Наддосвідчений румунський фахівець за дуже короткий термін здавалося навчив свою команду робити те, що його попереднику не вдавалося фактично ніколи. «Брюгге», «Генк», «Ференцварош», АЗ, «Фенербахче», «Штурм», «Шахтар» - цих гідних і шанованих суперників, які здебільшого перевершували «біло-синіх» у дрібницях - але таки перевершували - «Динамо» навчилося проходити.
Навчилося завдяки незбагненному, незрозумілому раніше вмінню терпіти (тобто характеру), вмінню перебудовуватися (тобто майстерності), вмінню відшукувати приховані резерви (тобто потенціалу). Ну і везінню, звичайно ж. Зрештою, і завдяки тренерському вмінню.
Ця тенденція спочатку проявилася і в нинішньому єврокубковому розіграші - кваліфікації Ліги чемпіонів, де були пройдені згадані вище міцні «Фенербахче» та «Штурм». А далі почалося незрозуміле. Далі почалося падіння.
У принципі, пояснити «незрозуміле» не так вже й складно. Пояснення, як на мене, лежить на поверхні. Просто легше від того, що знайдеш істину, на жаль, не стане. Але її обов'язково потрібно не лише знаходити, а й озвучувати. Хоча б для очищення власної совісті.
Після того, як Суркіси витягли щасливий квиток, запросивши тренувати команду Лобановського, далі були ходіння по колу. Ходіння по муках. «Конспекти», відсутність системності, кумівство в клубі – здавалося, це триватиме вічно. Принаймні поки брати будуть біля керма. А йти в найближчому майбутньому вони не збираються.
Ситуація із запрошенням на тренерський місток Луческу стала спробою виходу «зовні». Хід нестандартний, несподіваний. І він дав видимі результати. Про що було сказано вище.
Але далі почалося те, що почалося. Вже минулого сезону було чітко видно, що ресурси – і клубні, і тренерські – аж ніяк не безмежні. Не маючи широкої кишені Ахметова, Луческу не міг мати в команді кваліфікованих латиноамериканців. А тих, хто в неї потрапляв, бралися явно не для підсилення. Для інших завдань. Ну, це питання до трансферного відділу.
Виявилося, що і чаклунство Мірчі має і термін давності, й межу можливостей. Все це було видно вже за його останніми сезонами у «Шахтарі». Тепер на власні очі побачили і за двома сезонами в «Динамо».
Луческу вичавив практично все із нинішньої своєї команди. Більше вичавлювати нема чого: можна ненароком задушити. Ті новачки, які прийшли за Мірчі в команду, практично всі провалилися. Починаючи від Кравця, Белуце й Шкуріна (пам'ятаєте ще таких?) і закінчуючи Кулачем та Антюхом.
Та й останні за ліком новобранці – Періс, Лонвейк та навіть Кабаєв – це навряд чи системна робота клубу щодо підсилення конкретних позицій. Здається, що просто брали швидко те, що погано лежить. Щоб в авральному порядку залатати пролом, що утворився.
Плюс травми, плюс логістика, що в рази ускладнилася, через війну. Деяких подібні проблеми тільки розбурхали, змусили шукати нестандартні рішення, але «Динамо», схоже, від «негараздів», що звалилися, впало в прострацію.
Два матчі проти «Бенфіки» стали своєрідним вододілом. Шансів там не було. Жодних. І це слід визнати. Але справа не в цьому. А в тому, що після «Бенфіки» розпочався рішучий регрес, провал. Це як у недбайливого студента, який з горем навпіл здав вступну сесію, щоб отримувати у першому семестрі мінімальну стипендію, але далі вирішив плисти за течією. Запустивши і успішність, і дисципліну.
Мені здається, потрапивши до групи Ліги Європи, «Динамо» на підсвідомому рівні вирішило, що справа зроблена, що задача-мінімум вирішена. Далі можна або на автоматі, або на пофігізмі.
Перший прийом не спрацював. «Фенербахче» був налаштований дуже рішуче на реванш, «Ренн» виявився просто сильнішим. Потрібно було включати інший режим – чорнової роботи. Але вже було включено режим пофігізму. Під його тужливий мотив було програно практично все – і на міжнародній арені, і на внутрішній.
Апофеозом став виїзний матч проти АЕК. Я навіть зараз, після того, як «Динамо» гарантувало собі останнє місце в групі, впевнений, що практично за всіма профільними характеристиками кияни сильніші за кіпріотів. Але довести це вони не змогли. І не схотіли.
Дуже показово, на мій погляд, що символом динамівського «опору» у Ларнаці став Гармаш – списаний свого часу з київського «корабля», хоча раніше наділений неабиякими перспективами. А останнім часом – перекваліфікований на чужу позицію, всім своїм виглядом доводячи та показуючи слабкість та безглуздість і тієї, чужої позиції, й решти інертного та розчарованого динамівського загону...
Виходу із патової ситуації немає. Як і немає прощення. Суркіси навряд чи зараз наважаться прибрати Луческу. А їх самих навряд чи прибере провидіння. Циганков із Буяльським і далі фрагментарно запалюватимуть там, де достатньо зіграти на автоматі. Але коли конче необхідно буде вмикати цей самий автомат, вони кудись подінуться, розчиняться і зменшаться в розмірі.
А на авансцену знову вийде Гармаш. Як символ катастрофічно втраченого часу. Як символ розбитого корита…
Переходь за посиланням та донать нашим захисникам!
