За підсумками сезону-2020/21 чемпіоном української Прем'єр-ліги з 11-очковим відривом від «Шахтаря» стало «Динамо». Незважаючи на це, у київської команди вже тоді серйозно виявилася проблема із форвардами, бо найкращий голеадор серед номінальних нападників «біло-синіх» Артем Бєсєдін за весь чемпіонат забив лише 5 м'ячів, а тягнути команду на собі звично довелося вінгеру Віктору Циганкову, в активі якого виявилося 12 голів.
А ось найкращим бомбардиром УПЛ-2020/21 несподівано для багатьох став форвард «Ворскли» Владислав Кулач, котрий зумів відзначитись 15 забитими м'ячами у 21 поєдинку. Для уродженця Донецька та вихованця академій «Олімпіка» та «Шахтаря» ця планка результативності виявилася максимальною у кар'єрі. Раніше Кулач ніколи не забивав за один чемпіонат більше 6 голів, а тому можна було вести мову про справжній прорив.
Недивно, що після завершення сезону Кулач побажав змінити прописку, благо у нього якраз завершився термін дії контракту з «Ворсклою». Подейкували, що Владислав в принципі був не проти залишитися у Полтаві, але лише за умови суттєвого підвищення платні – до 20 тисяч доларів на місяць. Крім того, у ЗМІ були чутки про прагнення Кулача виторгувати в керівництва «Ворскли» одноразовий підписний бонус у розмірі 150 тисяч доларів, що не вписалося у план асигнувань, затверджений власником клубу.
Вимагати такі умови від «Ворскли» Кулач міг практично з чистою совістю, адже, окрім статусу кращого бомбардира сезону, йому було що пред'явити керівництву полтавців при предметних дискусіях. Зокрема, інтерес до форварда почало виявляти «Динамо», головним тренером якого за рік до цього із помпою/скандалом (потрібне підкреслити) став Мірча Луческу.
Румунський фахівець був чудово знайомий із можливостями Кулача ще за багаторічною роботою у «Шахтарі». Щоправда, в першій команді «гірників» Мірча тоді не дав Владиславу жодного шансу, віддаючи перевагу іншим нападникам. Що вже вдієш, якщо умовний Луїс Адріано, Дентіньо або навіть Факундо Феррейра були для Луческу ближче, аніж вихованці «гірницької» академії?..
Прихід Кулача до «Динамо» із самого початку викликав величезну кількість питань – навіщо, куди, чому, для чого? Ще дивнішим рішення босів «біло-синіх» таки підписати Владислава виглядало на тлі тодішніх чуток про те, що Луческу після першого збору, на якому Кулач опинився в якості гравця на перегляді, висловив сумніви щодо здібностей екс-голеадора «Ворскли» бути корисним у Києві.
Але через короткий час «Динамо» таки оформило повноцінний контракт із Кулачем, а сам футболіст заявив, що «не міг не скористатися таким шансом». Трансфер на правах вільного агента (хоча про підписний бонус та агентські виплати в цих випадках забувати ніколи не варто) виглядав загалом угодою без особливого ризику для «Динамо». З іншого боку, київський клуб підписував не якогось молодого та перспективного пацана з вулиці, а брав кращого бомбардира попереднього розіграшу чемпіонату України. Отже, підписувати такого гравця виключно заради функції «може стати у нагоді» апріорі було не можна. Кулач заповнив кадровий простір у командній квоті на нападників, тому Луческу вже не доводилося скаржитися на дефіцит виконавців або бажати придбати ще когось – можливо, навіть із іноземним паспортом.
Але насправді підсиленням для «Динамо» Кулач став лише формально-номінальним. Досить швидко у нього було діагностовано проблеми із серцевим ритмом, для чого навіть довелося піти на операцію. Через це у форварда зірвалася можливість повернутися до «Ворскли» на правах орендної угоди, а також нарешті дебютувати у Лізі чемпіонів, на груповій стадії якої «Динамо» зіграло в сезоні-2021/22.
Коли Кулач повернувся із лазарету, він побачив, що «Динамо» взагалі-то непогано справляється й без нього. Центрфорварди киян, як і раніше, опинялися у тіні Віктора Циганкова, Віталія Буяльського та Миколи Шапаренка, а більш-менш справно забивати у Луческу навчився навіть Денис Гармаш, але аж ніяк не Ерік Рамірес, Ілля Шкурін та інші номінальні нападники, які, за ідеєю, мали б тішити головного тренера та вболівальників «біло-синіх» результативністю.
Потім в Україні спалахнула війна, й футбол загалом відійшов на двісті тридцять четвертий план. Втім, завдяки ЗСУ країні все-таки вдалося зберегти хоч якісь контури «нормальності», і футбольний сезон-2022/23 в УПЛ стартував. Але Кулача і тут спіткала невдача – у нього стався стресовий перелом стопи, що не дало Владиславу можливості провести повноцінні збори з командою, й змусило знову намагатися вписатися у неї вже під час змагального процесу. Наскільки це вдалося, а точніше не вдалося – ми можемо легко судити по цифрах. В активі Кулача цього сезону виявилося лишень 37 хвилин, які він провів на полі, виходячи на заміни у двох поєдинках УПЛ. Гольовими діями колись кращий бомбардир чемпіонату не відзначився, а тому недивно, що чутки почали дедалі активніше сватати його до іншого клубу.
Зрештою, 25 січня «Динамо» офіційно повідомило про розірвання контракту із Кулачем. Той, хто приходив у статусі найкращого бомбардира і мав стати цінною опцією для підсилення атаки фактично опинився у ролі вигнанця, обрати яку йому довелося самому, аби остаточно не поставити хрест на власній кар'єрі.
Рішення достроково піти з «Динамо», до речі, викликає повагу, адже Кулач не побажав банально досиджувати півроку, що залишилися в нього за контрактом (у договорі із самого початку була ще й опція продовження на рік, яка, щоправда, при нинішніх реаліях навряд чи була б активована), й продовжувати отримувати гроші ні за що, а вирішив зробити крок у бік реальної гри в футбол. Хоча й тут враження залишається двояке, адже хтось може сказати, що Владислав просто використав можливість виїхати з України в такий непростий для країни час, але тут, не знаючи всієї повноти картини, робити якісь об'єктивні (або хоча б із претензією на об'єктивність) висновки вкрай складно...
Новим притулком для Кулача стала азербайджанська «Зіря», з якою українець підписав півторарічний договір. Ця команда ніколи не хапала зірок з неба, навіть у рідному чемпіонаті, а тому Владислав здатен стати для неї величиною № 1 й точно – лідером нападу. Статус останнього у Кулача якраз був у «Ворсклі», де форвард спершу довів спроможність претензій на місце у основі, а потім і почав розбурхувати результативністю. Це позначилося на впевненості самого гравця, а також його партнерів по команді, які вже інстинктивно шукали передачами на полі саме Кулача, розуміючи, що саме тому краще за решту вдається конвертувати моменти у голи. В «Динамо» до чогось подібного Владиславу дослужитися так і не вдалося. У Києві були свої лідери та герої, затьмарити яких Кулач навряд чи мав шанси із самого початку, але ось у «Зірі» це українцю цілком до снаги. Інше питання – як це: знаходити мотивацію, щоб грати за клуб, який був заснований лишень влітку 2014 року, особливо після переходу із легендарної команди з 95-річною історією та масою трофеїв? Відповідь на нього ми отримаємо вже найближчим часом, коли Кулач повернеться на поле і почне знову грати у футбол, а не просиджувати шорти на «банці», або животіти у лазареті…
Олексій Сливченко
Переходь за посиланням та донать нашим захисникам!
