Історія Віктора – непересічна. Усмішка долі, праця над собою і… чемпіонство у Європі. Хоча лише 8 місяців тому він був капітаном друголігових Балкан із села Зоря, що на Одещині, та просто радів народженню сина. На шляху до головного досягнення в кар'єрі довелось подолати чимало труднощів.
У першій частині великого інтерв'ю Віктор Серденюк відверто і щиро розповів Футбол 24 про дитинство без ґаджетів, недотриману обіцянку тренера, початок повномасштабної війни, диво на кордоні і мандрівку до Ірландії, яка може лягти у сюжет книжки чи фільму.
«Була зарплата 400 гривень. Думав, у космосі літатиму»
– У 2 роки ми з сім'єю з міста Арциз переїхали в селище Усатове, де я навчався й познайомився зі своєю майбутньою дружиною, – розпочинає півзахисник. – У 3 чи 4 класі був набір дітей у футбольну школу «Смєна», яка лише з'явилась, але проіснувала недовго. Звідти мене запросили у Чорноморець, адже ми чимало грали проти ДЮСШ.
– Що пригадуєте з того періоду?
– Я тоді був хлопець із селища. У решти хлопців були ж зовсім інші пріоритети – комп'ютери, телефони. А я все дитинство просто ганяв у футбол і додому прибігав поїсти всього два рази на день. Дуже було важко спочатку, бо десь трохи глузували з мене, був не такий, як вони. Рік-два і вже адаптувався.
– Який тренер відіграв найбільшу роль у вашому футбольному становленні?
– Напевне, Геннадій Нижегородов дуже запам'ятався з U-19. Віктор Павлович Сахно у ДЮСШ ще був. Це мій перший тренер, який дав розуміння футболу.
– У 20 років Чорноморець віддав вас в оренду у Реал Фарму.
– Це був стрибок у невідомість, тому що все дитинство я був у Чорноморці. Було важко перейти в іншу команду. Не розумів, що таке Друга ліга, там були хлопці по 36 років. Спочатку було незручно. Я провів, вважаю, гарний сезон і після Реал Фарми Олександр Бабич забрав мене у першу команду, де я дебютував в УПЛ (у 2017-му проти Сталі – прим.).
– Чи був важким для вас перехід з юнацького в дорослий футбол?
– Я, напевне, більше боявся. Нічого нового не побачив. Хіба що, це були матчі за гроші, за премії. Ти знав, якщо виграєш, то зможеш заробити. У дублі чи U-19 ти просто граєш і отримуєш зарплатню. Колись казали: «Подалі від воріт і поближче до премій».
– Якою була ваша перша зарплатня?
– Коли лише з'явилось U-19, у мене була зарплата 400 гривень. Тоді думав, що буду у космосі літати. Мені цього вистачало з головою.
– Олександр Бабич, про якого ви вже згадали, – теж важливий тренер у вашій кар'єрі?
– Я багато часу провів у першій команді Чорноморця, пропрацював з дуже хорошими футболістами. Багато підгледів, навчився.
– Набрались безцінного досвіду, так би мовити.
– Так! Коли я дебютував, мене хотіли віддати оренду в Жемчужину. Тренер мене покликав у кабінет, а я вже тоді хотів піти, бо не грав. У нас була з ним розмова і він сказав, що ти туди завжди встигнеш. Уже наступного дня поїхав на виїзд з Динамо й потрапив у заявку.
«Прийшов у дубль, а мені кажуть ставати збоку, м'ячі набивати»
– Далі були Кремінь, з яким ви стали чемпіоном Другої ліги, Балкани, де ви доросли до статусу капітана. Це можна вважати найкращим періодом у кар'єрі?
– Балкани після Чорноморця – це моя друга рідна команда. Лише з позитивом можу відгукуватись про них.
– Усю свою кар'єру в Україні ви провели в Одеській області, єдиним винятком був Кременчук. Чим зумовлена така географія: вам комфортно грати поруч з домом чи не було кращих пропозицій?
– Коли я був у Балканах у Другій лізі, то мені було зручно залишитись вдома, адже мав вагітну дружину і не хотів їхати з Одеси. Мене в команді все влаштовувало. Були пропозиції з інших команд, але я вирішив відмовитись.
– Якщо підсумовувати український період кар'єри, який момент для вас найпам'ятніший?
– Чемпіонство з Кременем у Другій лізі. Тоді у мене був дуже великий спад у кар'єрі. Я був у першій команді, коли прийшов Фролов, але ніде не грав. Коли прийшов Дулуб на короткий час, мене хотіли відправити по орендах. За дубль не дозволяли грати, бо я дорослий. Дуже незрозуміла ситуація була. Зрештою, з нічого сказали йти в дубль тренуватись, прийшов туди, а мені кажуть ставай біля поля, бери м'яч і набивай. Це я був гравцем першої команди.
– І ви не знаєте, з чим це було пов'язано?!
– Ні. Я тоді рази три прийшов на заняття, мені не давали тренуватись. Зрозумів, що це дуже несерйозно і перестав взагалі ходити. Мені подзвонили з офісу, запитали, у чому проблема. Я окреслив їм ситуацію, вони попросили вибачення… Дограв за Чорноморець той сезон, а у дубль тоді прийшов Фролов. Також домовився з керівництвом: якщо знайду собі команду, то мене відпустять.
Вдалось домовитись з Динамо Тбілісі, злітав на перегляд, їм усе сподобалось. Ще мав кілька варіантів у Грузії. Приїхав в Одесу, в офіс розмовляти, що в мене є клуб і я хочу піти в кінці сезону. Тоді прийшов Фролов, який сказав, що на 90% очолить першу команду, і попросив мене залишитись, адже розраховує на мене. Для мене це була мрія, що прийшов тренер, який на мене розраховує.
Ми підписали ще один контракт із Чорноморцем і поїхали на зимові збори в Туреччину. І за три дні до кінця зборів Фролов мені каже, що я йому не підходжу. На той момент у мене вже зірвався трансфер у Динамо Тбілісі. Було морально важко, у мене вже тоді була дружина. Першими подзвонили з Кременя і я туди поїхав.
«Я не розумів, що сталось. Просто пішки йшов до Молдови»
– Як і де вас застало повномасштабне вторгнення Росії?
– Ми переїхали до батьків дружини, адже тоді вже народилась дитина і нам було трохи важко. Вночі прокинувся від вибухів. Коли прокинувся, побачив, що вікна ходором ходять, почув, як тесть крикнув, що почалась війна. Тоді десь поблизу порту одеського прилетіло.
– Чи була комунікація на той момент із клубом? Що говорило керівництво?
– Спочатку ніхто не розумів, що робити. У нас 24-го мало бути тренування. Десь тиждень-два ми сиділи вдома, потім потроху почали збиратись. Керівництво сказало, що буде платити мінімальну зарплатню, хоча контрактів ні в кого майже не було, але всім потрібно за щось жити. Потім я поїхав з країни, проте вони виплатили все за контрактом. У цьому клубі люди слова, ніколи не було жодних затримок, все відкрито.
– Як вам вдалось виїхати з країни, адже чоловіків призовного віку не випускали?
– Це дуже цікава історія. У перший же день хотіли поїхати на захід України до наших родичів. Доїхали до Вінниці, але всі дороги були закриті через обстріли. Усі машини розвертали. Ще десь тиждень сиділи вдома, не знали, що робити. Найбільше переживали за дитину, адже вона у нас перша. Тиждень бігали по підвалах з маленькою дитиною, він плаче, хоче спати. Це був шок для нас.
Дуже довго вмовляв дружину, щоб вивезти її хоча б у Молдову до родичів, адже вона не хотіла без мене нікуди їхати. Але в один день все ж зібрались і поїхали на кордон. Стояли в черзі 30 годин. Тоді чоловіків уже зовсім не випускали. Під'їхавши до митниці, я вирішив піти подивитись, що взагалі там відбувається. Підходжу до пункту пропуску, а до мене в ту ж мить підходить прикордонниця, питає, чи я маю документи. Взяла мій паспорт, подивилась, що я стою з дитячим візком, і сказала: «Проходьте». Я не розумів, що сталось. Просто пішки йшов до Молдови. Дружина потім машиною під'їхала.
На кордоні було страшне видовище. Чоловіки падали на коліна, тримаючи на руках дітей, плакали, кричали, щоб їх випустили. А я просто прийшов подивитись і мене пропустили. Навіть не встиг тій жінці сказати «дякую». На ейфорії просто взяв і перейшов той кордон. Може, це був якийсь мій щасливий білет.
«Незнайомці записували нам аудіоповідомлення зі сльозами, щоб ми до них приїхали»
– У Молдові все ж зупинились у родичів?
– Поїхали до них, переночували. У мене була пропозиція від молдовської команди буквально за днів 5 до початку війни, але я відмовився. У Молдові подзвонив до них, коли була гра. Вони сказали, що подумають. Ми переночували, пішли гуляти і в магазин. Зустріли поліцейських тамтешніх, щось розговорились з ними. Вони сказали, що сидять на валізах також, бо якщо Росія прийде, то за години дві Молдова здається, адже ніхто воювати не буде. Нас тоді це налякало і ми, навіть не дійшовши до магазину, сіли в авто і поїхали.
У мене дружина – модель, у неї багато зв'язків з різними фотографами, агенціями з різних країн. Один американський фотограф, який, до речі, дуже допомагає Україні і зібрав чимало коштів, сказав, що має друзів в Ірландії, які нас чекають. Дружина показала на карті, де це. Я їй сказав, щоб не приколювалась, бо це нереально.
Тоді поїхали на кордон з Румунією, там заночували. Країна нас дуже тепло зустріла. Коли тільки заїжджали, то було чимало пунктів допомоги українцям. Пропонували все, що завгодно. А коли побачили, що в машині ще й дитина, почали відкривати вікна і клали все – памперси, пледи, купа їжі. Ми були в шоці, адже ніколи такого не бачили. У Румунії була просто шалена підтримка. Люди вискакували просто на дорогу, бачачи українські машини, просто, щоб допомогти. Ми зупинилися в одній сім'ї, щоб переночувати. Вони з нас не взяли грошей, накупили їжі, показали, що і куди. Румунія тепер назавжди в серці. Поїхали далі.
Наступна зупинка була у Мюнхені. Наш друг американець, з яким ми ледь виходили на зв'язок, маючи обмаль інтернету, орендував кімнату. Приїхали, там жили два хлопці. Запитали, звідки ми. Почувши, що з України, побігли в магазин (а це була 10 година вечора) і накупили продуктів. Сказали, що підтримують Україну, повернули нам гроші за кімнату і ще й дали грошей. Ситуація ледь не до сліз. Було дуже приємно.
– Скільки часу у вас забрала дорога в Ірландію загалом?
– Десь 7 чи 8 днів. Було пару ночівель у машині, з нами ще й собака наш поїхав. Розклав крісла в авто, то дружина могла поспати. А я, коли втомлювався, спав кілька годин і їхав далі. Ось так доїхали до Франції. Ці люди в Ірландії, які є друзями друзів і нас взагалі не знають, записували нам аудіоповідомлення зі сльозами, щоб ми до них приїхали. Вони нам придбали білети на пором і так опинились в Ірландії.
Як тільки в'їхали на територію країни, одразу ж здивували погодні умови. Вітер десь зі швидкістю 100 км / год., злива, лівосторонній рух. Це було щось із чимось, просто нереально. Ще й не мали інтернету, адже не встигли купити карту. Жінка лише мала скріншот міста, куди нам потрібно їхати. Це було 300 км від порому. Скрізь ліс, майже без освітлення було трохи страшно їхати. Але ми доїхали. Щоправда, заїхали до їхніх сусідів. Помилились всього на один дім.
Ці люди зустріли нас, як рідних. Нашій собаці накупили просто чимало іграшок, їжі, корму. Нашій дитині стільки всього подарували… Ми з ними познайомились вночі, а вже вранці вони полетіли всією сім'єю в Лондон на відпочинок на два тижні, щоб дати нам можливість відійти, акліматизуватись. Вони дуже заможні, мають гарний великий дім. Нам віддали повністю третій поверх з усіма вигодами. Ми тиждень не виходили з дому, бо нам стільки всього накупили.
– Це непоганий сюжет для якогось пригодницького фільму.
– Книжку сміливо можна писати про наші пригоди.
Переходь за посиланням та донать нашим захисникам!
