Стамбульський письменник, лавреат Нобелівської премії Орхан Памук у своїй книжці «Стамбул: спогади й місто» розповідав про те, що в дитинстві вони зі старшим братом розставляли фішки на уявному футбольному полі, будучи начебто тренерами, відпрацьовували різні тактики й грали своєрідні футбольні матчі, коментуючи їх, як популярний турецький футбольний журналіст і радіокоментатор 1960–1970-х Халіт Киванч (до слова, цей основоположник жанру, як його називали, «Ататюрк у турецьких футбольних медіа» дожив до нашочасся та пішов у засвіти торік у 97-річному віці). Здавалося би, дітки грають – ну, й хай. Та ось, як веде далі Орхан: «По закінченні матчу ми, наче надто затяті вболівальники, які забули, що футбол – це лише гра, й що йдуть один на одного з ножами, забували, що граємо, й заходилися щосили мутузити один одного. Зазвичай, більше діставалося мені».
Красномовний спогад, який, як на мене, яскраво ілюструє футбольні пристрасті, які вирували навіть у шляхетній і вельми не бідній стамбульській родині. Пристрасть турецьких уболівальників давно стала притчею во язицех. Київським динамівцям, крім добре навчених підопічних Шенола Гюнеша (пам’ятаю, як він ще чинним воротарем приїздив до Києва на початку 1980-х у складі «Трабзонспора», й динамівці пробили його лише однораз зусиллями Олега Блохіна ближче до фінального свистка), протистоятиме й численна чорно-біла вболівальницька армія. А вона розуміється на голосній підтримці своїх улюбленців. Власне, Памук згадує, що Стамбул його дитинства був чорно-білим. На перший погляд, майстер образного слова не мав на увазі «бешикташівську» складову, а, радше, фотокартинки з тогочасся (чорно-біле життя серед чорно-білого щему, якогось суто стамбульського безпросвіття 1960-х), однак, знаючи літературну вдачу шукача «меланхолійної душі рідного міста», багатозначність памуківського визначення я би не відкидав.
«…Подивіться: осьде – фотозвіт із нашого перебування в Києві», – торговець текстилем на Середземноморському турецькому курорті продемонстрував мені на своєму телефоні фотографії з фан-шопа київського «Динамо» на НСК «Олімпійський». Хлопець позиціонував себе палким прихильником «Бешикташа» й перед цим охоче поділився світлинами зі святкування чемпіонства (шаленство піротехніки!) з того самого мобільника. А до Києва, за його словами, вони з друзями періодично їздили в пошуках розваг («дешеве пиво й чудова їжа у вас», – якось шанобливо примовляв хлопець, здається, на ім’я Алі чудовою російською). Ми обговорили чимало футбольних і фанатських питань, пригадали київсько-бешикташівське рандеву в чвертьфіналі Кубка чемпіонів у 1987-му (сумнозвісний «стамбульський падосніг» і перенесення домашнього для «Чорних орлів» матчу – як часове, так і територіальне – до Ізміра). «Ну, тоді «Динамо» було ледь не найсильнішим в Європі», – констатував турок. А через кілька місяців після тієї нашої розмови «Динамо» виграло в Києві в стамбульських гостей навіть із більшим рахунком, ніж свого часу команда Лобановського. Проте для динамівців гра не мала принципового значення, а ось для стамбульців це була справжня трагедія: вони не пройшли далі в Лізі чемпіонів.
Уболівальники «Бешикташа» завше вирізнялися на турецькій фан-сцені. «Ми проти всіх!» – популярний слоган найпалкіших адептів «орлиної віри». Деякі розширюють його до натяку на конкретику: «Ми проти всіх, крім Ататюрка!». Відомий турецький письменник Ешбер Ягмурдерелі формулює своє політичне кредо якнайпарадоксальніше: «Я не в опозиції, тому що я – фанат «Бешикташа», я – фанат «Бешикташа», тому я в опозиції».
Найпопулярніше фан-угруповання «Бешикташа» – «Чарши». У перекладі з турецької це слово означає «ринок», саме на базарі в районі Стамбула під назвою Бешикташ (фракійський бік протоки Босфор) в 1970-ті збиралися вболівальники обговорити поточну ситуацію в таблиці, трансфери й перспективи команди. Згодом, у 1982 р. народилося й фанатське угруповання, яке й дістало назву «Чарши». Батьки-засновники – шкільні друзі. Історично за «Бешикташ» уболівали представники робітничого класу, відтак і сповідування лівих ідей для фанів у чорно-білих футболках – цілком органічне. Менше з тим, саме «Чарши» складно назвати прибічниками лівого політичного спектра. До угруповання в різночасся входило й чимало студентів провідних стамбульських вишів (які привносили в банери групи частку неповторного гумору). Однак підняття на щит літери «А» – мовляв, «анархія над усе» – все ж таки певною мірою свідчить про політичне тяжіння.
28 травня 2008 р. ватажок «Чарши» Ален Маркарян написав прощального листа, в якому підкреслював, що вирішено розпустити угруповання. Однак за формального розпуску ідеологію та спадщину «Чарши» було збережено. А чимало її членів вважало, що угруповання не можна просто розпустити одним листом, адже «коріння її глибше та філософічніше, ніж у типової фан-групи». Що казати, під час антиердоганівських виступів у 2013 р. саме «Чарши» було чи не основним драйвером антивладних заворушень.
Характерні ознаки «чаршистів» – тиняння перед стадіоном ще за 2–3 години до матчу, намагання глобалізувати свою присутність (емблеми угруповання є і в нью-йоркській підземці, й на стіні в середмісті Праги) й все ж таки певна лівизна поглядів.
«Турецькі вболівальники ніколи не підуть на створення альянсів чи встановлення дружніх стосунків з іноземними фірмами», – переконував британського дослідника фан-тематики Дугі Брімсона один із палких турецьких уболівальників. Щоправда, звідтоді, як цю фразу почув і використав у своїй книзі «Фанати», власне, Дугі Брімсон, спливло вже два десятки років. Альянс – не альянс, проте підіграти тій чи іншій позиції послідовники «чаршистів» цілком можуть. За гроші чи за ідею? Тут однозначно не відповім. Приміром, щодо угруповання Super 3, яке підтримує попереднього суперника киян – грецький «Аріс», можу сказати, що гроші ті хлопці полюбляють. І зовсім не виключаю фінансового стимулювання виготовлення ними антиазовського банера відомо звідки. Тим паче, що Super 3 має давні зв’язки з фанатськими колами в країні-агресорі. А ось «Чарши» та спадкоємці їхньої справи якісь автономніші, більш окремішні. Спонсорство «газпромом» «бешикташівської» домашньої арени? Так, контракт укладено цьогоріч, і це само собою спричиняє запитання до очільників «чорно-білого» стамбульського клубу. Водночас я би не сказав, що взаємини ультрас «Чорних орлів» і клубного керівництва безхмарні, тому… Антиукраїнських провокацій на трибунах не виключаю, однак не скажу, що, якщо такі будуть, то потребу в їхньому застосуванні розділятиме вся фан-спільнота чорно-білих.
Німецько-франко-італійський художник Антуан-Ігнас Меллінг залишив вагому стамбульську художню спадщину. На одній із картин хлопець, що стоїть на пристані поруч з яликами у Бешикташі, закинув вудку в тихомирне море. Вже згадуваний Орхан Памук, не критикуючи роботу видатного живописця, водночас зазначав: «У Бешикташі, поблизу берега ніколи не може бути такої спокійної води». Власне, спокійних трибун ніколи не може бути й на домашній арені «Бешикташа». Спокій – не для цих хлопців у чорно-білих футболках! Прес трибун для динамівців, які останнім часом звикли грати серед безмовності наших стадіонів, буде непростим випробуванням. Витримаємо?!
Переходь за посиланням та донать нашим захисникам!
