У вищоліговій кар'єрі Сергія Ткаченка було чотири великі команди. Перша, Чорноморець – рідна і особлива, де він, на жаль, не продемонстрував найкращих якостей, адже «моряки» переживали непрості часи. Друга, ЦСКА, загартувала та дозволила відчути смак єврокубків.
Із третьою, донецьким Металургом, Ткаченко, мабуть, асоціюється у більшості вболівальників. За МетаДон Сергій відіграв понад сотню поєдинків і вважається легендою клубу. І, врешті-решт, Шахтар, де Ткаченко провів лише 6 матчів, однак спробував себе на найвищому рівні.
Після футболу Сергій Ткаченко віднайшов гармонію. Мешкає у рідній Одесі, займається улюбленою тренерською діяльністю та згадує минуле. У розмові з Футбол 24 екс-гравець збірної України пригадав найяскравіші моменти своєї кар'єри: суперечливі червоні картки, незвичні методи Альтмана, 0:8 у Бремені та дружбу з унікальним Сергієм Закарлюкою.
«Повністю задоволений нинішньою діяльністю»
– Сергію, ви закінчили з активними виступами у 32 роки. Заздалегідь готувалися до того, чим займатиметеся далі?
– Справді важко не було, адже я знав, що робитиму потім. Вже наприкінці кар'єри футболіста готувався до того, що тренуватиму дітей. Власне, це те, чим я й зараз займаюся. Працюю у спортивному клубі Таїрове, що базується у селищі неподалік Одеси.
– Бажання попрацювати з дорослими у вас не виникало?
– Я спробував. У 2016-му році мій друг Сергій Шищенко запросив мене у свій тренерський штаб у кам'янську Сталь. Певні вагання та сумніви були. Однак я вирішив погодитися, адже не хотів потім картати себе. Мовляв, шанс був, та я ним не скористався.
– І як?
– Зрозумів, що це не моє. Мені подобається робота з дітьми – я повністю задоволений нинішньою діяльністю.
– Від роботи на професіональному рівні вас відштовхнули особливий тиск та напруга?
– Ні, причина в іншому. Це переїзди, робота за межами дому та без сім’ї. Я добряче наїздився свого часу, жертвував особистими потребами. Просто хотів бути поруч з рідними і нарешті більше часу проводити вдома. Зараз це все у мене є.
– Свою майбутню діяльність ви моделювали заздалегідь. Із поверненням у рідну Одесу було те саме?
– Так, я тут народився і не розглядав інших варіантів. Тут мій дім, моя сім’я, друзі. Решту свого життя хочу провести в Одесі.
«Усі залишилися задоволеними, окрім мене та моєї команди»
– Вивести вас із рівноваги доволі складно. Але одного разу ви зірвалися – донецький Металург грав проти Закарпаття, ви отримали червону і зігнали злість на лаві запасних, коли почали її гамселити.
– Це правда, я дуже спокійний. Проте емоційні зриви бувають, як і у всіх. Того дня просто не все пішло за моїм планом (Усміхається). Пригадую обставини того епізоду. Я не погоджувався з вилученням, адже не зачіпав суперника, утім суддя вирішив по-іншому. Зрештою, він перебував поруч, тому сумнівів не мав і показав мені червону картку. І зараз, коли минуло багато років, я схиляюся до думки, що рефері мав рацію.
– Сміливе зізнання. Ще до вилучення ви забили гол.
– Так, ми зіграли 1:1.
– Пригадуєте, хто судив матч в Ужгороді?
– Мій товариш Олег Орєхов. У другому колі того чемпіонату я, здається, з 14 турів пропустив 8. Заробив два вилучення та 8 жовтих карток. Просто катастрофічний період (Сміється).
– Ще одне ваше гучне вилучення трапилося у 2008-му, коли ви порушили правила проти динамівця Карлоса Корреа.
– От тоді із суддею я не погоджувався і тепер дотримуюся тієї ж думки. Я стрибав за м'ячем, намагався у підкаті відібрати його. Коли стелився, то розумів, що вже не дістаю. Але водночас бачив, що Корреа, як технічний бразилець, м'яч прокидає і починає йти на фол. На той момент я вже сидів на жовтій картці. І останньої миті я ногу прибрав. Та все ж Корреа красиво намалював фол і жовту для мене.
– На одному з фото помітно, як суддю пресингує Артем Мілевський.
– Знаєте, треба було якнайшвидше прибігти до арбітра та навести хаос. Сказати, що суперник порушив. Суддя все розрулив і дав мені попередження, яке перетворилося на вилучення. Усі залишилися задоволеними, окрім мене та моєї команди. Але це нормальна ситуація. Артема я не засуджую, це частина футболу.
«У Чорноморці я отримував задоволення від футболу»
– Свою професіональну кар'єру ви розпочали рано – у 17 років. Щоправда, у СК Одеса одразу стали основним.
– Часто згадую той момент і аналізую його. Я тільки-но закінчив футбольну школу і потрапив у професіональну команду. Один матч на оглядинах, після якого тренер сказав: «Ти залишаєшся». Все розгорталося дуже стрімко – основний склад, дебютний гол. Мені дуже легко дався цей перехід. Я себе настільки комфортно почував серед старших хлопців… У всіх аспектах: психологічному, фізичному, тактичному.
– Минає рік і ви дебютуєте у Вищій лізі вже з Чорноморцем. Знову все йшло гладко?
– Дискомфорту не відчував, але трохи травма вибила, втратив місце у старті, плюс рівень елітного дивізіону відчувався. У Чорноморці треба було набагато відповідальніше ставитися до роботи. Плюс ми пленталися на дні таблиці, боролися за збереження прописки у Вищій лізі.
– Незважаючи на виліт у нижчий дивізіон, у тому Чорноморці виступали гучні імена: Тімерлан Гусейнов, старший за вас на 11 років, Роман Пец – на 10, Віктор Мглинець – узагалі на 16.
– Дійсно дядьків вистачало: Мглинець, Шутов, Гусейнов, Зотов… Я отримував задоволення від футболу. Дідівщини не було, тільки допомога і розуміння. Хоча, звичайно, я більше спілкувався з ровесниками. Зокрема, з Вовою Гапоном.
– Воротар Михайло Бурч запевняв: «Спочатку у порівнянні з Тимощуком Гапон виглядав, як Пеле».
– Володя – дуже обдарований і сильно виділявся на фоні команди. Не знаю, чому у нього не склалося. Після Одеси, здається, в Елісту поїхав. Не маю пояснення, чому Гапон не реалізував себе. Але задатки мав чудові – це факт.
«Костишин міг відіграти два матчі і зайти свіжим у роздягальню»
– Дебютний гол у Вищій лізі ви забили у ворота тернопільської Ниви. Жовта картка у протоколі свідчить про бурхливе святкування?
– Так. Я дуже хотів забити гол за Чорноморець – такою була моя дитяча мрія. Радів так сильно, що футболку зняв і отримав за це попередження.
– У головній команді Одеси ви працювали з кількома наставниками, проте винятковим був Леонід Буряк?
– Чиста правда. Леонід Йосипович виходив з нами на поле, брав участь у тренувальному процесі. Я бачив на власні очі, які він грає, як б’є по м’ячу. Ця культура пасу, культура удару по воротах, вміння відкритися… Чимало перейняв у нього. Бігав з ним на одному полі і хапав ці дрібниці. Той же Валерій Семенович Поркуян з нами займався. Хоч і перебував у поважному віці, та його вміння передавалися нам. Принаймні, для мене це було дуже корисно.
– Вашого партнера Олександра Голоколосова вважали талановитішим за Андрія Шевченка, з яким той разом навчався. Ще один нереалізований талант?
– Сашко – чудова людина і прекрасний футболіст. Все просто – його травми замучили. Постійно коліна забинтовані… Про Голоколосова реально казали, що це талант рівня Андрія Шевченка.
– У 1999-му «моряки» повертаються у Вищу лігу, однак ви переїжджаєте у київський ЦСКА.
– Так обставини склалися. Я працював з агентом Григорієм Бібергалом, який запропонував щось змінити. Мені теж хотілося чогось нового. Мав велике бажання поїхати з Одеси і спробувати сили у новій команді.
– У Києві ви попрацювали з Михайлом Фоменком. У вас є своя історія про легендарні навантаження тренера?
– Одразу скажу, що серйозніших навантажень у своїй кар’єрі не зустрічав. Але проблем з цим не мав – коли тобі 19, то ніякі навантаження не страшні. Деякі старші хлопці теж тримали рівень: Микола Волосянко, Віталій Рева, Едик Цихмейструк, Руслан Костишин… Костишин – це взагалі окрема історія. Людина могла відіграти два матчі і зайти свіжим у роздягальню, ніби нічого надзвичайного не трапилося, просто на пробіжці був.
«Кликали у Росію, але я категорично відмовлявся. Хоч і війни не було»
– У контексті ЦСКА усі згадують про божевільний матч з Шахтарем у 2001-му, який коштував донеччанам чемпіонства.
– Ми зіграли 0:0, а Шахтар недорахувався важливих двох очок. Навіть до гри відчувалася серйозна напруга. Шахтар розцінював матч з нами, як чемпіонський. До того ж це чемпіонство мало стати для них першим. Ми теж відчували напругу – нас фінансово простимулювало Динамо. Тобто кожен мав свої завдання. Саму гру я майже не пригадую. У пам’яті залишилися тільки останні 5 хвилин. Нам призначили штрафний фактично на лінії штрафного майданчика. Здається, Андрій Воробей взявся виконувати стандарт і пробив неточно.
– Подяку від Динамо розділили справедливо – запасним теж дісталося?
– Так, за ту нічию кошти отримав кожен гравець.
– Разом із ЦСКА ви дебютували у єврокубках. В одному з матчів ви забили у ворота Црвени Звезди.
– Коли я потім виступав за донецький Металург, то нас очолив Славолюб Муслін. При першій зустрічі він сказав мені: «О, я тебе пам’ятаю. Ти нам тоді гол забив». Із сербами у нас вийшла бойова гра, ми виграли 3:2 і раділи, що пройшли у наступний етап Кубка УЄФА. Там потрапили на Брюгге, який нас переїхав. Якщо у Києві ми ще боролися, то у Бельгії нас розчавили 0:5. Ще до 10-ї хвилини нам двічі забили і ми просто поплили. Особливо добре запам’ятав здорованя Герта Верхеєна.
– У 2002-му ви їдете у донецький Металург. Чому саме туди?
– Мене кликали у Росію, але я категорично відмовлявся. Хоч і війни ніякої не було, але туди не хотів їхати у жодному разі. У Києві я провів три роки, хотів чергових змін. І тут надійшла пропозиція від Металурга.
– Тренував команду ваш земляк Семен Альтман.
– Семен Йосипович – фактично мій сусід. Ми мешкаємо поруч, зараз бачимося часто, спілкуємося. Альтман мав цікавий підхід. Наприклад, він чи не першим в Україні використовував комп’ютери, ми розбирали у такий спосіб тактику. Усі фішечки і стрілочки були не на звичайній дошці, а у спеціальних програмах. Плюс цікаво було спостерігати за роботою нетипових для футболу фахівців. У команді працював астролог, який повідомляв нам, як може скластися завтрашній матч. Хтось сміявся, хтось сприймав це за чисту монету.
– Володимир Яксманицький згадував, як перед поєдинком з Дніпром психолог запросив на розмову його, Нікітіна та Ателькіна: «Якусь погану ауру прибирав. У підсумку з-під Ателькіна забив Єзерський, Нікітіна заклинило у першому таймі – Венглинський забив йому абсурдний гол. А мене у перерві ледве Альтман не вбив. Після того матчу з психологом попрощалися».
– Вова завжди про це згадує. Для нього той астролог чи то психолог – особлива тема (Усміхається) Пам’ятаю матч з Дніпром, нашу поразку 1:2 і доволі простий удар, з яким Нікітін не впорався. Хоча не знаю чи варто на астролога усіх собак вішати.
«До 41-ї хвилини з Вердером ніщо не віщувало біди»
– Із Сергієм Закарлюкою ви грали у трьох командах. Були не просто одноклубниками?
– Сергій – унікальна людина. Таких я більше не зустрічав. Йому часто казали: «Таких людей, як ти – дуже мало. Не всі вміють казати правду в обличчя». Він дійсно нічого не приховував і казав, як є. Увесь колектив знав, що Закарлюка каже те, що думає. При цьому, ніхто не ображався. Сергій – фантастичний хлопець! Можу тільки низько вклонитися його батькам, які виховали такого неймовірного сина.
– Знову процитую Яксманицького: «Закарлюка володів унікальною здатністю завжди казати правду. Не важливо, хто перед ним стоїть. Лише Сергій Ателькін та Геннадій Орбу мали схожі якості. Нехай хоч президент країни стоятиме перед ним – все одно казатиме те, що вважає за необхідне». Нещодавно не стало і Ателькіна. Яким він залишився у вашій пам’яті?
– Пишаюся, що грав разом із ним. Сергій завжди підказував, завжди оточував турботою і добродушністю. І важливо, що футболістом був фантастичним.
– На ваших очах розпочинав Олександр Кучер. Могли повірити, що цей гравець транзитом через Вірменію та Першу лігу зможе стати одним з найкращих захисників України?
– Сашко завжди мав потенціал. Знаєте, як буває. Одні вистрілюють одразу – у 17 років загорілася зірка, але у 20 років згасла. А Кучер рухався по сходинках плавно, одна за одною. Щороку він прогресував. У цьому і запорука успішної Сашкової кар’єри. Не було такого, що вистрілив і потрапив у яму. Кучер – це синонім стабільності, це його ключова риса.
– Із Металургом ви зіграли матч, що став легендою – розгром від Вердера 0:8. Один з керівників клубу Олександр Косевич згадував: «Достатньо було глянути в очі нашим гравцям і ставав очевидним той факт, що не усі з них впоралися з емоціями».
– Розумієте, до 41-ї хвилини ніщо не віщувало біди. Без моментів грали і ми, і вони. А далі 41, 43 і 45 хвилини – 0:3. Все, ми поплили. Косевич зайшов у роздягальню, зарядив: «Давайте вибиратися з лайна». Ми вийшли і вибралися – отримали ще п'ять (Сміється).
«Джамараулі – це другий Валик Белькевич»
– Ігор Гюзелов пригадував перше тренування Яя Туре в Донецьку: «Грали 5 на 5. В одному з єдиноборств я з усієї сили влітаю у цього хлопця – тільки «бум»! Людина навіть не посунулася на сантиметр. Якщо інший відлетів би на 5 метрів, то Яя не зрушився з місця».
– Туре мене вразив своєю особливою манерою гри. Високий з довгими ногами, з шаленою технікою. У нього м’яч забрати майже неможливо. Плюс дистанційна швидкість хороша завдяки великим крокам. З такими хлопцями завжди легко грати. Якщо м’яч потрапляв до Туре, то я знав, що він його не втратить. Відсоток браку мінімальний. Віддаєш пас і біжиш вперед. Тільки чекаєш, коли і куди він доставить м’яч.
– Чимало гравців того Металурга сходяться на думці, що чи не найпроблемнішим легіонером команди був Андрес Мендоса. Згідні?
– Капризів було достатньо. На тренуваннях міг фиркнути, махнути рукою на тренера – такий мав характер. Хоча в матчах Андрес викладався повністю. При Мусліні ми грали за системою 4-5-1 і Мендоса завжди діяв на вістрі. Особливість схеми Мусліна – гра від оборони. Ми мали швидко вибігати в атаку. Тут у нагоді якраз ставав Мендоса – запускали його вперед, він біг, кусався, чіплявся, бився.
– З-поміж десятків іноземців Металурга можете виокремити найсильнішого?
– Ой, скільки ж їх було – мені б список зараз подивитися… Гоча Джамараулі! Фантастичний гравець на кшталт Яя Туре, тільки трохи менший. Нехай і швидкості видатної не мав, зате видавав шедевральні передачі. Це другий Валик Белькевич! Хто ще? Йорді Кройф. Простий хлопець. З ним було легко та просто і на полі, і у побуті. Розпитували його про батька, було цікаво послухати розповіді. Але часу минуло багато, тому вже не пригадую якоїсь конкретики.
– Славолюб Муслін помітного сліду в українському футболі не залишив, та ви часто згадуєте його. Сильний фахівець?
– У кожного тренера була дисципліна на футбольному полі. Але жоден з тренерів у моїй кар'єрі не тримав такої ігрової дисципліни. То було щось надзвичайне. Все чітко, продумано – кожне тренування, кожна установка, кожна хвилина тренувального процесу розписані. Це дуже подобалося у роботі з сербом.
«Заходимо на дискотеку, а там тренер танцює»
– Мабуть, протилежний стиль сповідував нідерландський дует Тон Каанен – Віллем Фреш.
– У футбольному плані це не було щось надзвичайне. Якщо ж вести мову про побут, то так. Перед матчами ми зазвичай заїжджали на базу. Однак у часи Фреша і Каанена футболістам дозволялося збиратися разом безпосередньо на гру. На той час це вважалося незвичним нововведенням.
– Ваш партнер Олександр Олексієнко розповідав, що ви якось зустріли Тона Каанена в одному з нічних клубів Донецька.
– Було таке. Заходимо на дискотеку, дивимося, а там Каанен танцює. Кажу до нього: «Привіт, містере!» Він раптово розвертається і йде. Образився!
– За що?
– Я теж спочатку не зрозумів. Йду за ним, питаю, у чому справа. «Ткач, містер – це я там, на тренуванні. А зараз я для тебе Тон», – пояснив Каанен.
– У 2008-му ви зважуєтеся на ризикований крок і переходите у Шахтар. Розуміли, що за спиною у Даріо Срни шансів майже не матимете?
– Не копатиму у глибину і не шукатиму відповідь на питання чому і як. Скажу одне – я радий, що був частиною донецького Шахтаря. Клянуся! Нехай я сидів під Даріо, але я спробував. Сам факт того, що я відважився – це важливо. Чесно ні про що не шкодую. Таке футбольне життя. Виник варіант, я спробував. Відмовитися від пропозиції Шахтаря – це дурість.
– За «гірників» ви забили гол у матчі за Суперкубок України у рідній Одесі. Шахтар того вечора програв Динамо у серії пенальті.
– У серії ми поступилися 2:4. П'ятий удар вже не виконували. А пробивати мав саме я. Шкодую, що у рідному місті не зумів завоювати з Шахтарем трофей.
– У вашому житті було кілька матчів за збірну. Що було найяскравішим?
– Я дебютував у поєдинку з румунами, ми програли у Донецьку 0:2. Олег Блохін також викликав мене на матч проти Лівії. Пам'ять про той час особлива – кожен футболіст мріє зіграти за національну команду. Я залишив собі на згадку кілька футболок – це чудові спогади, хоч і нетривалі.
– Про якісь свої футбольні вчинки жалкуєте?
– Думаю, навіть чемпіони світу та володарі «Золотих м'ячів» про щось та й шкодують. Десь не добіг, не доборовся, не забив. І я серед них. Проте у глобальному плані я всім задоволений. Вважаю, що це був хороший шлях.
Переходь за посиланням та донать нашим захисникам!
