Історія оборонця Металіста Олександра Мизюка є неповторною у розрізі всієї його кар'єри. Ще два роки тому, у 25, він виступав на аматорському рівні, однак у поточному сезоні вже дебютував у Прем'єр-лізі. Центральний захисник почергово підіймався з харківською командою: Друга ліга, Перша ліга та врешті-решт УПЛ.
Емоційності розповіді про Мизюка додають нефутбольні обставини. Батьки Олександра провели понад півроку в російській окупації і тільки нещодавно дочекалися визволення Збройними Силами України. Про рідне село Ізюмське, віру тренерів, поїздки у харківському метро та враження від зустрічі з Довбиком – в інтерв'ю Футбол 24 з Олександром Мизюком.
«Прем'єр-ліга? Дотепер не можу повірити»
– Олександре, ви робите перші кроки в УПЛ. Звикли до нових реалій?
– Рівень тут дуже високий. Кожен матч виснажливий, потребує ретельної підготовки. І у фізичному плані, і у психологічному. Працюємо, втягуємося і намагаємося тримати планку. Керівництво, тренерський штаб, футболісти, персонал – кожен у клубі докладає для цього великих зусиль.
– Раніше ви заявляли, що дебют у Прем'єр-лізі – ваша давня мрія.
– Я надзвичайно хотів зіграти в елітному дивізіоні. Правду кажучи, дотепер не можу у це повірити, хоч і минуло 10 турів.
– Кожного року ви з Металістом робили крок угору. Голова від такого стрімкого підйому не закрутилася?
– Не сказав би, що закрутилася, але все дійсно розвивається дуже швидко. Насправді мій підйом – це виключно заслуга Металіста. І, зокрема, Олександра Кучера та Євгена Краснікова, які у мене повірили.
– Мабуть, одна із нових та незвичних речей, які потребували звикання – режим тренувань, харчування, сну та інші моменти, яким надають меншого значення на аматорському рівні?
– Загалом я адаптувався миттєво, все відбулося гармонійно. Але моє життя справді змінилося. Підхід до тренувань на цьому рівні має бути більш відповідальним та виваженим. Професіональний спорт кардинально відрізняється від аматорського. До того ж серйозний відбиток залишає ситуація в Україні. Мій дім тривалий час перебував у окупації. Там залишилися мої батьки, я страшенно переживав за них.
– Ви родом із Борової на Харківщині, яку недавно звільнили ЗСУ?
– Якщо точніше, то я з Ізюмського. Це село неподалік Борової. Надзвичайно вдячний нашим Збройним Силам – буквально три тижні тому вони повернули наш населений пункт. А минулого тижня мама зробила мені сюрприз – приїхала сюди, в Ужгород, де ми базуємося.
– Ви не знали про її наміри?
– Ні. Минулої неділі ми зіграли проти СК Дніпро-1, а наступного дня у нас був вихідний. Я мешкаю з дівчиною Танею. Так от вона не розповіла про приїзд мами та брата Юри. «Давай з'їздимо погуляти», – запропонувала кохана. Ми вирушили у місто, поїхали на автовокзал. Раптом вона попросила, щоб я дозволив зав'язати собі очі. Коли за мить зняв пов'язку, то не повірив. Переді мною стояли мама та брат. Це ніби ковток свіжого повітря. Дуже сподіваюся, що невдовзі побачуся і з татом.
«Батьки не приховували своєї проукраїнської позиції»
– Нещодавно з'явилася жахлива інформація про чергові масові захоронення на Харківщині. Неподалік Борової знайшли тіла наших військових та цивільних.
– Орки окупували нас навесні. Брат встиг виїхати, а батьки залишилися. Вони не могли все покинути, адже в селі у нас є інші родичі: моя бабуся, два дядьки, друзі та знайомі… До того ж господарство не могли залишити, воно у них чимале. Найгірше те, що увесь цей час ми жили у повній невідомості. Вперше маму я почув через два місяці після російського вторгнення. Вона ледве знайшла зв'язок, подзвонила тітці, а та поставила свій телефон на гучномовець і набрала мене. Так я почув мамин голос і впевнився, що все гаразд.
– Рідні розповідали про життя в російській окупації?
– Мої батьки – патріоти, дуже люблять Україну. Через це відчували тиск з боку окупантів. Мама Катерина Павлівна – вчитель молодших класів, батько Павло Андрійович – теж учитель, викладає фізкультуру. Батьки не приховували своєї проукраїнської позиції перед загарбниками.
– Проблем із провізією не було?
– На щастя, як такого голоду тато з мамою не відчули. Все ж вони мають власне господарство, у селі з цим простіше. А от зв'язку та світла не було довго. Та й зараз у селі усі електричні стовпи повалені. Ізюмське та навколишні населені пункти сильно постраждали від росіян. Добре, що хоч тепер газопостачання відновили. Зрештою, батьки не занепадали духом. Просто дуже чекали на повернення України. І я, і моя сім'я – ми усі щиро віримо у перемогу України.
– Коли ви востаннє були вдома?
– Ще на свята. 8 січня поїхав із села, а через півтора місяці туди вторглися росіяни. 15 січня ми вирушили на збори і у момент російського вторгнення на Харківщину Металіст перебував у Туреччині.
«Впевненості, що гратиму з професіоналами, не було. Була тільки мрія»
– Ви згадували про шанс та віру Кучера і Краснікова. Як дізналися про інтерес тоді ще Металу?
– Тут передусім варто відзначити Андрія Березовчука, який взяв мене в аматорський Вовчанськ. Там я здобув фундамент і перехід на професіональний рівень не був складним. Це при тому, що у серпні, за кілька місяців до пандемії я зламав плеснову кістку, потім переніс рецидив та вилетів на 9 місяців. Після завершення сезону мені зателефонували: «На тебе у Металі хочуть подивитися». Якщо відверто, я спочатку навіть не повірив. Мандражик такий був… Утім я подумав, що ось він – це мій шанс.
– Вчора – чемпіонат області, а сьогодні – спільна роздягальня з Фоміним, Люлькою та Федорівим. Якими були відчуття?
– О так, для мене це було огого! Адаптацію суттєво полегшили Андрій Ралюченко та Євген Стрельцов, яких я знав раніше. Кілька тренувань, спаринг з Кременем, у якому ми перемогли 1:0… Мабуть, це і переконало тренерський штаб залишити мене.
– На той момент вам виповнилося 25 років. Той факт, що ви ще не грали навіть на рівні Другої ліги, не змушував задуматися про зміну діяльності?
– Впевненості у тому, що я гратиму з професіоналами, не було. Була тільки мрія. Я мав чимало травм, грав серед аматорів, утім завжди вірив, що зможу ще себе проявити. Плюс – у тому ж Вовчанську у Березовчука організація клубу не сильно відрізнялася від профі. Ми мали у своєму розпорядженні тренажерний зал, тренерський штаб готував теоретичні заняття, тримав дисципліну і підібрав таких виконавців, які раніше грали у Першій та Другій лігах. Отже, я мав у кого вчитися.
– У Металісті ви стали свідком запрошення якісних легіонерів: Жо, Пейшото, Балулі, Харріс. Це ще одна можливість переймати досвід та прогресувати?
– Поруч з такими виконавцями ти стаєш сильнішим. По-перше, ми їх дуже добре приймали. Максимально сприяли іноземцям у процесі адаптації. Щодо їхнього рівня, то сумніватися не доводилося. Пейшото стабільно забивав, Балулі організовував красу гри, а Жо взагалі пахав і бігав безперестанку.
«Моя спеціальність – технолог з переробки продукції тваринництва»
– І Березовчук, і Кучер – ваші колеги за позицією. Тонкощами гри у центрі оборони ділилися?
– Звичайно. Олександр Миколайович грав у Шахтарі та за збірну, а на Андрія Володимировича я ходив як вболівальник, коли він виступав за Металіст. Це два тренери, які сильно вплинули на мене. Не можу не згадати і про тих, з ким працював раніше. Коли в 11-му класі займався у Куп'янську в ДЮСШ «Мрія», то там мені суттєво допоміг наставник Ігор Сіроштан.
– Металіст часів Березовчука – символ Харкова. Ходили тоді на стадіон?
– Аякже. За цю команду неможливо було не вболівати. Передусім згадую Жажу. Зрештою, у тому колективі кожного можна відзначати: Девіч, Папа Гуйє, Тайсон…
– Виступи на аматорському рівні ви поєднували з додатковою роботою?
– Лише у якості невеликих підробітків. В основному, займався виключно футболом. Мій графік був таким: у четвер грав за Вовчанськ у чемпіонаті міста, у суботу – на область, у неділю – дві гри на район. А у понеділок та вівторок виступав за інститут.
– Одна із ваших колишніх аматорських команд має назву Зооветакадемія.
– Так, там я теж чимало почерпнув у Вадима Яковенка та Василя Лященка. Ця команда грала на першість України та у чемпіонаті Харківської області, залучала хороших гравців. Після закінчення 11-го класу я не мав багато футбольних варіантів, тому склав ЗНО та вступив до інституту.
– Розглядали варіант із роботою ветеринаром?
– Моя спеціальність – технолог з переробки продукції тваринництва. Проте ставку я робив на футбол. А в Зооветакадемії якраз із цим все було чудово: щоденні тренування, забезпечення їжею, стипендія.
«Думка промайнула: «Боже, от би зіграти на «Металісті»
– Ви починали займатися футболом у рідному Ізюмському?
– Так, у команді Прогрес, за яку обожнював грати. Мій перший тренер – батько, який і заклав мою спортивну основу та виховав мене. До речі, після 7-го класу я ще їздив в УОР-Олімпік у Донецьк, де провів два з половиною роки. Однак через травму повернувся додому і пропустив важливі роки випускних класів.
– Серед ваших знайомих з УОР-Олімпік до УПЛ хтось добрався?
– З-поміж моїх однолітків це Микита Безуглий, який зараз грає за Металіст 1925. Також трохи старший за мене Євген Банада з Кривбасу та Олександр Зубков, молодший на рік. Після недавнього поєдинку з Шахтарем Сашко впізнав мене, підійшов, ми поспілкуватися. Людина забиває Реалу, молодець! Дуже приємно було з ним порозмовляти.
– Як змінилося ваше життя за останні роки в побутовому плані?
– Можливо, відбулися якісь невеликі зміни в плані комфорту. Проте, як і раніше, люблю у рідне село їздити, допомагати батькам по господарству. Як тільки починався грудень та відпустка, я одразу їхав додому. Прокинутися зранку, попрацювати на городі, допомогти з коровами, птицею… Ми з братом усе пройшли і при першій нагоді завжди допомагаємо.
– У Харкові на метро пересувалися містом?
– Так, після кожної гри я їздив на метро. Незалежно від обставин та дивізіону, у якому я виступав. Мені навіть так більше подобалося. А взагалі сумую за Харковом – не був там з 15 лютого.
– Підтримуєте стосунки з екс-партнерами по аматорських командах?
– Ми на зв'язку, списуємося. Раніше хлопці ходили на мої матчі у Харкові. Якщо хтось просить футболку чиюсь у подарунок, то намагаюся допомогти. Один товариш попросив записати відеопривітання для сина. Ми записали всією командою, було класно.
– Раніше ви їздили на стадіон «Металіст» у якості вболівальника, а згодом почали стабільно грати там. Теж елементи футбольної казки у вашому житті?
– Усі ці моменти – перший матч серед професіоналів, перший гол, поєдинки з командами УПЛ – це все настільки яскраві емоції… Коли дебютував, думав – ну що може бути краще? Потім зіграв при підтримці 30 тисяч вболівальників, згодом забив… І кожного разу це вражає ще більше. Назавжди запам'ятав, як у 2012-му чи 2013-му проходив повз стадіон, на матч не потрапив, але добре чув шум трибун. І така думка промайнула: «Боже, от би зіграти там». І коли вперше зіграв на «Металісті», то згадав той момент. Мрія збулася.
«Цікаво було зіграти проти Довбика»
– У вас ще залишилися футбольні мрії?
– Напевно, єврокубки. Хотів би спробувати себе там. І саме з Металістом. Адже це клуб, який дав мені дорогу у професіональний футбол і у життя.
– У минулому сезоні вашим турніром став Кубок України. В 1/16 фіналу ви забили переможний гол Десні, а потім і Колосу. Після драматичного м'яча у ворота чернігівської команди на останніх хвилинах здалося, що ви не знали, куди бігти.
– Той гол Десні – це, мабуть, найяскравіший епізод у моїй кар'єрі. Словами передати це неможливо. Це нереально емоційно… Правду кажете – я не знав, куди бігти. До того ж Десна тоді виглядала прекрасно, входила у топ-5 команд Прем'єр-ліги. Обіграти такого суперника – дорогого вартує.
– Нещодавно ви вже забили на рівні УПЛ.
– Ці емоції співмірні. Олександрія – теж сильна команда, подобається мені. Коли забив той гол, то подумав – от якби мої батьки це побачили. Дуже хотів їх потішити. Одразу згадав про них.
– Левова частка ваших голів – якісна гра під час кутових.
– Просто використовую свій зріст. У нас нема такого, що я біжу, куди хочу. Ми все аналізуємо, готуємо і напрацьовуємо. Звідти і результати.
– З Шахтарем ви вже грали, попереду Динамо. Це дві команди, проти яких хотілося зіграти найбільше?
– Справді, перед початком сезону я чекав на зустріч саме з цими командами. Проти донеччан грати важко, вони набрали форму, нікому не поступаються навіть у Лізі чемпіонів. Якщо ж говорити про персоналії, то хотілося зустрітися на полі з Артемом Довбиком. Це чудовий нападник, топовий. Цікаво було проти нього зіграти. Тепер я в очікуванні Динамо – думаю, теж буде по-особливому.
Переходь за посиланням та донать нашим захисникам!
