Де вони зараз? 10 найбільш перспективних молодих українців з FM2014

6 листопада 2023 року світ побачить чергова версія популярної комп'ютерної гри Football Manager. В FM2024 розробники обіцяють низку нововведень, які суттєво змінять ігровий процес, зроблять його більш цікавим та інтригуючим, а також допоможуть забезпечити максимальну реалістичність усього, із чим зіткнеться під час кар'єри гравець-менеджер.

Втім, подібні обіцянки від компанії-розробника звучать рік у рік, проте якісних проривів у своєму розвитку Football Manager, відверто кажучи, не демонстрував вже давно. Однак гра, як і раніше, має найширшу базу та відомості про реальних футболістів з усього світу, а її ресечери дуже непогано проробляють кожну персоналію, коригуючи її скіли в той чи інший бік. Саме тому Football Manager все ще захоплює багатьох, бо цікаво дізнатися, провівши кілька сезонів в ігровому процесі, на що здатний той чи інший молодий футболіст, і хто через 5-10 років перетвориться на нового лідера світового футболу.

Сьогодні ж ми пропонуємо вам згадати про десятьох українських молодих футболістів, яких вважали потенційними зірками в одній з попередніх версії Football Manager – FM2014 (перелік вітчизняних вундеркіндів узятий з сайту fmscout.com), що побачила світ вже десять років тому. За цей час багато чого змінилося, й ми можемо оцінити, з ким розробники та ресечери вгадали, а щодо кого – гірко помилилися…

Максим Коваль

Ще влітку 2010 року Максим Коваль перейшов із запорізького «Металурга» до «Динамо», де його називали явним наступником для клубної легенди Олександра Шовковського. У 19 років 9 місяців та 9 днів Коваль дебютував в основній сітці Ліги чемпіонів у виїзному матчі проти «Парі Сен-Жермен» (1:4), а всього відіграв за «Динамо» 106 матчів за семи різних головних тренерів: газзаєву, сьоміну, Лужному, Михайличенку, Блохіну, Реброву та Хацкевичу.

Наприкінці 2013 року, коли вийшов FM2014, Коваль справді ще вважався одним із найталановитіших та найперспективніших молодих воротарів світового футболу, але… Його кар'єра склалася зовсім не так успішно, як могла б, і виною тому стали не найбільш впевнені виступи воротаря. В якийсь момент Коваль був відданий в оренду «Говерлі», потім – «Оденсе» з Данії, а в 2018 році практично усім стало зрозуміло, що майбутнього у Максима в київській команді немає. З цієї причини Коваль спочатку півроку відіграв у оренді в «Депортіво», сподіваючись закріпитися в Іспанії, а потім відбув до Саудівської Аравії, задовго до появи там Кріштіану Роналду та справжнього футбольного буму. Влітку 2019 року «Аль-Фатех» викупив контракт Коваля у «Динамо», й наступні три роки українець був беззаперечним № 1 цієї скромної навіть за мірками саудівської Про-ліги команди.

Наразі Максиму Ковалю вже 30 років. Із серпня 2022-го він виступає у Молдові за «Шериф», із яким має контракт до 31 грудня нинішнього року. За збірну України воротар за свою кар'єру зіграв лишень 2 матчі.

Віталій Приндета

Кремезний центрбек Віталій Приндета в юному віці пройшов через усі принади школи Віталія Кварцяного у «Волині». В певний момент багато аналітиків вважали, що захисник здатний стати новим Євгеном Хачеріді, оскільки мав таку ж відмінну антропометрію і в цілому непогано читав гру.

Приндету активно залучали до матчів юнацьких та молодіжної збірної України, за яку Віталій загалом провів 15 поєдинків та забив 1 м'яч. Крім того, футболіст вирізнявся ще й здатністю зіграти на низці інших позицій – зокрема, в опорній зоні – де також виглядав непогано. Все це разом робило Приндету вкрай цікавим та перспективним молодим гравцем в очах ресечерів FM2014, але виправдати їхню довіру Віталій так і не зміг.

На початку 2016 року Приндета залишив «Волинь» і на півроку опинився без клубу. Новий варіант продовження кар'єри Віталію вдалося знайти влітку 2016-го у Греції, коли він підписався грати за «Платаніас». Далі ненадовго затримався у грецькій «Ламії», а на сезон-2018/19 навіщось поїхав до росії, де після грецької Суперліги погодився виступати на рівні першого дивізіону за «ска-хабаровськ». Влітку 2019 року Приндета повернувся до України, ставши футболістом «Десни», але рівень його гри не задовольняв керівництво чернігівської команди, і на початку 2020-го Віталій відбув у «Волинь», де півтора сезони провів у Першій лізі.

З серпня 2021 року Приндета грає у Казахстані. Спочатку він захищав кольори «Акжайика», а з лютого цього року є футболістом «Кайсара». Зіграти за національну збірну України Приндеті так і не поталанило.

Едуард Соболь

Едуард Соболь, як і Максим Коваль, є вихованцем академії запорізького «Металурга». У лютому 2013 року юний фланговий захисник перейшов до «Шахтаря», після чого про нього дуже багато говорили, пророкуючи велику славу та здатність стати ключовим фулбеком у донецькій команді, де Мірча Луческу тоді в обороні давав реальні шанси українським футболістам.

Однак в підсумку за «Шахтар» Соболь провів тільки 16 матчів, причому усі – під керівництвом Луческу. З відходом румунського фахівця жодних перспектив його наступники для Соболя у команді вже не бачили. Едуард провів кілька років в орендах у празькій «Славії», «Яблонці» та «Брюгге», перш ніж останні викупили його контракт у «гірників» влітку 2021 року за 3,5 мільйони євро.

Втім, стати фігурою першої величини для «Брюгге» надовго Соболю також не вдалося. Вже на початку цього року бельгійці погодилися відпустити українського легіонера до французького «Страсбурга» за 2,5 мільйони євро. Наразі Едуард є відвертим резервістом команди Ліги 1, через що втратив шанси на виклик до збірної України, де всього, станом на поточний момент, провів 29 поєдинків.

Олександр Осман

Вихованець академії «Металіста» Олександр Осман у юні роки також дуже високо котирувався в очах різних скаутів та експертів. Він якісно виступав за юнацькі збірні України, а у 18 років 3 місяці та 22 дні дебютував в українській Прем'єр-лізі у лавах рідної команди у матчі проти «Шахтаря» (0:1).

Вже влітку 2015 року Осман залишив «Металіст», де почали проявлятися перші симптоми майбутньої гострої кризи, та перейшов до «Динамо». У стані «біло-синіх» припускали, що кілька сезонів за резервну команду допоможуть Олександру реалізувати потенціал та поступово вийти на рівень першого складу, але… Пройшовши через низку оренд у «Карпатах», «Арсеналі-Київ» та «Металісті 1925», Осману так і не вдалося підтвердити власну спроможність грати на топ-рівні.

За «Динамо», як і за головну збірну країни, Осман не провів жодного поєдинку, а з вересня 2020 року є гравцем «Оболоні», із якою минулого сезону вирішив завдання з виходу до УПЛ й наразі намагається проявити себе на найвищому клубному рівні українського футболу вже перебуваючи у досить солідному за спортивними мірками віці.

Борис Тащі

На початку минулого десятиліття вихованця академії «Чорноморця» Бориса Тащі називали не інакше, як вітчизняним вундеркіндом. Роман Григорчук, який згодом збудував дуже міцну та якісну команду з «моряками», дозволив Тащі дебютувати в УПЛ у 17 років 11 місяців та 14 днів, а ще раніше форвард регулярно виходив на заміну у лавах «Чорноморця» в поєдинках Першої ліги.

Однак у якийсь момент Борис, здатний зіграти як у центрі нападу, так і під форвардом, так і в центральній зоні півзахисту, просто звернув у кар'єрі «не туди». У серпні 2011 року Тащі за дуже загадкових обставин (транзитом через латвійський «Олімп», гравцем якого він формально пробув лише один день) опинився в московському «динамо». Реалізувати себе в країні 404 Борису так і не вдалося, та й оренди у «Чорноморець» і «Говерлу» не допомогли виправити ситуацію.

Влітку 2014 року Тащі остаточно залишив московське «динамо», а в жовтні того року перейшов до «Штутгарта», за який згодом навіть зіграв 14 матчів, в тому числі 9 – у рамках Першої Бундесліги. Потім у кар'єрі Бориса були також німецькі «Дуйсбург» та «Санкт-Паулі», а навесні 2021-го українець, який на той час отримав ще й болгарське громадянство, вирішив поїхати до Південної Кореї – до клубу «Пхохан Стілерс».

З літа минулого року Тащі знову грає у Німеччині – за «Ерцгебірге» з Третьої ліги, яка є проміжною ланкою між Другою Бундеслігою та Регіональними лігами. А ось за національну збірну України Борис так і не провів жодного поєдинку.

Владислав Калітвінцев

Владислав Калітвінцев чудово відомий усім, хто уважно стежить за українською Прем'єр-лігою. Вихованцю академії «Динамо», який регулярно залучався до виступів за юнацьку та молодіжну збірну України, пощастило провести у першій команді рідного клубу 26 матчів, основну частину із яких (20) хавбек зіграв за Сергія Реброва.

Однак у певний момент стало зрозуміло, що в «Динамо» загалом не роблять ставку на Калітвінцева як на гравця основного складу, а триматися за місце у стані «біло-синіх» півзахисник не побажав. Навесні 2019 року Калітвінцев на правах вільного агента пішов у «Арсенал-Київ», де непогано себе зарекомендував і вже за кілька місяців став повноправним футболістом «Десни». У команді з Чернігова Владислав продемонстрував, що може бути дуже якісним гравцем за мірками УПЛ, і в січні минулого року хавбек отримав запрошення вже від «Олександрії», яка збиралася вибудовувати амбітний проект й виділяла на це значно більші, аніж це було в «Десні», кошти.

На жаль, низка проблем зі здоров'ям так і не дозволила Калітвінцеву показати, мабуть, навіть половину своїх реальних можливостей у футболці «Олександрії». Нині Владислав регулярно з'являється на полі у складі першої команди та проводить матчі від свистка до свистка, але колишню результативність хавбек розгубив…

За національну збірну України Владислав Калітвінцев, станом на поточний момент, не провів жодного матчу.

Андрій Блізніченко

Десять років тому Андрій Блізніченко справді здавався футболістом, чий потенціал воістину колосальний. Вихованець запорізького «Металурга» у ранньому віці переїхав до «Дніпра», де незабаром переконав Хуанде Рамоса у своїй спроможності бути корисним, і іспанський фахівець дозволив Блізніченку у 19 років 8 місяців та 12 днів дебютувати на рівні УПЛ, а за чотири місяці до цього – у груповий стадії Ліги Європи.

Проте Мирон Маркевич уже не бачив майбутнього для Блізніченка у першій команді «Дніпра», внаслідок чого хавбек став рідше потрапляти у заявку дніпрян, а в січні 2017-го клуб заробив на продажі Андрія у «Карабюкспор» 300 тисяч євро. У Туреччині український легіонер досить регулярно виходив на поле, але його команда загалом виглядала досить невиразно. Вже у вересні 2018 року Блізніченко пішов з «Карабюкспора» вільним агентом і після піврічних поневірянь опинився у молдавському «Шерифі». З серпня 2021 року до початку 2022-го Андрій знову був без клубу, але зумів працевлаштуватися в «Інгульці», а у січні 2023-го перейшов до «Вереса», де має регулярну ігрову практику, але цього сезону поки не виглядає якось по-особливому на фоні інших партнерів.

Маючи на своєму рахунку кілька десятків матчів за юнацькі та молодіжну збірні України, Блізніченко так і не провів жодного поєдинку за головну команду країни.

Андрій Тотовицький

У дитячому футболі Тотовицький встиг пограти за «Динамо», але потім опинився в академії «Шахтаря», і у донецькому клубі досить довго вважали за краще утримувати хавбека на контракті. Андрій справді подавав великі надії, але заграти в таборі «гірників», витіснивши когось із коштовних бразильських легіонерів, йому було відверто не під силу.

«Шахтар», щоб розвинути кращі якості Тотовицького, віддавав хавбека в оренди в «Зорю», «Маріуполь» та бельгійський «Кортрейк», де українець набув першого і поки що єдиного легіонерського досвіду у своїй кар'єрі. Однак в січні 2020 року «гірники» все ж таки вирішили остаточно розлучитися із Тотовицьким, відпустивши того на повноцінний контракт у «Десну». Під керівництвом Олександра Рябоконя хавбек показав, що може бути якісним виконавцем, як мінімум за мірками УПЛ, і в січні 2022-го заслужив запрошення та вигідний контракт від «Колоса».

Однак початок повномасштабної фази російсько-української війни так і не дав можливості Тотовицькому зіграти за «Колос» у сезоні-2021/22. Невдовзі хавбек за 500 тисяч євро був проданий назад у «Шахтар», де ще раз спробували налагодити вигідну співпрацю з Андрієм, вже в рамках стратегії тотальної українізації складу. Але Тотовицький став одним з небагатьох гравців, для яких навіть така можливість проявити себе не стала знаковою.

1 вересня 2023 року Тотовицький на правах оренди повернувся до «Колоса», де його перспективи поки що виглядають вельми туманними. І якщо в іграх за молодіжну збірну України Андрій є одним із кращих бомбардирів за всю її історію, то ось у головній команді країни він ще навіть так і не дебютував.

Руслан Маліновський

Руслан Маліновський став, мабуть, єдиним футболістом із цього списку, якому вдалося реалізувати свій потенціал практично на максимум. Щоправда, у «Шахтарі», де хавбек значився на контракті десять років тому, талановитому хавбеку шансів проявити себе, як і багатьом іншим тодішнім випускникам академії, так і не надали.

За свою можливість Маліновський ухопився в клубах, куди «Шахтар» віддавав його грати на правах оренди – «Севастополі», «Зорі», а потім і в «Генку». Незважаючи на те, що в Бельгії Руслан практично одразу отримав тяжку травму, цей клуб допоміг українцю вилікуватися, а згодом й викупив його контракт у «Шахтаря» за 2 мільйони євро. Цей вчинок був дуже далекоглядним, оскільки всього за два роки «Генк» продав Маліновського в «Аталанту» вже за 13,6 мільйонів євро.

Саме на виступи за «Аталанту» припав пік кар'єри Маліновського. У 143 поєдинках за команду з Бергамо Руслан забив 30 м'ячів та віддав на партнерів 28 результативних передач. У цей же момент Маліновський перетворився на ключового футболіста національної збірної України, але ситуація почала змінюватися вже у цьому році. Спочатку «Аталанта» віддала українця в оренду «Марселю», який влітку активував опцію викупу хавбека за 10 мільйонів євро, але майже одразу ж відправив Руслана назад до Італії – в оренду у «Дженоа».

«Дженоа» також має опцію на викуп Маліновського, але поки що український хавбек не демонструє тієї гри, яка б спонукала «грифонів» нею скористатися. Та й у збірній України в Сергія Реброва Руслан наразі не виглядає тим, хто здатний претендувати на роль «першої скрипки». Хоча всього у активі Маліновського 56 матчів та 7 голів за «синьо-жовтих», а це показники, яких не мають усі перелічені нами в рамках цього матеріалу футболісти разом узяті.

Богдан Бойчук

Богдан Бойчук пройшов через академії донецького «Олімпіка» та харківського «Металіста», після чого яскраво дебютував у збірній України U-17, відзначившись двома забитими м'ячами у трьох поєдинках. Гарна результативність на юнацькому рівні й привернула увагу багатьох скаутів та фахівців до Бойчука як до потенційної зірки українського футболу, але…

Насправді втілити свій потенціал в успіхи на футбольному полі Богдану так і не вдалося, причому в цьому випадку також не обійшлося без резонансних кар'єрних рішень. Влітку 2016 року Бойчук залишив «Металіст», який фактично розвалився, і вирішив поїхати в росію, де підписав контракт з «нєфтєхіміком» з тамтешнього першого дивізіону. Можливо, саме це рішення стало доленосним з точки зору подальшого розвитку Бойчука. Через рік Богдан опинився у статусі вільного агента, але гідних варіантів продовження кар'єри він, по суті, вже не мав. Лише у квітні 2018-го Бойчук нарешті знайшов новий клуб – молдавський «Динамо-Авто», а у лютому 2019-го все-таки повернувся до України.

З того часу Бойчук, виступаючи за «Рух», «Металіст» та «Чорноморець», усіма силами намагається довести, що десять років тому фахівці недаремно відносили його до топ-талантів українського футболу, проте виходить це зробити у Богдана із перемінним успіхом. Наразі йому вже 27 років, і навряд чи Бойчук будь-коли зіграє хоча б матч за національну збірну України – те, що у FM2014 було для його ігрового прототипу завданням із категорії «обов'язково до виконання».