«Мамо, я вже давно українець»: росіянин, який пішов з «Динамо» через Сабо, випередив Роналдо і зламав ногу перед Кучмою

Футбол України 30 Листопада, 19:56 1227
«Мамо, я вже давно українець»: росіянин, який пішов з «Динамо» через Сабо, випередив Роналдо і зламав ногу перед Кучмою Фото: football24.ua
Проникливе інтерв'ю Любомира Кузьмяка з універсальним захисником (півзахисником) Зорі і Динамо 80-90-х. Олег Волотьок – уродженець Росії, який став українцем у повному сенсі цього слова.

«Принципово говоритиму українською. Якщо вживатиму слова-русизми, не соромтеся, виправляйте», – несподівано розпочинає розмову уродженець Ростовської області та випускник Луганського спортінтернату Олег Волотьок. Під час інтерв’ю він ще кілька разів приємно здивує своєю позицією, яка сформувалася не лише після 24 лютого. Про таких людей завжди хочеться розповідати і ставити у приклад.

Власне, не футболом єдиним. Волотьок – легенда Зорі, за яку він провів майже 200 матчів. Проте вершина його кар’єри – виступи за Динамо на початку 90-х. Дуель з Барселоною, втрачене перше чемпіонство, народження зірки Андрія Шевченка – усе це Олег Вікторович бачив на власні очі.

Згодом він змінив понад десяток команд, їздив у Німеччину та Фінляндію, зазнав кількох важких травм, проте на попередній рівень не повернувся. Нині Олег Волотьок мешкає у Києві та тренує дітей на Русанівці.



«Це не нація, це деграданти»

– Працюю у ДЮСШ «Юніор Спорт». Наша школа відносно нова – років сім тому відкрили, – пояснює Олег Вікторович.

– Одне з останнього, що доводилося читати про вас – ви працювали тренером у Бучі під Києвом.

– Ой, та коли це було? Мабуть, 2010-й рік. Де я потім тільки не працював: в Узбекистані, в Арсеналі…

– Займаєтеся виключно з дітьми?

– Спочатку я мав певні амбіції, якщо так правильно казати. Хотів з дорослими працювати. Але потім усвідомив, що з дітьми цікавіше та комфортніше. І зрозумів, що не хочу їздити по командах в інших містах без сім'ї. Я наїздився… Хочу бути поруч з рідними.

– Ми згадали про Бучу, що стала символом російського варварства. Як ви пережили ці жахливі новини?

– Кожна людина, коли дізнається про звірства російської армії, переживає біль, який важко описати. Той, хто таке робить, не заслуговує на жодні слова. Це не нація, це деграданти.

– Ви народилися у Росії. Щось із тією країною вас пов'язує?

– Я б хотів забути про це і не мати нічого спільного з нею. Я дуже давно вважаю себе українцем. У мене там мешкала мама. Одразу після Майдану у 2014-му пропонувала мені переїхати туди: «Допоможу тобі і з квартирою, і з роботою». Я відповів: «Мам, я вже давно українець. Ноги моєї ніколи там більше не буде».

– Ваша матір мешкає у Ростовській області?

– Ні, вона померла кілька років тому. Там живуть лише двоюрідні брати, та я навіть не намагався дзвонити. Розумію, що нам нема про що говорити. Вони усі повернуті на телебаченні. Пояснювати очевидні речі не хочу. Востаннє з ними говорив у 2019-му. Сказав, що ніколи туди не поїду.

– Ви навіть не хочете вимовляти назву цієї країни?

– Саме так. Мені неприємно взагалі про свій зв'язок з цією країною згадувати.

– Події 24 лютого для вас стали шоком?

– Чесно кажучи, не вірив до останнього. Навіть зранку, коли почув вибухи, подумав собі – ну полякають нас трохи, захочуть схилити до чергових Мінських домовленостей, щось виторгувати. Все виявилося набагато серйозніше. Ми з дружиною нікуди не виїжджали, увесь час були у Києві.


«Боявся, що буду смішний, як Азіров»

– В Україну ви поїхали рано. Чому обрали саме Луганськ?

– Усе завдяки тренеру. Сказав, що їдемо у Луганський спортінтернат. Я й не запитував про причини. Хоча до Ростовського спортінтернату було набагато ближче – 30 кілометрів. Приїхав у Луганськ, пройшов оглядини. Ось так з 1982-го я мешкаю в Україні та ідентифікую себе виключно з Україною.

– У вас хороша літературна українська мова. Коли вирішили, що мова має значення?

– Після Революції Гідності хотів перейти, утім соромився. Вважав, що краще кацапською розмовлятиму, ніж буду коверкати українську мову. Боявся, що буду смішний, як Азіров. Мій син давно принципово перейшов на українську. А я, дружина, донька з чоловіком та невістка вирішили так після 24 лютого. Краще помилятися, але докладати зусиль. Дітям у ДЮСШ теж сказав, що російської чути не хочу.

– Повернімося у Луганськ вашої юності. У спортінтернаті підібралося потужне покоління ваших однолітків: Суслов, Погодін, Гусейнов, Юран.

– Так, випуски були хороші. Найбільше вирізнявся, мабуть, Юран. Класно виглядав Гусейнов. Щодо Погодіна, то не сказав би. Суслов? Теж не бачив чогось надзвичайного. Доля така – скільки було зірок, які швидко згасли. На юнацькому рівні можеш розривати, але потім губишся.

– Деякі висловлювання Юрана свідчать про те, що він, м'яко кажучи, недалека людина.

– Ой, не читаю і не хочу чути про це. Ті, хто там залишилися, не заслуговують, щоб про них згадували. Зрадники, для яких гроші не пахнуть. Наприклад, колишній капітан збірної України. Як бачимо, хабаровський пацан виявився більш українцем, ніж Тимощук з синьо-жовтими прапорами на щоках та стрічками у волоссі. Таких людей треба позбавляти громадянства. Щоб вони більше ніколи сюди не заїхали. Що б у тебе в мізках не було – ти маєш інтернет, бачиш правду. Не розумію, як там можна сидіти після того, що сталося.


«Я не знав, що казати. Відчував себе новорічною ялинкою»

– За Зорю ви дебютували у 16 років. У матчі за дубль вас помітив Олег Базилевич і запросив у головну команду. Колективу представив вас по-особливому: «Це наша таємна зброя».

– Це ніби вчора було. Сидимо у спортінтернаті, прибігає молодший хлопець із групи Юрана і каже: «Тренер бере тебе завтра у заявку на основу». Я вирішив, що цього пацана хтось з команди підіслав, щоб він мене розіграв: «Геть звідси, поки не надавав тобі». Сиджу далі, раптом приходить тренер: «Я що, бігатиму за тобою? Збирайся». Тоді сумнівів не залишилося.

– Як вас прийняв колектив, де вистачало гравців, старших за вас більш, ніж вдвічі?

– Безумовно, я трохи хвилювався. Олег Базилевич вивів мене на центр роздягальні і зі словами «Це наша таємна зброя» представив команді. Я не знав, що казати – стільки пар очей на мене дивилося. Відчував себе новорічною ялинкою (Усміхається). Перший матч я провів на лаві запасних, а от на другу гру проти Зірки із Джизака вийшов на заміну.

– Зоря програвала 0:1.

– Зазвичай молодих випускали на 10-15 хвилин за рахунку 3:0. Щоб не встигли нічого зіпсувати. А тут ми програємо і у перерві Базилевич каже: «Виходь на другий тайм». Я вийшов, ми зрівняли. А на останніх хвилинах Колесніков взагалі мав приносити нам перемогу – схибив з вигідної позиції.

– Дебют залишив позитивні враження?

– Суддя просвистів, всі розійшлися. Дивлюся, лише Сашко Сорокалєт на полі залишився. Я навмисно сповільнив кроки – раптом на мене чекає. Йду повільно, але ні – таки мене. Ну, думаю, зараз дістанеться мені за щось. «Як звати?» – Сорокалєт питає і протягує руку. – «Молодець, наступний матч розпочнеш в основному складі». І дійсно так і сталося. Сашко входив у тренерську раду, яка обговорювала з тренерами склад на кожен матч і ухвалювала спільне рішення.

– У 1984-му свій останній сезон за Зорю проводив Ігор Гамула. Від зірки залишилося лише ім'я?

– Ігор – гарний хлопець, веселий. Пожартувати і посміятися – це до нього. На той момент Гамула вже менше уваги приділяв футболу. Але виконавцем був хорошим – я пам'ятав його та Заварова ще з часів ростовського СКА. На тренуваннях вчився у Гамули та інших старших хлопців. Наприклад, дивився, як Анатолій Куксов з м'ячем працює – намагався і собі так робити.

– Ще один ветеран Олександр Малишенко був протилежністю Гамули – уважно ставився до здоров'я і грав до 40 років.

– Зараз про це смішно згадувати, та тоді Сашко трохи насторожено до мене поставився. Хотів вколоти, зачепити, інколи гаркнути міг. Проте футболістом був чудовим. Коли заводився, то взагалі виглядав сильно – «рудий і злий». Згодом наші відносини владналися, ніяких непорозумінь не виникало.


«Постійно сперечався з Леоненком, хто із нас вищий»

– Після трьох сезонів у Зорі у вашій кар’єрі настає пауза – армія.

– …І ніякого прогресу. Тренувався, грав, форму підтримував. Але який там може бути розвиток?

– Ви повертаєтеся у Зорю і з часом стаєте одним з найкращих бомбардирів команди. Змінили позицію?

– Почав більше вимагати від себе. Завзятіше тренувався, залишався на додаткові заняття, витискав із себе максимум. Виповзав просто з поля. І голи пішли самі собою, хоча цілі такої не переслідував.

– Кажуть, у вас був чудовий удар з лівої.

– У мене і права непогана. На жаль, операції на правому коліні змусили робити акцент тільки на лівій.

– У 1992-му відбувається унікальний трансфер за вашої участі – з друголігової Зорі вас запрошують у київське Динамо. Праця виявилася не марною?

– Селекціонер киян Володимир Онищенко приїхав, щоб переглянути у справі мого молодшого партнера Миколу Зуєнка. Йому не пощастило – Миколи у складі не виявилося. Про приїзд скаута я не знав – просто грав собі, як зазвичай. Ми тоді протистояли тернопільській Ниві – я двічі забив Дмитру Тяпушкіну і ще й дві гольові передачі оформив. Вердикт Онищенка був однозначним: «Треба брати». До того ж у газеті «Советский спорт» хтось написав, що у Зорі є забивний захисник. А я насправді тоді у півзахисті діяв. Коли потім приїхав у Динамо, то Лужний наді мною сміявся: «Ти заплатив своєму другу-журналісту, щоб той про тебе написав?»

– Згадуваний вами Зуєнко потім теж поїхав у Динамо і згадував про своє спілкування з Лужним: «На початку 90-х була мода на стрижки – спереду коротко, а позаду волосся трохи відростало. Ось таким я й приїхав до Києва. Якось мене Лужний зупиняє. Намотує моє довге волосся на палець і каже: «Малий, даю тобі рівно годину. Щоб я більше цього не бачив». Мені не довелося повторювати вдруге. З того часу ніколи не мав іншої зачіски».

– Власне, у Динамо я найтісніше спілкувався з Лужним та Сергієм Шматоваленком, якого знав з дитинства. На першому місці в Олега завжди була самовіддача. Це футболіст, який сам викладався на полі і вимагав від інших. Як казав наш відомий експерт: «Ярмоленко та Коноплянка не віддають передачі на Шевчука, коли той за спину забігає. Я б подивився, якби Лужний один раз забіг так і йому б пас не віддали. Це останнє, що вони зробили б у футболі».

– Експерт, про якого ви кажете – Віктор Леоненко. В одному з інтерв'ю він розповідав про ваше особливе святкування забитого м'яча у ворота Дніпра у 1992-му. «Саме Волотьок вигадав літак, а не Роналдо. Забив і полетів кудись. Роналдо тоді лише 15 було. Шкода, що Волотьок не забрендував винахід».

– Так, я першим полетів на літаку (Усміхається). Святкування народилося спонтанно. Не знаю, звідки ця ідея виникла. Я не бачив раніше такого – на емоціях взяв і почав літати. Щодо Леоненка, то ми любили пожартувати. Постійно сперечалися, хто ж із нас вищий. Мене взагалі в Динамо дуже тепло прийняли. Добре ладнав з Павлом Яковенком, Ахріком Цвейбою, Сергієм Ковальцем, Сергієм Зайцем. Я не відчував, щоб до мене погано ставилися, бо я з Другої ліги прийшов.


«У житті мандражу не відчував. Барселона? Вийшов і побіг»

– У першому чемпіонаті України ви були основним гравцем Динамо. Чому не зіграли у золотому матчі з Таврією?

– Для мене це залишилося загадкою. Я дуже сподівався, що все ж вийду на поле. Завжди підходив до Анатолія Пузача, питав його думку про зіграний матч. Анатолій Кирилович – чудова людина, яка мала особливий характер і часто сумнівалася. Колотов та Безсонов, асистенти Пузача, радили йому – треба ставити Волотька. Проте у клубі був «доброзичливець» Йожеф Сабо, який мав протилежне бачення. Тому Пузач часто думку змінював. Мабуть, стосовного мого виходу у золотому матчі події розгорталися саме так.

– З лави запасних ви спостерігали за поразкою сімферопольцям. Ваш партнер Андрій Алексаненков згадував: «Мені було соромно на вулиці дивитися людям в очі».

– Я до останнього вірив, що вийду на поле. Щодо результату, то ні в кого навіть думок про поразку не виникало. Всі були впевнені у собі на сто відсотків. Можливо, ця самовпевненість і зіграла з нами злий жарт.

– Проти Таврії ви не вийшли, зате двічі зіграли у Кубку чемпіонів з Барселоною.

– У домашній зустрічі я провів небагато – хвилин 15. А поєдинок на «Камп Ноу» чудово пам'ятаю. Я потрапив у запас і разом зі Степаном Бецою пішов у напрямку лави запасних. Дивимося, а там місця немає: адміністратори, тренери, працівники клубу все зайняли. Гаразд, треба шукати інше місце. «Що робитимемо?» – питає Степан. «Давай на рекламні щити присядемо», – відповів я. Поки дійшли, гра розпочалася. Якраз добралися до щитів, а Мартінкенас вже два удари відбив. Раптом чую крик.

– З лавки?

– Так, але я не надаю значення. «Швидше, одягайся!» – гукають далі. Тільки ж почали… Виявляється, Лужний травмувався. Довелося екстрено входити у гру. У мене в житті такого не було, щоб я мандраж відчував. Барселона? Нехай буде Барселона. Вийшов і побіг.

– Проте у фізичному плані ввійти у матч, де твоїми суперниками є Стоїчков, Куман та Лаудруп – завдання дуже складне?

– Жодних проблем. Такого, щоб я «задихнувся», не було. Барселона сподобалася прекрасною грою в пас і використанням вільних зон. На початку другого тайму вилучили Юрія Мороза – на фланзі я залишився на самоті. Моє розуміння футболу вимагало підсилення цієї позиції, адже ми грали за схемою 4-4-2. Я змістився у захист, але вважав, що на заміну Морозу треба було випустити когось у цю зону замість нападника. Самому було дуже складно.

– У наступному сезоні ви зіграли в Кубку УЄФА з Андерлехтом. Чому вас замінили у перерві?

– Наприкінці першого тайму постелився у підкаті. Гравець Андерлехта із запізненням також пішов у підкат. Бельгієць шипами влучає мені у коліно. М'яз скоротився і від удару в коліні утворилося провалля. Тут якраз суддя свисток дає. Штрафний? Ні, кінець тайму. Дивлюся, усі йдуть у підтрибунне приміщення. А я лежу і встати не можу. Дірка у коліні, все у крові.

– Жах.

– Потім хлопці розповідали – Пузач у перерві дає вказівки. Дивиться на моє порожнє крісло: «А де Волотьок?» Хтось відповів, що треба перевірити туалет та душову. Перевірили, не знайшли. І лише тоді лікарі вибігли на поле і побачили, що я лежу на дальньому фланзі. Підняли та приволокли у роздягальню.


«Сказав Фоменку, що не поїду на другий збір. І помилився»

– Що прискорило ваш відхід з Динамо?

– То була моя помилка. Команду прийняв Михайло Фоменко і сказав, що мені треба їхати на збори з Динамо-2. Не впевнений на сто відсотків, але підозрюю, чия то була ідея. «З'їздиш на один збір і після цього зробимо висновки», – пояснив Михайло Іванович. Перша команда вирушила у Німеччину, а збір Динамо-2 у Туреччині зірвався, тому ми займалися в Україні. Коли основа повернулася, я підійшов до Фоменка: «Яка різниця, де ми тренувалися – я пройшов збір у Києві замість Туреччини».

– Не переконали?

– Сказав, що треба їхати на ще один збір з Динамо-2. Я парирував – не поїду. І помилився. Думав, що за кордоном влаштуюся, та вже було пізно. Час заявок минув. Пішов на розмову до президента клубу Віктора Безверхого. Тоді у клубі доволі домашня атмосфера панувала, Безверхий завжди був відкритий до розмови.

– За підсумком бесіди ви поїхали в Асмарал – московський клуб, яким володів іракський бізнесмен.

– Колектив був непоганим, проте клуб не розвивався. У фінансовому плані ми поступалися суперникам. Власника бачив не раз – специфічний та емоційний чоловік. Та мені здалося, що до футболу він охолонув. Спочатку приїжджав на ігри, а потім втратив інтерес. На клубі все це відобразилося.

– Після сезону в Асмаралі ви повертаєтеся у Динамо, утім виступаєте за другу команду. Там підібралося видатне покоління: Шовковський, Гусін, Костюк, Шевченко.

– З Динамо я їхав у часи президентсва Безверхого, а коли повернувся, то клубом володів Григорій Суркіс. Шевченка я дуже добре запам'ятав. Хлопець у 16-17 років на рівні Першої ліги видавав такі рейди! Хапав м'яч і проходив пів поля.


«Давайте дерев'яну лавку відірвемо і винесемо гравця за межі поля»

– Після Динамо ви двічі з паузами намагалися закріпитися у Кривбасі, але все завершилося максимально невдало. Під час першої спроби у 1994-му вас замінили на 30-й хвилині дебютного матчу. У чому справа?

– У поєдинку з Дніпром зламав ногу. Робив підкат, ногу загнув під себе і носком зарив у землю. Як наслідок, перелом гомілкостопу. На додачу з'явилися проблеми там, де їх не чекали. На трибунах був присутній Леонід Кучма. Всі настільки думали про прийом президента, що належних умов для учасників матчу не забезпечили. Пожежну машину прислали, а швидкої на стадіоні не виявилося.

– Катастрофа.

– Я хвилин 10-15 лежав на полі. Навіть ноші не організували – їх теж не знайшли. Забув, хто судив, але запам'ятав інше. Очевидно, арбітр мав квиток на потяг чи літак, тому почав мене підганяти: «Давайте дерев'яну лавку відірвемо з трибун і винесемо гравця на ній за межі поля». Відповідаю йому: «Ти нічого кращого не придумав?»

– Дочекалися лікарів?

– Якісь ноші таки знайшли. Старі брезентові… Поклали мене поруч із лавою запасних – я ще там певний час провів, поки швидка допомога приїхала. Таке собі задоволення переживати все це зі зламаною ногою.

– Не краще в плані ігрової практики було і у СК Миколаїв Євгена Кучеревського, де ви опинилися згодом.

– Набирав форму, але довіри від тренерів не відчував. Не бачив сенсу сидіти – зіграв дві гри і поїхав.

– Через три роки ви знову приїхали у Кривбас, який тепер тренував Олег Таран. Але цього разу зіграли ще менше – 20 хвилин.

– Олег Анатолійович набирав нову команду, але я знову травмувався. До цього мене кликали у Німеччину. Утім я вирішив знову спробувати сили у Кривому Розі. Як виявилося, Кривбас – не моя команда… Таран запевняв, що на мене розраховує, буде нову команду будувати.


– Все зруйнувала травма?

– На тренуванні один хлопець зробив підкат – влетів у коліно. Воно набрякло, довго не спадало. Таран підійшов з президентом і каже: «У тебе травма. Розумієш, мені треба такі гравці, щоб не ламалися. Із заліза щоб були». Питаю: «Ви чуєте себе? Я ж від Німеччини відмовився. В Україні зараз варіантів не знайду. Плюс травма не залежала від мене». Але що тут скажеш – зібрався і поїхав.

– Друга частина вашої кар‘єри запам'яталася частими змінами команд. Чому ніде не змогли затриматися?

– Я сильно розчарований кар'єрою. Обирав не ті клуби, ухвалив багато хибних рішень. Не реалізував себе навіть на 50 відсотків. Можливо, недостатньо вимогливим до себе був. Все почалося з тієї відмови їхати на другий збір з Динамо-2. Словом, незадоволений я своїм футбольним життям. Анатолій Куксов, якого я вважав своїм футбольним батьком, теж казав мені, що я міг проявити себе набагато краще. Потенціал та можливості були. Але що вже шкодувати. Очевидно, все так мало статися.