Ігор нині мешкає у бельгійському Брюгге та з усмішкою згадує про атлетичного Яя Туре, норовливого Андреса Мендосу і фантастичного Олексія Бахарєва. І все ж розмову з Футбол 24 Гюзелов розпочинає з актуального – трансферу Романа Яремчука у команду з міста, що стало для нього домівкою.
«Мудрик грає за Шахтар, а, отже, ним опікуються Срна та Ахметов»
– Роман – сильний нападник, – каже Ігор Гюзелов. – Брюгге не вистачало футболіста саме такого стилю. Можу порівняти його за манерою гри з Робертом Лєвандовскі. На флангах у Брюгге швидкі гравці, які виконують багато навісів. Проте їх хтось має головою замикати, ставити корпус, добре відкриватися.
– На цю роль підходить Роман?
– Так, він має впоратися із цим завданням. Не сумніваюся, що Яремчук стане тут своїм. А потім Брюгге здійснить трансфер – через сезон-півтора Роман знову поїде в інший європейський клуб.
– Ви грали п'ять років за іншу команду з цього міста. Вболіваєте за свій Серкль Брюгге?
– Безперечно. Серкль – це міська команда. Напрошується паралель із Буенос-Айресом, де за Рівер Плейт вболівають мільйонери, а за Бока Хуніорс – просте міське населення. Найстарші вболівальники нашого міста підтримують Серкль. Проте Брюгге стрімко розвивається. До прикладу, клуб збудував базу на березі моря у Кнокке – містечку, де мешкають найзаможніші люди Бельгії. А ще розпочав будівництво нового стадіону.
– Зараз ви працюєте скаутом. На яких ринках зосереджуєтеся?
– В основному, я відповідаю за Балкани. Однак розташування Брюгге дозволяє оперативно відвідувати інші міста. Звідси 300 кілометрів до Парижа, 300 кілометрів до Дюссельдорфа, близько до Амстердама. Сів у автомобіль і їдь, куди хочеш. Наприклад, звертаються з агентства щодо певного футболіста, який гратиме неподалік. Їдеш на стадіон, а потім готуєш звіт. Проте так трапляється, що дивишся на одного, а звертаєш увагу на іншого.
– Ви ще й агентською діяльністю займаєтеся?
– До цієї сфери я також дотичний. Однак моя роль там невелика. Інколи й роботи не видно, хоча свій внесок у трансфери я теж роблю. Утім на фото з новачками мене не варто шукати – це тепер така мода, я ж не особливо публічний.
– Що скажете про український трансферний ринок?
– Я їздив на кілька тренерських конгресів у Донецьк у 2012-му та 2013-му. Академію Шахтаря очолював Патрік ван Леувен – він їх якраз організовував. Вже тоді бачив талановиту молодь Шахтаря, зокрема, Маліновського та Зінченка. Запам’ятався мені і Дмитро Чигринський. Зараз не можу не відзначити Мудрика. Ну як не помітити цього хлопця? Це талант від Бога, дуже сильний футболіст. Головне, щоб його оточували хороші люди. Зрештою, я не переживаю – Мудрик грає за Шахтар, а, отже, ним опікуються Даріо Срна та Рінат Ахметов. Вони чудово орієнтуються у футболі.
– Ви бачили Даріо у справі, коли йому було 18.
– Я переїхав у Спліт, коли мені виповнилося 23 – сьогодні це вважається занадто пізно. Зате мене оточували талановиті Даріо Срна, Стіпе Плетікоса, Звонімір Дераня та Маріо Царевіч. Перші двоє згодом приїхали у Шахтар. Не скажу, що саме я запросив Даріо у Донецьк, та під час розмови з Ахметовим я казав, що за Хайдук грають кілька перспективних футболістів, серед яких і Срна.
– За Хайдук ваших часів грали футболісти, які згодом переїхали у чемпіонат України: Мірко Селак – у запорізький Металург, Юріца Пуліз – у Зорю. Проте найбільш помітним все ж був Горан Сабліч у Динамо.
– О, це правда. Горан – дуже потужний захисник, міцний, впевнений у собі. Мені він подобався ще у Хайдуку, потім ми з ним зустрілися у Динамо. Проти таких футболістів завжди важко грати.
«На душі так погано стало і я навіть розплакався»
– У Шахтарі ви працювали з трьома тренерами: Прокопенком, Яремченком та Скалою. Хто залишив найкраще враження?
– Прокопенко – дуже сильний фахівець і чудова людина. Він вірив у мене. Щодо Яремченка, то все було навпаки – з першого дня не бачив мене у команді, ми посварилися. Його постійно щось не влаштовувало – суцільний негатив. Скала змінив Яремченка, отримав негативну рекомендацію про мене. Але я не хочу нікого звинувачувати.
– В одному з інтерв’ю воротар Дмитро Воробйов розповідав, як ви схитрували на зборах з другою командою Шахтаря і замість кросу по Царській стежині викликали таксі до готелю. Дійсно було таке?
– Я тоді був дуже злий. Яремченко оштрафував мене і сказав, що я поїду на збори з другою командою. Гаразд, я поїхав. Почали нас ганяти – суцільна біганина. Біжу і думаю: «У мене дружина, двоє дітей, а я тут бігаю…» Знаєш, на душі так погано стало і я навіть розплакався. Всі побігли, а я взяв таксі і поїхав у готель.
– Коли вас знайшли?
– Через певний час мені подзвонили, я вже перебував у номері. Минуло два дні і Шахтар очолив Невіо Скала – мене повернули у першу команду.
– У 2002-му під керівництвом італійця ви стали чемпіоном України, хоча провели за Шахтар лише дві гри.
– У мене є медаль, та я не вважаю себе чемпіоном. Навіть на святкування не пішов – трохи образився і поїхав у Македонію. Шахтар мені тільки телеграми надсилав, мовляв, треба повертатися. Я повернувся і невдовзі став гравцем Металурга.
– Той Шахтар здобув перше в історії золото української Вищої ліги. Кого вважаєте найсильнішим гравцем тієї команди?
– Було багато сильних футболістів, та один із найсильніших – Олексій Бахарєв або ж просто Баха. Гравець неймовірного рівня, на полі був здатен на все. Відзначу також Сергія Ателькіна – ми потім разом у Металург пішли. Людина виходить на поле і завжди демонструє свій клас. Бачиш, як воно буває – обох хлопців вже немає на цьому світі. Прикро, однак рано пішов від нас і Ассан Ндіайє – ми з ним на зборах у кімнаті мешкали.
– Зараз можна зробити висновок, що у Шахтарі ви себе не реалізували. Шкодуєте через те, що у 2001-му переїхали в Україну?
– Я обирав з-поміж Кельна, Генка, Штурма та Шахтаря. Після розмови з президентом донецького клубу я остаточно переконався, що варто їхати в Україну. Він розповів мені про свої плани, про проект. І все справдилося – Ахметов все виконав: стадіон, команда, європейський кубок… Чому у мене не склалося? Усе через травми – мені просто не щастило. Пройшов збори, а перед самим чемпіонатом отруївся. Потім почався чемпіонат і я травмував п'яту – вилетів на два місяці. Старт відверто не вдався, я віддалився від команди та вирішив піти. Хоча одного дня президент викликав до себе і сказав: «Залишайся».
– Чому не залишилися?
– Я чесно відповів Ахметову, що не бачу себе у команді. А згодом під час одного з тренувань мене покликав Ахметов: «Тут з тобою хоче поговорити президент донецького Металурга Олег Мрктчян». Ми привіталися і вже наступного дня я підписав контракт із Металургом.
«З усієї сили влітаю у Туре – він навіть не посунувся на сантиметр»
– Ваші виступи за Металург – ковток свіжого повітря. Дві бронзи за чотири роки – відмінний результат?
– Постійно бути позаду Динамо та Шахтаря – хороше досягнення. Ми боролися з Дніпром, Чорноморцем та Таврією і вигравали цю конкуренцію. Це було нелегко, адже ваш чемпіонат був доволі сильним. Один лише приклад – якщо у Криму з Таврією зіграли 0:0, то це вважалося великим успіхом.
– Справжній парадокс того Металурга – постать Яя Туре. Могли повірити, що через кілька років івуарієць гратиме за Барселону?
– Яя приїхав у Донецьк з Беверена – своєрідної філії для африканських гравців у Бельгії. Пригадую перше тренування Туре в Донецьку. Ми грали тоді 5 на 5. В одному з єдиноборств я з усієї сили влітаю у цього хлопця – тільки «бум»! Людина навіть не посунулася на сантиметр. Якщо інший відлетів би на 5 метрів, то Яя не зрушився з місця. Я ще подумав собі: «Трясця, що ж за футболіст з нього виросте, коли він набереться потужності ще більше». Так і сталося – невдовзі Яя поїхав у Барселону.
– Хтось із легіонерів міг наблизитися за рівнем до Туре?
– Я пам'ятаю усіх: Алегбе, Лоло, Не… Це зовсім не те. Ну, можливо, Андрес Мендоса.
– «На тренуванні Мендоса нерідко зневажливо ставився до партнерів. Доходило до того, що з тренером конфліктував. На моїй пам’яті Дарден зробив зауваження Мендосі, а той щось гукнув у відповідь, розвернувся і пішов з тренування», – згадував про перуанця Олександр Ситник.
– Так, він такий. Не хоче тренуватися – значить, не буде. Минула половина заняття, Мендоса каже: «Все, я поїхав». Дивний характер. Хоча потенціал мав чудовий. Додам, що за Металург виступали 10 моїх земляків із Балкан, яких Славолюб Муслін привіз: Рістіч, Століца, Грнчаров. А ще два грузини: Джамараулі та Деметрадзе. Ох, це дуже сильні футболісти.
– У 2003-му ви забили у ворота Шахтаря. Не святкували чи навпаки дали волю емоціям?
– Перед грою сказав своїм землякам Рістічу та Младеновічу: «Завтра я заб'ю». Вони почали сміятися, мовляв, ти бачив, який у Шахтаря захист та воротар. Але я не збрехав і наступного дня забив Стіпе Плетікосі – зробив рахунок 1:1. Сам гол я не святкував, але одразу глянув на лаву запасних. Нехай ми програли 1:3, та хлопцям довелося ставити мені вечерю – я виграв парі (Усміхається).
«У Бельгії усі підтримують Україну»
– Ви народилися у Струмиці, яка є рідним містом для провидиці Ванги та футболіста Горана Пандєва. У Струмиці щось нагадує про зв'язок із Вангою?
– Музеїв, присвячених провидиці, немає, зате у місті всі знають про неї. Все ж Вангу більше асоціюють з Болгарією, там є її музей. До речі, Ванга є далекою родичкою моєї дружини.
– Усю свою українську кар’єру ви провели у Донецьку, куди війна прийшла у 2014-му. Для вас це особливе місто?
– Я мешкав у Донецьку 5 років і провів там чудовий час. Безперечно, це був шок. Востаннє я їздив у Донецьк у 2013-му на перемовини щодо македонця Блажевскі – його мав купувати донецький Металург. Тоді, до речі, я познайомився з вашим агентом Вадимом Шаблієм. А невдовзі почався жах. Я не повірив спершу, що таке можливо.
– Як ваше бельгійське оточення відреагувало на новий етап російської агресії?
– У нас тут величезна увага надається війні. Усі підтримують Україну. Крім того, Бельгія прийняла багатьох людей з України. Навіть якщо вони спілкуються російською, я помічаю українські автомобільні номерні знаки. Українців багато і в Німеччині, навіть у моїй рідній Північній Македонії.
– До речі, чому ви не повернулися додому після завершення кар’єри?
– У мене вже було двоє дітей, а потім у Бельгії народився ще один син. Діти пішли тут у школу, я не хотів нічого змінювати. Наймолодшому Маріо вже 13 років, старші син та донька – зараз студенти. Старший син займався футболом, та одного дня приїхав з тренування і сказав: «Тату, я не хочу більше». Він не бачив перспектив, а я не тиснув. Шкодую – він був лівим центральним захисником, 193 сантиметри зросту, шульга… На бельгійському рівні спокійно міг грати.
– У Серкль Брюгге ви ділили роздягальню з українцями Олегом Ящуком та Сергієм Серебренніковим.
– Можу із впевненістю сказати, що Сергій та Олег – чудові хлопці. Разом ми виступали 4 чи 5 років. І важливо, що команда класно грала. Ми навіть фінішували четвертими. Для Серкль Брюгге то був найкращий сезон за останні 20 років. Вийшли у єврокубки, та я у передостанньому турі зламав ногу і вилетів на рік.. Хоча у клубі почувався, як вдома – після 6 місяців отримав капітанську пов'язку.
– Ви провели 18 матчів за македонську збірну. Матч у Києві проти України пам’ятаєте?
– Аякже, ми зіграли 0:0, але поєдинок видався важким. У другому таймі я опікав Андрія Шевченка – очевидно, впорався із завданням.
– На рівні національних команд ви зустрічалися із Руні, Бекхемом та Хаканом Шукюром. Проти кого було найважче?
– У цьому контексті згадую не збірну, а єврокубки. Коли Металург протистояв Пармі, мені довелося грати проти Адріано. Бразилець перебував у шаленій формі, то був його пік. Надзвичайно потужний форвард.
– Ви згадували про свої два напрямки роботи: скаутинг та агентська діяльність. Як щодо тренерства?
– У мене є відповідна ліцензія. Мені вже 46, ще років 20 можу працювати (Усміхається). Якщо ж серйозно, то не бачу себе у цій сфері. Ніколи не знаєш, що трапиться, та я, напевно, запізнився. Зараз я щасливий і сповна себе реалізовую у нинішній діяльності.
Переходь за посиланням та донать нашим захисникам!
