І ні, це не жарт і не перебільшення. Два сильні роки у «Фіорентині» тут ні до чого, як і виграна Ліга чемпіонів на лавці «Челсі», і нещодавній переїзд у «Барселону».
Якщо розбирати лише ці три епізоди, то ні про яку легендарність і мова не йде, адже у лівого захисника вистачає вад, що заважають отримувати стабільне місце в топ-клубах. Мабуть, Алонсо вже пора спуститися на рівень нижче, або й взагалі подумати про пенсіонерські ліги… Та зараз про інше.
Справа у тому, що «Маркос Алонсо» - це не лише гравець, а сукупний образ великої футбольної родини, яка корінням йде у середину минулого століття.
Маркос Алонсо-батько, Маркос Алонсо-син і Маркос Алонсо-внук - важко повірити, але в них справді однакові імена і кожен з тріо зробив потужну кар’єру на найвищому рівні.
Три покоління Маркосів Алонсо. Фото: elpais.com
Після переходу в «Барселону» наймолодшого, як завжди, запитали, хто з їх сімейства найкрутіший, проте він ухилився від відповіді. Він завжди це робить:
«Важко сказати. По правді, я майже не бачив гру своїх рідних, особливо діда, адже відео з тих часів лишилось небагато. Хай краще вибирають старші, які бачили нас всіх трьох».
***
Мабуть, найсильнішим з них був таки дід.
Маркос Алонсо Імас - це повне ім’я; в Мадриді ж його знали як Маркітоса - невтомного правого захисника, який також міг закрити позицію і в центрі оборони.
Було це дуже давно. У 1951-му молодий захисник дебютував у рідному «Расингу», відбігав там три сезони і в одному з матчів добряче насолив «Реалу».
Скаутинг тих часів сильно відрізнявся від сучасного, можливостей шукати таланти за океанами майже не було, тож дон Сантьяго Бернабеу двічі не думав - вже у 54-му Маркітоса забрали в столицю, а ще через рік він, як годиться гравцю «Реала», дебютував у національній збірній у матчі проти Франції (1:2).
Маркітос (зліва) несе Кубок чемпіонів. Getty Images/Global Images Ukraine/ автор: PA Images
Для Мадрида то були золоті часи. У 53-му з того-таки «Расинга» клуб вихопив Пако Хенто; трохи пізніше з колумбійської ліги забрав Альфредо Ді Стефано; через рік з «Насьоналя» вдалося запросити Ектора Ріаля. Наступала епоха «Галактікос».
Маркітос приклав до неї свою ногу і потім ще півсторіччя при кожній оказії переповідав свій головний епізод:
«Це був перший фінал Кубка чемпіонів, і ми приїхали у Париж. Другим фіналістом був «Реймс». Вони грали як вдома і забили двічі, але Ді Стефано та Ріаль зрівняли рахунок. Тоді Ідальго, який потім став тренером, ще раз вивів «Реймс» вперед, і мені не лишалось нічого, крім як зробити рахунок 3:3.
Я отримав м’яч далеко від воріт, віддав його Ді Стефано, а сам побіг вперед. Альфредо тоді відпасував на Марсаля, його удар відбив голкіпер, і я пальцем ноги зіграв на добиванні».
Якось на іспанському ТБ сам Ді Стефано пожартував, мовляв, це ще добре, що ти забив лише раз, інакше розповідав би нам до кінця програми. Маркітос сміявся голосніше за всіх та визнав, що так би воно й було. Захисники в еру «дубль-ве» майже не відзначались.
Що ж до їх спільного «Реалу», то він після Парижу зіграв ще чотири фінали у Мадриді, Брюсселі, Штутгарті та Глазго, і кожного разу «Вершкові» перемагали. Так закладалися традиції; фундамент, на якому стоїть клуб до сьогодні.
Шкода, що Маркітос не побачив «десіму» - він помер у 2012-му в день 110-річчя «Реалу», якому віддав усе, що мав.
***
Серед іншого Маркітос віддав «Вершковим» і сина, Маркоса Алонсо Пенью, але справи у того не пішли.
Коли малому стукнуло 16, він підійшов до батька і сказав, що без жартів хоче стати професіональним футболістом, на що отримав болюче пряму відповідь:
«У футболі ніхто й нічого просто так не дає. Тобі треба їхати додому, в «Расинг», і показати, чого ти насправді вартий».
І що ви думаєте? Він поїхав, вигриз собі дебют в Ла Лізі у 17; через три роки підписався в значно більш статусному «Атлетіко»; далі потрапив до «Барселони».
Маркоса Алонсо-сина в Іспанії називали просто «Маркос». Грав він переважно вінгера, проте іноді використовувався і на вістрі атаки. Його трансфер у «Барсу» на кілька тижнів став найдорожчою покупкою в історії Ла Ліги - «Атлетіко» тоді отримав 800 тисяч фунтів. Побив цю цифру не хто-небудь, а Дієго Марадона, за якого заплатили 5 млн.
Власне, саме з передач Ель Дієго Алонсо й забив рекордні для себе 12 голів у сезоні-1983/84. Ще через рік забитих м’ячів поменшало, проте під орудою Террі Венейблса «Барса» виграла чемпіонство.
В якийсь момент Маркос навіть при живих Шустері та Арчібальді був близьким до статусу кумира «Камп Ноу», але завадив злощасний фінал КЄЧ-86 проти «Стяуа», де він став одним із чотирьох каталонців, які у післяматчевій серії не реалізували пенальті.
«Не забувайте, я того вечора накульгував. Я не встиг повністю оговтатися після травми, тож зробив над собою зусилля, аби вийти на поле. Але все пішло не так. В Севільї стояла страшна спека, а ми не могли сконцентруватися. Ми були як мертві. При цьому суперник грав ще гірше, але зумів перемогти. Катастрофа…»
***
Для сім’ї Алонсо той програний фінал досі лишається єдиним, і наймолодший з династії регулярно нагадує про це батькові:
«Послухайте, наша сім’я грала в семи фіналах КЄЧ. Мій дід виграв п’ять, ще один - у мене. Я досі не знаю, хто з нас упустив той єдиний титул з семи…»
Батько, втім, в боргу не лишається - в нього є свої аргументи проти сина, якому титул дався занадто легко:
«Звісно, Маркос правий, що я можу зробити? Хіба купити пластиковий кубок. Мені б хотілося не зіграти тоді 120 хвилин, а просидіти в запасі і стати чемпіоном, як він, але вже пізно. От скажіть: я зіграв тоді так багато, а що це мені дало?»
Коротше, атмосфера в родині топова - всі з почуттям гумору і не роблять трагедії з власних помилок. Тим більше, у Маркоса їх і без «Стяуа» вистачало - його кар’єра рано пішла на спад і закінчив він у рідному «Расингу» в 32 роки. Далі пішов в тренери, об’їздив купу клубів від «Севільї» до «Сарагоси», проте успіху ніде не досяг; навіть «Атлетіко» з Сегунди у 2001-му підняти не зумів.
На момент, коли наймолодший розпочинав кар’єру, Маркос вже покинув тренерство і подався в бізнес; пишуть, що в нього є хватка.
У футболі батько з сином ніде перетнутися не встигли - малий все робив самотужки. Точно, як батько, він не пробився в «Реал» через «Кастілью», вимушено поїхав в маленький клуб і вже звідти розпочав шлях наверх, який зрештою досяг кульмінації 27 березня 2018-го.
Це був не фінал і не матч плей-оф, а лише товарняк між Іспанією та Аргентиною, проте саме того дня родина Алонсо стала першою на Піренеях, у якої одразу три покоління зіграли за збірну.
У всьому світі таких родин лише шість. Серед відомих - мексиканці Ернандеси (Чічаріто пам’ятаєте?), словаки Вайсси; у Дієго Форлана взагалі дід на одному з Кубків Америки тренував свого зятя - його батька.
Що ж до Іспанії, то тут Алонсо абсолютно унікальні. І хоча наразі в новачка «Барселони» ще немає дітей, ми точно знаємо: а) як назвуть найстаршого сина, б) чим він буде займатись у житті. Такі гени - це більше, ніж біологія; це справжній скарб, який потрібно оберігати.
Переходь за посиланням та донать нашим захисникам!
