Яким був перший капітан збірної України? Відмовив «Динамо» і Москві, зневажає Тимощука, турки дали прізвисько «Танк»

Збірна України 26 Вересня, 15:24 44623
Яким був перший капітан збірної України? Відмовив «Динамо» і Москві, зневажає Тимощука, турки дали прізвисько «Танк»
Спорт 24 розповідає про футболіста, який виконав історичну місію для нашої головної команди.

Ми звикли, що збірну України виводить на поле з капітанською пов’язкою Андрій Ярмоленко. Раніше почесну справу тривалий час виконував Пятов, перед ним – Ротань, Шовковський… Але далеко не всі з вас знають першого в історії нашої команди капітана. А він – дуже непересічна особистість.

Буковинець Юрій Шелепницький, який 29 квітня 1992 року вивів «синьо-жовтих» на товариський матч проти Угорщини, був на той момент одним із лідерів півзахисту одеського Чорноморця, а незабаром на шість років перебрався до Туреччини, хоча його неодноразово хотіли бачити в київському Динамо.

Чому відмовив Лобановському? Чим вразили його юний Хакан Шукюр та інші легенди європейського футболу? І, звісно ж, як так сталося, що дебютний матч у національний збірній (та ще й із капітанською пов’язкою!) став для Шелепницького… останнім?

«Невже міг погодитися на запрошення Москви? Я ж українець»

Він любив футбол з дитинства. Приїхав до Києва навчатися в спортінтернаті, отримав травму і засмучений повернувся додому. А тут, у 15 кілометрах від рідного містечка Лужани – Буковина, яка виступала в українській зоні Другої союзної ліги. Шелепницький, звісно, ходив на всі матчі цієї команди. Можна сказати, марив нею, мріючи колись одягнути її форму. На чернівецькому стадіоні панували регулярні аншлаги – Буковина здебільшого перебувала серед лідерів, посідала призові місця. «Якби її тодішніх гравців перенести в наш час, то 70-80 відсотків основного складу не загубилися б у клубах УПЛ. І я не лукавлю!» – сказав мені Шелепницький ще у 2013-му. Самі розумієте, яким на той момент був довоєнний рівень українського чемпіонату.

У 1983 році мрія юнака, який бігав за сільську команду, хоча й мав столичну футбольну освіту, здійснилася – його запросили у Буковину. А вже через чотири роки прогрес Юрія помітив сам Лобановський – і запропонував перейти в атомне Динамо зразка 1987-го.

«Я їздив у Київ на переговори, спілкувався з Валерієм Васильовичем, – розповідає Шелепницький. – Але все ж вирішив залишитися у Другій лізі, тим паче Буковина знову набирала чемпіонський хід. Керівники чернівецького клубу також вмовляли залишитись: «Ти став лідером, ведеш команду за собою. Станемо чемпіонами – через рік переходь у сильніший клуб». А Лобановський намалював тоді мені всю перспективу того, що могло мене чекати в Динамо. Я сів, подумав, поспілкувався з Єфимом Школьниковим (наставником Буковини, – Спорт 24). Розумієте, в тому складі Динамо було шість-сім висококласних виконавців середини поля. Ставати восьмим, дев’ятим чи десятим мені не хотілося».

Киянам відмовив, але слава про буковинця вже розповзлася по всьому Союзу. Прямо до родинної оселі в Лужанах простяглася черга посланців від інших клубів.

«За мною приїжджали з московського Динамо, – не приховує наш герой. – Була розмова зі мною і з батьками – посиділи, випили чаю. Гість усе красиво розповідав: Москва, квартира, машина і так далі. Я сказав, що подумаю. Пропозиція київського Динамо, зважаючи на титули команди Лобановського, була значно кращою, тому якщо я відмовив Васильовичу, невже міг погодитися на запрошення Москви? Я все ж українець.

А ще запрошували в Гурію (Ланчхуті). Вона якраз тоді вийшла у Вищу лігу. Грузини взагалі пообіцяли, що привезуть валізу грошей (Сміється). За Гурію виступав Віктор Хлус, він розповідав, що Ланчхуті – це навіть не райцентр, а селище, в якому одна-єдина вулиця і крім футбольного поля там нічого немає. Тому на гроші я не спокусився».

шелепницький

Оптимальним варіантом видався одеський Чорноморець, де Шелепницький, здобувши із Буковиною золото Другої ліги-1988, опинився наступного року. «Чорноморець – із чіткими аргументами. Футбол, машина, квартира – що ще потрібно 22-річному пацану? Прокопенко сказав: «Гратимеш так, як у Буковині, прогресуватимеш – матимеш місце в основному складі. Ми створимо тобі всі необхідні умови», – пригадує Юрій Григорович.

Він ще застав в Одесі прем’єрний розіграш чемпіонату і Кубка України. «Ми виграли Кубок, хоча націлювались насамперед на чемпіонський титул. За підбором гравців і якістю гри Чорноморець був найкращим у тому чемпіонаті». Опинилися за межами топ-четвірки.

«У бардачку автомобіля Сунесса завжди лежала пляшка віскі»

Влітку того ж року Юрій Шелепницький підписує контракт із Трабзонспором. «За останнє десятиліття в турецькому футболі все змінилося. У боротьбу за чемпіонство вклинилися багато клубів, – зауважив хавбек в інтерв’ю автору цих рядків. – Раніше ж чемпіонами ставали тільки три клуби зі Стамбула – Фенербахче, Галатасарай і Бешикташ, а також Трабзонспор, який виграв титул у 60-х чи 70-х роках. Трабзонці виношували амбітні плани, і якраз того сезону, коли ми з Віктором Гришком (голкіпер, одноклубник Шелепницького по Чорноморці, – Спорт 24) прийшли в команду, вона стала бронзовим призером».

шелепницький

Османські міста і вибухова турецька торсида справили на українця серйозний культурний шок.

«Великий базар. Трабзон – базар. Стамбул – базар. Суцільний мурашник, – розповідав Шелепницький для Футбол 24. – Ну й фанати, звичайно. У турків на першому місці – релігія і футбол. Це справжній фанатизм. Не встиг закінчитися один матч, як вони вже обговорили, проаналізували, обсмоктали з усіх боків. А з понеділка розпочинають жити наступною грою. Атмосфера шалено нагнітається.

…Ти – гравець команди суперників. Тим паче, команди, яка у Туреччині вважається топовою. Зрозуміло, що всі намагаються надати настільки негативного імпульсу, щоб ти вийшов на поле і зрозумів – приречений на поразку. Махають тобі з трибун, демонструють на пальцях, що пропустиш «беш» – 5 голів, це у них чомусь найпопулярніше число. Якщо ти справді програв 0:5 – суперники на сьомому небі. Бувало, що й каміння жбурляли. У Стамбулі, наприклад, ми довгенько сиділи в роздягальні, якщо відбирали очки в їхніх команд».

У 90-х турецька ліга ще не рясніла такою кількістю зіркових легіонерів передпенсійного віку, як зараз. Існував жорсткий ліміт – не більше трьох варягів на полі.

«Основна маса легіонерів представляла Балкани – серби, хорвати, болгари. Із Європи трохи німців було. Мені ж запам’ятались ігри проти зіркових нігерійців Уче Окечукву, Джейджея Окочі, Даніеля Амокачі», – каже Шелепницький. І тут же пригадує ще двох топів – легендарного бомбардира Хакана Шукюра і шотландця Грема Сунесса, який у 90-х працював з Галатасараєм.

хакан шукюр

«Хакан головою грав чудово, а от ногами – не дуже. Бив пристойно – і з лівої, і з правої у Шукюра була хороша «плюха». Але обіграти, зіграти технічно, м’яко він не вмів – дерев’яний. Бик, таран – ось так про нього можна сказати. (…) Сунесс? Як його забудеш? Розповідали, що у бардачку автомобіля Сунесса завжди лежала пляшка віскі. Навіть під час спілкування із журналістами на його столі стояв стаканчик із цим алкогольним напоєм. Чистокровний шотландець».

Цікаво, що за самим Шелепницьким закріпилося прізвисько… «Російський танк». Чому «російський» – зрозуміло, всіх вихідців із совка таврували цим образливим кліше. Але чому «танк»?

«Моя гра була більш силового, англійського плану, – пояснює мені співрозмовник. – Йшов, як то кажуть, і нікого не боявся. Жорсткі підкати, силова боротьба. Турки – прибічники технічного футболу, люблять роботу з м’ячем. Тому коли вступаєш із ними в єдиноборства, не даєш розвернутися, виконати технічний прийом, дієш на межі фолу – їм це не подобається. Тому й дали таке прізвисько. Але я завжди підкреслював, що є українцем. Переконаний, якщо б зараз запитати тих хлопців, з якими грав, мовляв, звідки Юрій родом, вони би чітко відповіли: «З України!» Турки, до речі, називали мене тільки за іменем – «Юра», «Юрій», об прізвище ламали язик».

Після Трабзона наш герой відбігав кілька сезонів за менш статусні турецькі клуби – Алтай і Денізліспор. У 1998-му повернувся до рідної Буковини, де виступав ще шість років.

збірна україни

«Не полетиш у Штати – ноги твоєї у збірній не буде»

Шелепницький погоджується, що попри безліч сезонів у Буковині, зірковий період у Чорноморці та пристойну легіонерську кар’єру, в історію він увійшов, насамперед, завдяки тому матчу проти Угорщини в Ужгороді. Хоча капітанська пов’язка мала дістатися іншому.

«Спершу Прокопенко запропонував почесну місію Нікіфорову: «Юра, будеш капітаном збірної». Той скривився і відповів відмовою: «А чому я? Клуб – це одна справа, збірна – зовсім інша», – пригадує Юрій Григорович. – Нікіфоров передчував свій від’їзд в Росію? Справді, тоді якраз велися розмови про це, тому я не відкидаю такого варіанту».

Україна поступилася спаринг-партнеру з рахунком 1:3. Далі – тренерська чехарда, тасування складу, безгрошів’я Федерації. Перший капітан поїхав у Туреччину і до збірної вже не повернеться ніколи. Ось як він сам пояснив цю печальну та абсурдну ситуацію.

«Рішення від мене не залежало. Надійшло б запрошення – я приїхав би у будь-який момент. Тоді ж, на початку 90-х, належало летіти на збір у США. При цьому ніхто мені не гарантував вчасного повернення у розташування клубу. Зачекайте, я ж підписав професіональний контракт, тож зобов'язаний пунктуально дотримуватися всіх вимог. То не діло – перейти у новий клуб і одразу схопити штраф у кілька зарплат.

Ситуацію можна було вирішити полюбовно. Ну не був цей турнір у Штатах настільки важливим! На офіційні матчі я б приїхав… «Не полетиш у Штати – ноги твоєї у збірній не буде». Мене почали ігнорувати. Якщо підняти газетні архіви, можна знайти коментарі Павлова, Базилевича та інших, які казали, мовляв, у нас є Саленко, Шелепницький, Михайличенко – ми про них пам'ятаємо, але зараз робимо ставку на тих, хто грає у чемпіонаті України. Ютубу тоді не існувало, тож аби мати уявлення про нашу форму, належало спеціально відряджати спостерігача. Цього, звісно, ніхто не робив.

Хоча, якби у 1996-му я прийняв пропозицію Сабо і перейшов у Динамо, міг би ще сподіватися на повернення у національну команду. Але склалося так, як склалося».

шелепницький

Після Шелепницького заповітну пов’язку одягали ще три десятки гравців збірної України. Кого з них сам Юрій Григорович вважає best of the best?

«Буду суб'єктивним у своєму виборі, хоча є об'єктивні факти. Наприклад, Тимощук провів за збірну понад 140 матчів, але згодом зробив такі речі, після яких потрапляння у топ-трійку – неприпустиме. Не хочу навіть його імені називати…

Тому на перше місце я поставлю Олега Романовича Лужного – це обов'язково. Залізний капітан. Лідер, який міг гаркнути, повести за собою. На другому місці – Шева. На третьому – Ротань. Руслан мені імпонує як професіонал і як людина».