Саме час поговорити про гравців київського Динамо в контексті майбутнього. Чи зможе команда Мірчі Луческу реабілітуватися після провального сезону 2022/23? Здається, так. І справа тут зовсім не в розгромних перемогах над аматорськими австрійськими командами.
Повернення після травм Миколи Шапаренка та Георгія Бущана, повернення легенди клубу Андрія Ярмоленка та повернення з оренди Володимира Бражка. Хто з гравців зуміє стати відкриттям наступного сезону в складі біло-синіх, хто підвищить свій вплив у команді, а хто приємно здивує фанатів?
Повернуть лідерські позиції
Очевидно, що ключовим гравцем Динамо наразі є саме Микола Шапаренко. Без нього гра киян на загострення в минулому сезоні практично була відсутня. Залежний Віталій Буяльський не мав під собою гравця, який може протягнути м'яч та зіграти на атаку, а на флангових гравців в особі Беніто чи Владислава Кабаєва розраховувати не доводилося. Частково на себе функції Шапаренка перейняв Сергій Сидорчук, але, як ми знаємо «старого коня новим трюкам не навчиш». Тому повернення Шапаренка це одна з головних подій, яка перекрила б навіть десять трансферів від Ігоря Михайловича Суркіса якихось рандомів з Африки чи Балкан.
Безперечно серйозним підсиленням є повернення Георгія Бущана. Здавалося, що Руслан Нещерет зможе без проблем замінити досвідченого кіпера, але не так сталося, як гадалося. Нещерет пропускав практично все, що мав пропускати та не виручав. Простіше кажучи, показав посередню гру. Бущан же більше рятує, але дійсно іноді може надивачити. Проте з Жорою, як мінімум спокійніше та інколи веселіше (скрізь сльози), чи не так?
Ну й Андрій Ярмоленко.Тут немає сенсу багато пояснювати. Хочу сказати лише одне - насолоджуйтесь його грою, поки він не закінчив. Гравців такого рівня в Динамо ви не побачите ще дуже тривалий час.
Стануть відкриттям
Важко сказати, чи отримає свій повноцінний шанс Самба Діалло. Проте є відчуття, що він ним скористається, якщо він все ж буде. Спочатку Луческу говорив, що сенегалець не доріс до першої команди, а потім Мане-молодший надавав перевагу іграм за молодіжну збірну, а не київський клуб. Талант у Самби помітить навіть людина, яка далека від футболу, але на одному таланті далеко не заїдеш (спитайте у Гіо).
Динамо безперечно потребує досвідченого та кваліфікованого центрального захисника. Александар Драгович, схоже, не приїде, а значить доведеться кимось перебиватися (на роботу селекції сподівання близькі до нуля). Свій шанс минулого сезону отримав Максим Дячук, але поки він не вражає своєю грою, нагадуючи за профайлом молодого Микиту Бурду. Олександр Сирота має найкращий пас серед центральних захисників, але часто помиляється та невпевнено грає у повітрі. Можливо, вже пора довіритися тому, про кого не один рік говорять? Мова про Антона Боля. Талановитий молодий захисник, який під час ігор в Юнацькій Лізі УЄФА привертав увагу європейських клубів. Має гарну передачу, хороші антропометричні дані та доволі надійно грає в обороні. Є всі шанси, щоб повторити кейс з Іллею Забарним, але для цього Боль повинен отримати свій шанс.
Будуть впливовішими
Тут все в руках, ногах, та найголовніше в головах молоді. Назар Волошин наприкінці минулого сезону показав своєю грою, що даремно президент Динамо відпустив його до Кривбасу та підписав недешевого в такі скрутні фінансові часи Кабаєва із Зорі. Цього сезону Волошин має стати ще важливішим елементом в механізмі гри Динамо.
Незрозуміло, чим керувався ТШ Луческу, коли віддавав Володимира Бражка в оренду, не маючи альтернативи для Сергія Сидорчука, але, схоже, вони мали рацію. Навряд Бражко мав би стільки ігрового часу в Динамо, а в Зорі він зумів повноцінно перейти у дорослий футбол. Окрім ігрових якостей Володимира я б відзначив його лідерські задатки. Потенційно це майбутній капітан киян. Він не боїться нікого і нічого, навіть під час виступів за Зорю він не цурався вступати у суперечку з Сидорчуком (інший би 100 разів подумав, все ж потів повертатися в клуб). Знову все впирається в довіру, але своїми виступами на Євро-2023 він не залишив шансу Луческу ігнорувати його.
Приємно (нарешті) здивують?
Під час кризи на що сподіватися, як не на чудо? Наприклад, я маю невелике сподівання на те, що Денис Попов нарешті стане стабільним та надійним захисником. У 2019 році, після перемоги на юнацькому Мундіалі, подібна фраза викликала б подив. Тоді всі були переконані, що Попов найближчим часом буде основним гравцем Динамо і незабаром перебереться в європейський топчемпіонат (про Забарного тоді знали лише одиниці). Проте на заваді розвитку Дениса стояли травми, травми дуже важкі. Цей сезон для нього визначальний. Він найдосвідченіший з усіх наявних захисників Динамо і повинен брати на себе лідерські зобов'язання - інакше історія буде скоріше нагадувати розвиток кар'єри Кирила Петрова, а не Євгена Хачеріді.
Пам'ятаєте такого нападника, як Владислав Супряга? Колись він за великі гроші ще зовсім юним перебрався з СК Дніпро-1 до Динамо, відмовивши Аяксу. Новий Шевченко не інакше... Час показав, що в футболі, крім фізичних даних не меншу роль відіграє психологія. А саме з нею Супряга має (мав?) чималі проблеми. Тут Владислав мав би брати приклад з Андрія Пятова, який навіть запустивши «метелика» не опускав руки й працював далі ніби нічого не сталося. Проте після кожного промаху Супряги було помітно, як він все більше боїться брати на себе, втрачає впевненість і просто розчиняється на полі. Певно, всі бачили фото Владислава з басейну, де він демонструє свою оновлену фізичну форму. Шкода, що так само не можна перевірити його психологічну готовність до подолання перешкод. По суті він зараз другий нападник у Динамо після Владислава Ваната. Так, він не пройшов збори, так він знову відновлюється після травми, але матиме свій шанс. І до цього шансу потрібно бути готовим, інакше з нового Шевченка можна опівночі перетворитися на нового Володимира Лисенка.
Владислав Омельченко
Переходь за посиланням та донать нашим захисникам!
