Про можливість повернення Андрія Ярмоленка до «Динамо» йшлося вже давно. Ще минулого літа, коли у півзахисника минув термін договору з «Вест Хемом»: він уже тоді міг повернутися до Києва. Але підметушився Ребров, Суркіси були не настільки наполегливими, і екс-лідер «біло-синіх» опинився в «Аль-Айні».
Андрій мав можливість пролонгувати контракт з еміратським клубом, але він ще взимку вирішив, що цього робити не буде. Точніше, він твердо вирішив повернутися до «Динамо».
І не тільки тому, що цього разу його звали вже більш наполегливо та конкретно. Причому з далекосяжною перспективою: після завершення змагальної кар'єри залишитися працювати в клубі на серйозній посаді. Напевно, цим нюансом Суркіси зіграли на честолюбстві футболіста. Але головний момент цієї історії полягає в тому, що Ярмоленко сам дуже хотів повернутися.
Наскільки я знаю, свій зарубіжний етап кар'єри Андрій вважав завершеним ще до переходу в «Аль-Айн». Поїздка до ОАЕ – свого роду дембельський акорд, добре оплачуваний «суботник», де можна зробити перепочинок на шляху «між». Все, що він міг сказати та зробити за футбольним бугром, він уже зробив. Більшого не вийде за всього бажання. У тому сенсі, що вище за Бундеслігу і Прем'єр-лігу він уже ніколи не злетить.
Потрібно віддати належне хлопцеві: він дуже прагматичний та реалістичний. Знаючи собі ціну, чудово розуміє, що грати десь у Туреччині чи Греції він точно зміг би, але для футбольної пенсії у футбольній глушині він ще молодий (33 роки), а вдома чекає така пригода, якої в його кар'єрі ще точно не було, враховуючи, за яких умов проводиться чемпіонат України.
Мені здається, у його поверненні далеко не останню роль відіграв патріотичний аспект. Капітан збірної України з перших днів рашистського вторгнення чітко проявив свою громадянську позицію. До того ж, його батьки були у Чернігові, де на власні очі побачили всі жахи війни. Ця війна йому справді боліла, судомила. І він захотів бути ближче до рідних. Він захотів бути разом зі своєю країною, хоч як це пишномовно не звучить.
І навіть якщо я в чомусь ідеалізую ситуацію, то, як мені здається, зовсім небагато. Бо з боку ця історія виглядає саме так: маститий, знаковий футболіст і для «Динамо», і для збірної України в дуже складний для всіх нас час повертається на свої кола. Щоб своїм досвідом та своїм ім'ям допомогти рідному клубу. Вітчизняному футболу. Та й країні загалом.
Красива, сильна, чоловіча історія. Майже кіношна. І практично аналог історії повернення ще одного знакового та легендарного футболіста – Андрія Шевченка. Напевно, «переплюнути» за «звучанням» та ажіотажем повернення до Києва володаря «Золотого м'яча» та переможця Ліги чемпіонів Ярмола навряд чи зможе. Будемо відверті: трохи інший розмір.
Однак, на відміну від того Андрія Миколайовича, цей Андрій Миколайович повертається не статуєю, що забронзовіла, і не в благополучне і сите місто і клуб. Антураж у Ярмоленка зовсім іншого діапазону, іншої транскрипції. Іншої ноти. Якщо тоді звучало бравурно-урочисто, то зараз – урочисто-трагічно.
***
Ну, далі оливи вже не буде. Далі поговоримо не стільки про сам факт повернення, скільки про персону, яка повертається, і, головне, куди саме він приходить.
Ярмоленко шість років грав за кордоном. З того часу ситуація в «Динамо» змінилася майже до невпізнання. Андрій йшов до «Боруссії» із серйозного європейського клубу, а приходить у пересічний, середньостатистичний середняк. До того ж рівня навіть не Ліги Європи, а Ліги конференцій. На чолі команди – тренер, який колись уособлював головного футбольного ворога. На чолі клубу - той самий президент, але який серйозно «зносився» і в сріблі, і, що головне – іміджево.
Треба розуміти, що на даному етапі повернення Ярмоленка потрібне не тільки йому самому, а ще більше – «Динамо». Точніше – саме Суркісам. Незрозуміла тяганина з Луческу, незрозуміла трансферна кампанія, урізання зарплат, не кажучи вже про відсутність проукраїнської позиції: на такому тлі клубу був просто необхідний справжній моральний авторитет. Ярмоленко є таким зараз. І Суркіси це розуміють. Але чи розуміє сам Андрій усі можливі репутаційні ризики?
Будемо відвертими: нинішнє «Динамо» – не предмет гордості. Скоріше навпаки. Тренер, який із завзятістю камікадзе застиг у шпагаті між давно заслуженою пенсією та мінімальною можливістю накопичити ще й на правнуків. Команда, що втратила свій стиль та філософію. Гравці без царя в голові та іскри в серці. Ось кудись повертається Андрій Ярмоленко.
На тлі всієї тієї сірої однорідної динамівської маси, він у будь-якому разі буде красенем. Тому що в нього є не тільки майстерність і парадоксальність, а й харизма, енергія. Ось цього якраз і бракує теперішнім типу лідерам «столичних» – Сидорчуку, Шапаренку, Буяльському.
Власне, таких гравців, як Ярмоленко, бракує і всьому нашому чемпіонату. УПЛ дуже «просіла», подрібнилася. Справжніх буйних у ній – раз, два й усе. Тому прихід Ярмоли має підбадьорити, струсити і «Динамо», і весь чемпіонат.
Але й у цьому випадку можливі шорсткості. Особисто мені дуже не хотілося б, щоб у Андрія просто опустилися руки від побаченого. Мені дуже не хочеться, щоб він розчинився серед своїх колег-одноклубників. Зрештою, мені дуже не хочеться, щоб Андрій просто відбував номер. Як дванадцять років тому це робив ще один Андрій Миколайович.
Мені хочеться вірити, що сил, бажання та заряду Ярмоли вистачить на все те найкраще, що всі ми очікуємо від його камбека. І що він здатний стати першою по-справжньому важливою подією, яка сигналізує, що «Динамо» і весь український футбол уже подолали точку неповернення.
Переходь за посиланням та донать нашим захисникам!
