я ніколи так болісно не проживав якісь моменти, як тоді. У звичайному житті ми з ним, можливо, ніколи б не зустрілися. І коли він загинув – це стало дуже болючим ударом для мене та всіх хлопців. І хоч кажуть, що чоловіки не плачуть… Наступні чотири дні я майже ні з ким не розмовляв. Коли бачиш його сім’ю, його матір, коли несеш цю труну – вкрай важко. Він – герой. Зробив це заради нас. Якби не такі люди, вже б майоріли у нас російські прапори. Але цього, на щастя, ніколи не станеться.
– Чи брав ти русню в полон, чи здобував трофеї?
– Полонених брали вже тепер. А тоді – ні, бо це не входило в наші обов’язки.
– Війна продовжує снитися?
– Радію, що вдалося відійти, оговтатися. Сплю нормально. Важко було, коли тільки-но приїжджали звідти. Хтось грюкне дверима – а ти вже напоготові. Зрештою, такі моменти траплялися і в Іспанії. Нещодавно тут святкували день міста. Почалися феєрверки, а ми з коханою схопилися і стали під стіну будинку. Звідки? Що? Куди? Це вже такий рефлекс.
– Батько ще воює?
– Так, як і всі інші хлопці. Зараз вони йдуть далі і далі. Вже працюють на трошки іншому напрямку.
«Джордан не такий великий, як Ромелу»
– Наразі ти виступаєш за дубль Понферрадіни. Яка це ліга?
– Терсера. Четверта ліга Іспанії.
– Скільки матчів встиг зіграти?
– Тільки один. Минулої суботи поступилися 1:3, але для мене зараз найголовніше те, що я набираю форму. Команда з розумінням ставиться, усі допомагають.
– Шанс на першу команду – реальний?
– В основі Понферрадіни – два голкіпери високого рівня. Перший номер їде на чемпіонат світу – це іранець Абедзаде. Другий воротар Макарідзе виступав за збірну Грузії. Я навчаюся у них, набираю форму, а далі моє завдання – створити їм конкуренцію, дихати в потилицю.
– Понферрадіна розпочала новий сезон Сегунди з двох перемог, але потім настала смуга з трьох поразок. У чому причина такого різкого перепаду?
– Остання гра проти Сарагоси була нічийною, але супернику пощастило трішки більше. Вирішальний гол забили зі стандарту, заштовхали. Наша команда – сильна, дуже хороший колектив і тренерський штаб. Думаю, цю невдалу серію вдасться швидко перервати. Деякі гравці приїхали під кінець трансферного вікна. Їм потрібно трішки акліматизуватися.
– Колись у Понферрадіні грав Дмитро Хомченовський. Про нього ще згадують?
– Так, згадують. В основному – персонал клубу. Казали мені, що був такий гравець з України. «Дуже сильний футболіст, але йому не підійшов наш чемпіонат».
– У складі команди – Джордан Лукаку, рідний брат Ромелу, колишній захисник Лаціо. Не понтується? Простенький у спілкуванні?
– Тут вистачає людей, які пограли у вищих лігах інших країн. Усі спокійні, товариські. Немає такого, що когось не можна торкатися на тренуваннях – грають жорстко. Колектив – супер. Неважливо, хто ти і де ти грав раніше. Джордан – не виняток. Але він спілкується англійською, тож із ним у мене трішки менше контакту. Потужний, хоч і не такий великий, як Ромелу.
«Якщо ти не Мбаппе – працюй і доводь»
– Серед іспанських журналістів ти – нарозхват? Мабуть, усі хочуть інтерв’ю з учасником війни.
– Справді, у клуб надійшло дуже багато запитів щодо інтерв’ю зі мною. Але ми вирішили, що зараз краще цього не робити. Як-не-як, наразі я є гравцем другої команди, а гравці дубля інтерв’ю не дають. Ти повинен вийти на певний серйозний рівень, щоб спілкуватися із журналістами.
– Інтерв’ю в Іспанії – це привілей, який потрібно заслужити?
– Та це всюди так. Пригадую, мав 17 років і виступав за Полтаву. Взимку проводили спаринг, я відіграв один тайм, але у мене захотіли взяти інтерв’ю. Тренер це побачив і каже: «Йди звідси, щоб я тебе не бачив. Інакше це буде перше і останнє інтерв’ю в твоєму житті» (Сміється). Чи образився я? Це не образливо, це – правильно. Я виховувався в традиціях, що коли ти молодий, тебе повинні чути якомога менше. Право на інтерв’ю чи якесь слово у команді треба заслужити на полі. Якщо тобі 18 і ти Мбаппе – питань нема. Якщо ж ти не Мбаппе – працюй і доводь.
– Наскільки змінилася думка іспанців щодо війни в Україні, якщо порівнювати з першими днями повномасштабного вторгнення Росії?
– Іспанія відчутно нам допомагає. Наприклад, швидко робляться документи для українців – буквально за два дні. Щоправда, новин стало менше, тож іспанці і цікавляться менше: «Ну воюють, то воюють…»
– Зараз наші воїни швидко просуваються вперед, визволяючи окуповані території. Яким би мав бути оптимальний кінець цієї війни? Повернення до кордонів 24 лютого, звільнення Донецька, Луганська і Криму, чи, може, гнати ворога аж доти, доки вдається?
– Я впевнений, що всі хочуть повернути території, які були у складі України станом на 1991 рік. Переконаний, що наших воїнів дуже важко зупинити. Але ця тема повинна підійматися військовими. Донецьк, Луганськ і Крим завжди були і будуть українськими. Звісно, там є мешканці, які не хочуть повертатися в Україну. Проблем нема – можуть їхати в іншому напрямку.
Переходь за посиланням та донать нашим захисникам!
