«Рома» та «Лаціо», «Інтер» та «Мілан». Автор першого голу «лаціале» у Лізі Чемпіонів, переможець їхніх перших Кубка Кубків та Суперкубка Європи та другого Скудетто. Слава друга нелюдів, скаженої, але й справедливої і доброї людини, яка сплатила за операцію на серці незнайомій дитині.
Він був самим життям у всіх його проявах.
Син свого часу
Сініша був сином свого часу - бурхливого та жорстокого. Син серба з Боснії та хорватки, уродженець Вуковара, міста на кордоні між Сербією та Хорватією, символу хорватської Війни за Незалежність. Він міг би опинитися в збірній Хорватії, якби не його характер і... зачіска, за яку отримав прізвисько «Барбі». Але в підсумку хорвати вважають його ворогом.
Він їздив з загребським «Динамо» на турнір у Німеччині. Однак тренер Мірослав Блажевіч був від нього не в захваті і запропонував невелику зарплатню, а також постригтися. Міхайловіч відкинув обидві пропозиції. Славен Біліч розповідав, що Сініша благав його пробити для нього перехід до сплітського «Хайдука», а сам Сініша пізніше заявляв, що обожнює Спліт та Далмацію і мріє там жити. Але вийшло інакше.
Він потрапив до сербської «Войводіни», одразу, в 20 років, взяв з нею Чемпіонат Югославії, другий в історії клубу. Перейшов до «Црвени Звезди» і одразу взяв Кубок Чемпіонів. У півфіналі забивши «Баварії» і змусивши Аугенталера зробити автогол, реалізувавши пенальті у серії у фіналі проти «Марселя». Тоді він ще грав у центрі поля або на лівому фланзі оборони. Лише в Італії став центральним захисником.
Він був мегапопулярним у Белграді. Розповідають навіть, що йому постійно доводилося білити стіни свого будинку через номери телефонів, залишені молодими жінками. А якось у нього викрали автомобіль, але, дізнавшись, чий він, повернули цілим, вимитим і з подарунками.
Ця популярність, щоправда, мала і зворотній бік. Найсильнішою людиною у «Звезді» був лідер ультрас Желько Ражнатовіч. Майбутній військовий злочинець в крові по горло. Ще не знаючи його, Міхайловіч образив його, був запрошений до його дому і думав, що їде на смерть. Але сподобався Аркану й в результаті став його протеже. Желько навіть вивіз його родину цілою, коли вирізав всі інші у Вуковарі та околицях.
«Він скоїв військові злочини, і я засуджую його за це», - говорив пізніше Міхайловіч. «Але я ніколи не відмовлявся від нього, захищав і захищатиму. Я не зраджую друзів. У громадянській війні немає добрих і поганих хлопців».
Наскільки тоді все було складно та страшно? Сініша розповідав, що його хорватський дядько погрожував, що заріже його сербського батька. При цьому сам врятував дядька, вмовив Аркана. Також розповідав про колишнього друга Ігора Штімаца, який бажав, щоб всю родину Сініши перерізали. В 2013-му році збірна Сербії тренера Міхайловіча гратиме проти Хорватії тренера Штімаца. Обидва збережуть коректність, але не помиряться.
«Він не серб», - заявляв Штімац. «Його мати хорватка, дружина італійка, він одружився і хрестив дітей за католицьким обрядом. Серби його не приймуть». Ось в цьому Ігор помилився. Для сербів Сініша став не просто своїм, а героєм, їхнім рупором. Тим паче – коли виключав Адема Льяїча зі збірної за те, що не співав гімн країни. Коли звинувачував голову Федерації в тому, що просуває своїх гравців до збірної за хабарі.
Той голова зрештою потрапив під суди. Які тривають досі. А Сініша заявляв, що вболіває за Хорватію, коли не грає Сербія.
Наш сучий син
В Італії Сініша також лютував. Плював в суперників, причому не в одного. Здобувши навіть в нагороду бодання головою від Златана. Кидав пляшку в чиновника УЄФА. Отримав 13 червоних карток. «Мені потрібні були вороги, це стимулювало мене. Коли хтось дивився на мене, я перш за все думав, що він щось готує проти мене». При цьому таки вмів вибачатися. В підсумку потоваришував і з Патріком Вієйра, і з Франческо Тотті.
Власне, він дав Тотті путівку в життя. Вмовив тодішнього тренера «Роми» Вуядіна Бошкова взяти юного Ческо і потім випустити його на поле. А Джанлуїджі Доннарумму поставив у ворота «Мілана» в 16-річному віці. Попри лють та шок Сільвіо Берлусконі. Тоді почалася серія його сварок з Сільвіо, яка закінчилася звільненням з «Мілану». Але Джіджо його ніколи не забуде і говорить про це.
Він та Роберто Манчіні були найкращими друзями. Грали разом, тренували разом в «Інтері». «Я став тренером завдяки Роберто і ніколи не забуду все, що він зробив для мене. Ми часто сварилися, але загалом були як брати».
Сам Манчіні також прощався з ним словами про втрату брата. «День, який я ніколи не хотів би проживати. Тому що я втратив друга, з яким розділив майже 30 років життя. Він боровся як лев до останнього. Як робив на полі. Він навчив мене бути сильним. І на полі, і в житті. Для нього бій ніколи не припинявся, і цю енергію він передавав всім. Він завжди буде зі мною».
Сініша заявляв, що жінкам не місце в футболі, не засудив стікери ультрас «Лаціо» з Анною Франк у формі «Роми», оскільки «не знає, хто це і в школі такому не вчили». Називав Міно Райолу «піца-шеф», при тому що сам, як і Міно, в юності допомагав батькам в ресторані. Говорив, що з Жозе Моуріньо немає причин говорити про футбол, бо він ніколи не грав.
«Гвардьола? Дайте моїй мамі 150 мільйонів євро на рік на трансфери, і вона досягне тих самих успіхів, ще й одночасно з приготуванням їжі». «Марко Бенассі каже, що важко бути капітаном «Торіно»? Важко прокидатися о четвертій ранку і приходити на роботу о шостій. А бути капітаном «Торіно» має бути задоволенням і гордістю. Він щасливчик, як і всі ми, футболісти». «Мої гравці вільні робити все, що я їм скажу».
Парадокс Сініши в тому, що за всіх своїх бурхливих спалахів в Італії він залишився своїм скрізь. Він й похований у Римі. Сам казав, що вболівальник «Лаціо», але й в «Ромі», першому його клубі в Італії, його поважають. Казав, що в Римі набагато краще жити, ніж у Мілані, але й в столиці Ломбардії його прийняли як рідного. Він став також вболівальником «Інтера». При цьому тренував «Мілан», але ніхто на нього не злий.
В «Інтері» його обожнюють, у «Мілані» поважають за реальні спроби підняти клуб в жахливий період. До нього тренували клубні легенди Філіппо Індзагі та Кларенс Зеєдорф, але саме його «россонері» відзначають як найкращого тренера в ті жахливі часи. Насамперед - як чесного, професійного, який не боїться боротися за команду та клуб навіть проти Берлусконі, який вже зовсім втратив береги.
Як тренер, він завжди тримав рівень. Не Топ, але й не низький. Бурхливу «Фіорентину» втримав в Топ-10. Причому міг піти звідти до «Інтера», але сказав, що вже дав слово босам «фіалок». І був звільнений за три місяці. Рятував, здавалося, мертвих «Катанью» та «Болонью» від вильоту, причому вже в першому гостьовому матчі перемагаючи гранда. «Ювентус», «Інтер». Гранди завжди ненавиділи грати проти його команд.
«Сампдорія», «Торіно» та «Болонья» «Сержанта Сініши» були кусючими, нахабними середняками. Бажали тримати м'яч, комбінувати, але й шалено боролися в обороні. Загалом в його резюме як тренера шість перемог над «Інтером» і по п'ять - над «Ромою» та «Лаціо». Полюбляв бити своїх... Перемога над «нерадзуррі» у квітні 2022-го скинула їх з першого місця та віддала Скудетто «Мілану».
Ну і, звісно, головне, завдяки чому ми запам'ятаємо його – це штрафні удари. 28 голів такими – рекорд Серії А. Він єдиний, хто зробив хет-трик такими. Причому пробивав з будь-якої дистанції, і в «дев'ятку», і в нижні кути. З шаленою швидкістю, що іноді сягала 160 км/год. Він навіть заявляв, що не дуже любив футбол, а грав задля штрафних ударів. «Якби їх не було, я навряд чи став би футболістом».
Він розповідав, що тренував удари взагалі у дитинстві навпроти гаража, пробиваючи щонайменше вісім разів на хвилину, тренуючись так три години на день. Таким чином, він підрахував, що за місяць завдав 43 тисячі ударів по нещасних дверях.
Син хоробрості
«Я не боюся нікого. Немає слабких та сильних суперників, лише суперник, якого потрібно перемогти. Я завжди був важкою незручною людиною, ніколи не ховався».
Люто боровся він і зі страшною хворобою. Жартував, що йому пощастило захворіти в Болоньї, де найкраща медицина в Італії. Не припиняв керувати тренуваннями з відео з лікарні. Здивував і шокував всіх, і насамперед – лікарів, з'явившись на перший матч сезону 2019/20. А коли не міг бути на матчах, гравці та вболівальники після них співали йому під вікнами лікарні. І навіть влаштували хресну ходу з молитвами за нього.
Після трьох сеансів хіміотерапії та пересадки кісткового мозку він начебто переміг. Навіть заспівав на фестивалі в Сан-Ремо.
І виглядав непогано. Обійняв свою першу онуку. А коли у квітні лейкемія повернулася, заявляв: «Не знаю, звідки у неї таке нахабство атакувати мене. Вона обрала не ту жертву. Я викладатиму їй урок, як тоді. Я поважаю хворобу, але зіткнуся з нею, роздувши груди і дивлячись їй в очі, як завжди».
Він продовжував працювати навіть після цього. Лише у вересні був звільнений за погані результати. І це рішення власник клубу Джої Сапуто називав найскладнішим у своєму житті. «Завжди неординарна, нетривіальна людина. Він примудрявся бути одночасно жорстким та милим». Рішення навіть викликало обговорення в парламенті про права робітників, які захворіли на тяжку хворобу. Очікуються зміни у законодавстві.
«Не слід соромитися, якщо ти хворий. Я не герой. І я хочу пояснити іншим, що вони не повинні почуватися слабкими, якщо не зустрічають хворобу як я. Вони ніколи не повинні втрачати бажання жити». «Я робив багато дурниць в житті і завжди платив за це. Ніхто не ідеальний. І життя не ідеальне. А якби було ідеальним, було б нудним. Я не хотів би прожити інакше. Хотів би повторити ті ж самі помилки, той самий біль».
Чимало прощалися з ним зворушливими зверненнями. І більшість закінчували їх не традиційним «спочивай з миром», а словами «лети високо». Спочивати Сініша точно не збирається...
Переходь за посиланням та донать нашим захисникам!
