Коли сьогодні дивишся матчі за участю українських команд, мимоволі може виникнути відчуття, що біжать усі, окрім «Динамо». Звичайно, я не про «фізику». Чому так відбувається? Адже саме цей клуб вважався до початку сезону найменш постраждалим від війни. Принаймні у широких малообізнаних колах. І саме він налічує найчисленнішу армію вболівальників.
Спробую, як говорили все в ті ж безтурботні часи, вставити свої п'ять копійок іржаві. Наголосивши, що це особиста думка на сьогодні нейтрального любителя футболу.
Акцент перший. Стан команди. Коли замислювалося безпрецедентне турне «Динамо» містами та селами Європи, ніхто не сперечається, воно переслідувало благі та святі цілі. Але все те, що я дізнався за останні двадцять років про Мірчу Луческу, наполегливо підказує: для нього головним було завдання підготовки команди до сезону. І чомусь не було сумнівів у тому, що УПЛ перетвориться для неї на таку собі зелену вулицю – інші не мали таких умов для виходу з форс-мажорного тривалого простою. Проте трапився зворотний ефект.
Нескінченні переїзди на тривожному тлі, що відбувається з країною. Втома, що нашарувалася - у тому числі, і у гравців збірної, чиєю базовою командою було те ж «Динамо». Сповзання до психологічної ями через довгу розлуку з батьківщиною та близькими. Безлика гра і безперспективні результати в єврокубках, де футболісти могли достатньою мірою відчути свою неміч і ущербність (я вже мовчу про «підтримку» псевдовболівальників, які поливають свою команду брудом за найменшої нагоди). Чи варто продовжувати?
А тут, на догоду тій же Європі, пропускається перший тур, який мали грати з «прохідним» суперником. І кияни стартують матчем зі своїм, як виявилося, конкурентом. У якого були свої складнощі напередодні, але він виявився набагато мотивованішим і розніс «Динамо» в пух і прах.
Наступним на черзі був колектив, який явно змінився з приходом нового тренера і теж був відмобілізований: зайве говорити про те, яким подразником є споконвічний фаворит. До того ж, перед очима гравців «Зорі» був новий приклад «Дніпра-1»: цей горщик обпалювали не боги. І знову здобули.
Потім знову до Європи – з вогню та в пламені. Потім тьмяна перемога над «Львовом», черговий виклик до збірної та повернення звідти на мінорній ноті, травми Бущана та Шапаренка…
Конвеєр безжальний. Далі буде?
Акцент другий. Комплектація команди. І тут ми теж побачили зворотний бік медалі. Адже спочатку здавалося, що склад, що зберігся, - головний козир «Динамо». Але зараз це вже більше нагадує застій – немає свіжої крові, яка б підбадьорила всю це зневіру.
З іншого боку, втрата аж цілого Вербіча стала ледь не кадровою катастрофою, і Кабаєв, на мою думку, вирішенням питання поки що не виглядає. А напад команди Луческу ми безуспішно шукали вдень із вогнем. Бесєдін не в рахунок - це, вибачте, якась пародія на форварда. Просто згадайте переклад цього терміну і подивіться на гру цього «нападаючого». Їй-богу, той же Гармаш гостріший. Ванат? Ну, і де він?
Взагалі з кадровим поповненням у команді (не рахуючи вихованців клубу) біда вже багато останніх років. Люди, які сюди приходять, здебільшого, чарівним чином не приживаються, не вписуються, і не можуть проявити себе буквально один за одним. Не має значення, відразу чи згодом.
Для мене найбільш промовистим є той факт, що, отримавши свого часу самого Краснікова (який наростив соковитим футбольним м'ясом хребет «Металіста» і зараз те саме робить у Дніпрі), «Динамо» не змогло витягти дивіденди навіть із цього. За чутками, що вкорінюються, риба, як завжди, гниє з голови.
Тому, дивлячись на те, як клуб ледь не судорожно намагається зміцнитися черговими футбольними ноунеймами, якось слабо віриться в те, що саме вони приживуться, впишуться і проявлять себе, виступивши в ролі незабутніх Чіпа з Дейлом. Але дай Бог, хто ж проти?
Акцент третій. Тренерська позиція. Я далекий від того, щоб ставити під сумнів рівень майстерності та компетенції Луческу. В принципі він давно вже все і всім довів. Але ключове слово давно. Не те, щоб почав заглядати в паспорт, але повне враження, що в Києві домнул-містер досяг своєї стелі і зараз підпирає її головою у незручній позі. І стелею цією є чемпіонство на тлі досі до кінця незрозумілої дивної трансформації команди Каштру, яка ніби розвалилася зсередини. Про Європу розмова особлива, ми зараз про внутрішній «забіг».
Май наш «Будулай» у своєму розпорядженні якісніших виконавців, не сумніваюся, він би ще розпорошив на всіх фронтах. Але з тим джентльменським набором, що запропонований сьогодні у Києві, йому лише залишається намагатися зберігати гарну міну за поганої гри.
Складається враження, що витягти «Динамо» з трясовини, яка його поступово засмоктує сьогодні, зміг би новий коуч зі свіжими ідеями. Можливо, потрібне перезавантаження на максимально високому рівні. Щось принципово нове, інше – як це відбувається з «Шахтарем» і, певною мірою, із «Дніпром-1». Луческу здатний тимчасово виправити становище та підтримувати його на конкретному рівні, але забезпечити послідовний рух уперед – це питання.
Проте, знаючи консерватизм господарів клубу, найближчим часом змін тут годі й чекати. Тому наважуся на наступний прогноз: «Динамо» рано чи пізно почне стабільно набирати очки, повернеться до групи лідерів, іноді навіть радуватиме грою. Але його статус лідера українського футболу нині є під великим сумнівом.
Справа навіть не в останньому місці, на якому опинилася команда після кількох матчів – про цей казус до кінця сезону ми цілком можемо забути. До речі, в радянській історії клубу були часи й гірші – коли від вильоту до нижчого дивізіону його врятувало лише високе звання представника столиці союзної республіки.
З команди ніби вийняли стрижень. Причому, на мою скромну думку, війна стала лише каталізатором цього процесу. А шановний фахівець Луческу виступив у ролі знову ж таки тимчасової милиці, підпірки, підставленої під застарілий будинок, що нахилився. Але сьогодні не працює і це.
Я навмисно не торкаюся політичної сторони питання – а є ще й така, була б вона неладна. Частина фанів «Динамо» виступає в опозиції власникам клубу з цієї причини. Не найчисленніша, але найактивніша, як це завжди буває. І це ніяк не сприяє виходу із кризи.
Але «Динамо» є «Динамо». Клуб, якому цієї весни стукнуло 95 років, і чиїм шанувальникам досі є чим пишатися (хоча ті славні часи і йдуть від нас усе далі, як йдуть ті Футболісти). Колись усе нормалізується. Хтось усе налагодить. Дуже багато означає для країни цей футбольний ідол. Однак вам доведеться запастися терпінням.
Автор не претендує на експертну аналітику. Це лише роздуми окремо взятого любителя гри, якими він вирішив з вами поділитися.
Переходь за посиланням та донать нашим захисникам!
