«Навіщо тобі той футбол? Грай у джокер»: забивав «Динамо» 90-х, ділив номер з Тимощуком, вигравав у карти по 400 доларів

Футбол України 7 Січня, 10:31 304
«Навіщо тобі той футбол? Грай у джокер»: забивав «Динамо» 90-х, ділив номер з Тимощуком, вигравав у карти по 400 доларів
Інтерв'ю Любомира Кузьмяка з пам'ятним форвардом тернопільської «Ниви» другої половини 90-х. Андрій Шпак міг грати у «Динамо» або «Шахтарі», проте його кар'єра несподівано обірвалася у 25.

Восени 1997-го Андрій Шпак, як і мільйони українців, шаленів від радості – київське Динамо двічі розгромило Барселону. Його 19-й день народження, 25 жовтня, вмістився якраз посередині між тими епохальними матчами. Чудовий подарунок, ще б пак!

Минуло півроку і улюбленці всієї країни приїхали до Тернополя. Більше того, Лобановський випустив проти Ниви майже той самий склад, що й на Камп Ноу: Шовковський, Гусін, Калітвінцев, Шевченко, Ребров… В Ігоря Яворського були свої контраргументи. За два тури до цього Нива сенсаційно розгромила міцний Дніпро, що боровся за медалі (3:0), і лише на останніх хвилинах втратила перемогу в дербі з Прикарпаттям (1:1). Усі розуміли, що у Тернополі Динамо точно не буде легко.

Розраховував вийти у старті проти киян і Андрій Шпак. Та щось пішло не так і молодому нападнику знову довелося спостерігати за матчем Динамо з боку. Він знав, що все ж з’явиться на полі, проте не чекав, що так швидко – Яворський покликав Андрія до себе ще у першому таймі. Трохи часу на адаптацію, перерва, старт другої половини і гол… Усе, що було потім – значення не мало. 19-річний хлопець з Копичинців забиває самому Шовковському, а Динамо втрачає очки у Тернополі. Казка!

Хтозна скільки місто святкувало той успіх, та Шпак переконує – гол Динамо не став для нього заспокійливим чи одиничним моментом слави. Хлопець навпаки почав працювати з подвійною енергією. Виклик у «молодіжку», оглядини у Шахтарі, запрошення Маркевича у Запоріжжя… Як часто трапляється, у момент злету все пішло шкереберть – травма за травмою, мінімум ігрового часу і кінець кар'єри у 25. Підйом на вершину та футбольна трагедія у відвертому інтерв'ю Андрія Шпака для Футбол 24.

«Коли побіг святкувати, не чув самого себе. Люди так кричали!»

– Андрію, ви давно відійшли від футболу. У якій сфері зараз працюєте?

– Займаюся деревообробним бізнесом. Насправді опанувати нову діяльність після футболу було непросто, але життя змушує. Я не пішов у тренерську справу, у футболі не залишився, тому довелося кардинально все змінювати і шукати себе деінде.

– Бажання залишитися у футболі не мали?

– Грати я більше не міг – переніс 9 операцій. Як почалися проблеми у Запоріжжі з хрестоподібними та меніском… Потім трохи грав на обласному рівні, а зараз узагалі закинув цю справу. Навіть за ветеранів довше 10 хвилин бігати не можу.

– У буденному житті відчуваєте наслідки травм?

– Я особливо чутливий до зміни погоди – коліна сильно болять. Це ж професіональний спорт, він залишає по собі серйозний вплив.

– Як часто вас зараз впізнають та чи чуєте щось на кшталт «О, це ви той Шпак, який Динамо забивав»?

– Звичайно, впізнають. Все ж чотири сезони за Ниву відіграв, певний слід залишив. Люди це пам'ятають. І звичайно, усі згадують той гол Шовковському з 1998-го. Нехай і закінчував я у Запоріжжі та Луганську, але старше покоління тернопільських вболівальників мене пам'ятає. Вони завжди віддано вболівали за Ниву і заповнювали стадіон навіть на матчах із середняками Вищої ліги. У Тернополі підтримка була фантастичною.

– Що ви відчули, коли забили Олександру Шовковському?

– На стадіоні у Тернополі глядачів було більше, ніж фізично могло вміститися на трибунах. Коли я забив і побіг святкувати, я не чув самого себе. Люди так кричали! Я завжди любив грати проти таких іменитих команд. А забити їм – це справжня мрія. У 1998-му Динамо мало надзвичайний за силою склад. Кого не називай – легенда. Неймовірно, але у тій команді було 20 легенд! Тільки перемоги над Барселоною чого варті. Осмислення того забитого м'яча прийшло до мене згодом.

– Матчі з Барселоною восени 1997-го ви дивилися?

– Дивився і не думав, що зможу вийти проти цих гравців на поле. Не кажучи вже про якісь вдалі дії в матчі з Динамо.

«На вулиці темніло, а я ще тренувався»

– Ви вийшли на заміну, коли Нива поступалася 0:1.

– Спочатку я зрівняв рахунок, а потім ще й вдруге міг забивати. Якби Автанділ Капанадзе відпасував на мене… Я перебував наодинці перед порожніми воротами і готовий був замикати пас.

– Входити у гру вам довелося спонтанно на 30-й хвилині замість Сергія Хоменка. Розігрітися встигли?

– Холодним я не був – розминався і чекав, що тренер може покликати будь-якої миті. Взагалі-то я мав у старті виходити. Обирали між Хоменком та мною. Головний тренер мав своє бачення, зробив ставку на Сергія. Та я все одно розумів, що вийду на поле. Нехай і в другому таймі, але вийду, тому налаштовувався не на 100 відсотків, а на всі 200.


– Ваш гол не був надто красивим. Скоріше, опинилися у потрібному місці в потрібний момент.

– Так, м'яч просто відскочив до мене. Метрів з семи я добив його у ворота. Безперечно, я шукав свій момент, правильну позицію. Все відбулося дуже швидко і я навіть не зрозумів, що трапилося.

– Як довго святкували цей успіх?

– Для мене то була нереальна подія. У роздягальні я не тямив себе від щастя. Але старші партнери сприйняли сенсацію з Динамо спокійно. Брати Капанадзе, наприклад, стримано привітали: «Молодець, молодий».

– Якщо відверто – чи не вважаєте, що той гол зіграв з вами злий жарт?

– Ні, жодного негативного впливу на мене він не мав. Я навпаки відчув піднесення, отримав імпульс. Розумів, що хочу прогресувати, це додало мені сил. Я читав інтерв'ю Ігоря Сушка…

Мовляв, я забив гол і все – дякую усім за увагу, я закінчив кар'єру. Чесно, жодної зіркової хвороби. Пригадую, тоді я говорив про це і з Сушком, і з Біскупом – ніякої «зірочки» я не спіймав. Можливо, Ігорю так здалося. На тренувальному полі я займався і вдень, і вночі. Після тренувань, після ігор залишався, грав у тенісбол, відпрацьовував удари. На вулиці темніло, а я ще тренувався. Часу на дурні думки у мене не було. Виключно футбол та нічого зайвого.


«Цього хлопчика забираємо у Динамо»

– Невдовзі після того м’яча у ворота Динамо ви отримали виклик з молодіжної збірної України.

– Коли мені повідомили про це, то у мене шок був. Я просто не вірив, що таке може трапитися. Колектив «молодіжки» був специфічним. Усі хлопці із серйозних клубів, у кожного на руках непогані контракти. А тут хлопець з Тернополя – як біла ворона. Я одразу зрозумів, що потрапив у середовище, де треба вижити. І там не гол треба забивати, а три, щоб довести свій рівень.

– Свій шлях ви розпочинали з невеличкого містечка Копичинці із населенням у 7 тисяч мешканців. Пробитися до Вищої ліги було непросто?

– Довелося рано дорослішати. У 14-річному віці я вступив до Львова. Намагався потрапити у спортінтернат, проте не склалося. Вадим Білоцерківський, один з найкращих дитячих тренерів України, допоміг з училищем. А потім у матчі обласного рівня між Копичинцями та Кременцем я забив 5 голів. Не знаю, як на трибунах опинився селекціонер Динамо-3, та він прийшов у роздягальню і сказав: «Цього хлопчика забираємо у Динамо».

– Звучить фантастично.

– Так, хоча я навіть не знав, куди їду. Кинув форму в сумку, взяв «копочки»… Минув тиждень тренувань у столиці, коли мені зателефонував Ігор Яворський з Тернополя: «Ти загубишся у Києві, давай до нас, підписуй контракт з Нивою. У Динамо таких, як ти – безліч. А тут – Вища ліга і ще й паралельно навчатимешся».

– Послухалися?

– Сів на потяг і нікому в Динамо не сказав про це. Лише одному хлопцеві повідомив, що їду з Києва. Наступного дня я підписав контракт з Нивою.

– Мабуть, потім не раз шкодували через те, що послухалися і не спробували пробитися у Динамо?

– Шкодував. Якби не ті слова Яворського, то я б залишився у Києві. Можливо, моє футбольне життя склалося б по-іншому. Коли у 17 дебютував за Ниву у Вищій лізі, то про це не думав. Але час йшов і я картав себе. Залишися у Києві, підпиши контракт з Динамо і у найгіршому випадку міг спокійно поїхати в оренду: Кривбас, Запоріжжя…


«Брати Капанадзе – поза конкуренцією. Це приклад для мене»

– На професіональному рівні ви дебютували рано – у 16 років за комарнівський Газовик у Другій лізі.

– На першому чи другому курсі я вже грав з професіоналами. Білоцерківський організував можливість спробувати себе проти дядьків – то був чудовий досвід для нас, молодих хлопців. Так ми їздили на кілька матчів. Спершу за Газовик, а потім за стрийську Скалу.

– На початку вашої кар’єри вам бракувало людини, яка могла підказати чи дати цінну пораду?

– Взяти до прикладу Ігоря Яворського. Це чудовий тренер, але часу на індивідуальні бесіди зі мною, молодим, він не мав. Ще до мене за Ниву грали юні Ящук та Демидяк, а решта хлопців були старшими. Що там казати – я навіть від батьків особливої підтримки не відчував. Вони не думали, що футбол може бути джерелом заробітку. Ставилися до мого захоплення не надто серйозно.

– З часом їхнє бачення змінилося?

– Коли я приніс першу зарплату – 75 доларів, то вони зрозуміли, що футбол є важливим заняттям. «Звідки у тебе гроші?» – запитали здивовано. Я відповів, що клуб платить зарплатню згідно з контрактом.

– Якщо підтримки вам подекуди бракувало, то у плані зростання майстерності проблем ви не мали. У тодішній Ниві вистачало сильних гравців.

– Я мав, у кого вчитися. Дем’янчук, Біскуп, Самардак та багато інших… Але поза конкуренцією були брати Капанадзе. Ці два грузини – приклад для мене. Та й за порадою міг до них підійти. Автанділ і Таріел підказували, радили, навчали.

– У Ниві ви стали свідком грузинського засилля. Серед приїжджих легіонерів були якісні виконавці?

– Ой, у певний момент вони вагонами приїжджали (Усміхається). З-поміж усіх грузинів мені запам'яталися двоє: Кахабер Дгебуадзе та Автанділ Гвіанідзе. Це футболісти, які дійсно підсилили Ниву. Вони навіть трохи дозволили команді забути про відсутність братів Капанадзе. Звичайно, до них наблизитися ніхто не міг. Але з тих 30-40 грузинів, які приїжджали у команду, ці двоє виглядали потужно.


– Що дивувало в інших легіонерах?

– Нам кажуть, що на збори приїдуть 10 грузинів і всі вони грали за збірну Грузії. Приїхали, почали тренуватися. Три тренування провели – там мене болить, тут мене болить, це не влаштовує. Ніжні такі футболісти. А з Нивою це не проходить (Сміється).

«З Маркевичем сідаєш і говориш на будь-які теми»

– У 1998-му Ниву очолив Ігор Юрченко. Що змінилося у команді?

– У той момент клуб шукав варіанти для мого продажу. Куди я тільки не їздив: у Кривбас до Олега Тарана, у Шахтар… Із криворіжцями був на зборах в Австрії. У Донецьку мешкав у гуртожитку з Тимощуком та Нагорняком. Їздив навіть у турецький Самсунспор. У Ниві усвідомлювали, що мене треба продавати.

– Чому врешті ніде не залишилися?

– Варіант з елітним турецьким дивізіоном був реальним. Але президент Ниви Олександр Кривий оцінив мене у 200 тисяч доларів. Пізніше запорізький Металург заплатив за мене 80 тисяч. Звичайно, Нива хотіла заробити, це природно. Я не спілкувався з президентами клубів, які потенційно могли придбати мене. Тому складно сказати, у чому реальна причина. Просто інколи чув, що сторони не зійшлися у ціні.

– Як відбувся ваш трансфер у Запоріжжя?

– У 1999-му Нива грала проти Металурга і поступилася 1:2. Після матчу до мене підійшов Мирон Маркевич: «Мені подобається твоя гра. Я домовлюся з президентом». Минув тиждень і я поїхав у Запоріжжя.

– Маркевич – це тренер, який змінив вашу кар’єру?

– Передусім хочу подякувати Ігорю Яворському. Він у мене повірив і багато зробив. Але все ж Маркевич – це топ. Мирон Богданович мав індивідуальний підхід до усіх підопічних. Майже перед кожною грою викликав до себе футболістів на бесіди. Тренер запитував про сім'ю, про побут. Сідаєш і говориш з людиною на будь-які теми. Ти травмувався? Тебе щось хвилює? Що не так у грі? Це при тому, що загальні збори і розбори матчів також проводилися. Його результати в українському футболі – це не випадковість.

– Давно бачилися з Мироном Богдановичем?

– Давно. Якось випадково зустрілися у Львові. Також розмовляли на ветеранському матчі. Якби я залишився у футболі, то бачився б частіше. Мої партнери Чижевський, Беньо та Лапко при справі, тренують. А я далеко від цього, тому й відірваний від світу футболу.

«Увесь час себе запитував: «Чому я там не граю?»

– У Запоріжжі Маркевич підібрав цікаву команду. Наприклад, там починав В’ячеслав Шевчук, який переїхав з хмельницького Поділля.

– Я навіть уявити не міг, що Шевчук так вистрілить. Ми в одній кімнаті мешкали, Славік молодший на рік за мене. Неодружені та молоді мешкали на базі: я, Шевчук, Гай, ще кілька хлопців.

– Віковий баланс підтримували досвідчені Бондаренко, Береський, Ковалець.

– Різниця у віці не відчувалася. Ми полюбляли у карти зіграти: Демченко, Матвєєв, Шевчук, Бондаренко, Ковалець. Хлопці жартома запитували: «Навіщо тобі той футбол? Грай у джокер». Зарплати у нас високі, ставки серйозні. За партію міг виграти 300-400 доларів. За місяць набігала хороша сума.


– Коли у вас почалися проблеми зі здоров’ям?

– Передігрове тренування. Маємо їхати до Львова на матч з Карпатами. Прокидаю м'яч, перестрибую суперника і відчуваю поштовх від Віталіка Скиша. Я погано приземлився, коліно вивернулося вбік – як виявилося, розірвав зв'язки. Хоча тоді я ще не розумів усіх наслідків. Раніше як було – травмувався, два дні пропустив і вже у строю. А тут вперше на півроку вилетів. Я не міг змиритися з цим, не усвідомлював, як це можливо. Довіра від тренера, тільки набираю форму, а тут таке…

– Ваше повернення затягнулося?

– Тільки виходив і знову ламався. Невдовзі мене віддали в оренду в Зорю. Там це все продовжилося. Виходив на матч і навіть перший тайм дограти не міг.

– Скиш хоча б вибачився?

– Вибачився, так. Але що вдієш? Просто це нефутбольний вчинок. Можливо, хтось у складі мав грати замість мене, я займав чиєсь місце. Треба було усунути конкурента. Плюс ставлення від деяких партнерів не завжди було нормальним. І у Запоріжжі, і у Луганську вистачало людей, які нас, хлопців із заходу України, не сприймали. «Бандерами» називали.

– На професіональному рівні ви закінчили у 25.

– Після кожної травми та операції я намагався підійти до відновлення з розумом. Не поспішав, закачував ногу, індивідуально займався. Однак організм був перенасичений цими травмами. У київській клініці запропонували радикальний крок – заміна хряща у Німеччині за 60 тисяч доларів. Металург не влаштував такий варіант. Клуб зарплатню виплатив, але операцію робити відмовився. Я зрозумів, що моя кар'єра закінчилася.

– Ви знайшли у собі сили пограти на аматорському рівні.

– Після повернення із Зорі я виступав за Чортків та Лужани. Надія жевріла, я сподівався, що відновлюся.

– До передчасного завершення кар’єри навчилися ставитися по-філософськи?

– З часом – так. Просто дивився на старших Ковальця, Матвєєва і Вернидуба. Вони ще грають у поважному віці, а я мушу закінчувати. Згадую, як у Дніпрі стежив за матчем Металурга з Лідсом. Увесь час себе запитував: «Чому я там не граю?» У такі моменти особливо складно було прийняти своє становище. Утім, коли роки минули, то біль пройшов. Залишилися тільки спогади.