- Ілля, ти народився у Києві, грав за «Динамо» і починав у його футбольній школі. Можеш розповісти про те, як перейшов з шкільної до першої команди?
- Моє дитинство було веселим. Спочатку не планував займатися футболом, але так сталося, що ми всією родиною жили в одній кімнаті у гуртожитку. Ми з братом дуркували і щось потрібно було з цим робити, тож мама сказала: «Йдіть кудись, бо ви мене вже дістали, що ви тут дурієте».
Так склалося, що спочатку ми з братом пішли на якесь тхеквондо, провели там десь рік, а потім нам не дуже сподобалося і ми пішли на футбол. Це була шкільна команда, невелика. Я почав займатися зі своїми однолітками, мій брат – зі своїми. І так сталося, що почав грати в футбол.
Потім скаути «Динамо» побачили мене і запросили до академії. Звісно, я пішов. Було дуже важко. Коли ти приходиш до клубу, де хлопці вміють жонглювати по 100 разів, а ти не можеш і трьох разів – це дуже важко. Потрібен був час, щоб адаптуватися до цього.
Все так зав’язалося, що мене прийняли і почав грати. Грав, грав, грав і дограв до U-19, U-21, але пробув там трішки – почав тренуватися з першою командою, грати на зборах і потрапляти до заявки.
Дебют за першу команду, на жаль, пройшов при пустих трибунах, бо, на жаль, був COVID-19. Було важко впоратися з цим, але команда підтримала мене і всі раділи за мене. Ніщо не заважало дебютувати і грати за свою рідну команду. Ось так все й було, – сказав Забарний.
Переходь за посиланням та донать нашим захисникам!
