Мірча Луческу заявив, що залишає не лише пост головного тренера Динамо, а й завершує тренерську кар’єру в українському футболі. Румунський фахівець віддав нашому чемпіонату 15 років, встигнувши стати, можливо, одним із найбільш обговорюваних і найскандальніших його персонажів. Він залишає Україну з провальними результатами з Динамо: четверте місце у сезоні-2022/2023, сьоме місце, нехай і з відкладеними матчами у нинішньому сезоні. І нехай ці результати одні з найгірших для біло-синіх та найгірші під час українського етапу тренерської кар’єри самого Луческу, він точно заслужив теплі слов на свою адресу.
Це, можливо, неправильно та точно ірраціонально, враховуючи попередні взаємини двох провідних клубів країни та результати тренера. Але після 24 лютого 2022 нічого раціонального, окрім бажання перемоги та допомоги ЗСУ, більше немає. І оцінювати людські вчинки доводиться саме крізь призму повномасштабної війни та, відповідно, людських вчинків та поведінки під час неї.
Звичайно, я не знаю, справжніх мотивів Луческу залишатися в Динамо. Можливо, це останній хороший контракт у його тренерській кар’єрі, хоча з огляду на те, що без роботи він ніколи не залишався, далеко не факт. Можливо, це якісь особисті домовленості із братами Суркісами. Можливо, бажання довести щось Шахтарю, з яким він не зміг порозумітися після двох сезонів без «золота». Можливо, віра в Динамо, навіть у той склад, який залишився у його розпорядженні. Відповісти на це запитання зможе сам Луческу, якщо, звісно, захоче.
Поки що ж просто поговоримо про факти. Після початку великої війни Луческу не залишив Динамо, хоча міг би спокійно це зробити, і ніхто не кинув би в нього камінь. Про що говорити, якщо у нас тренери багатьох клубів, різних збірних у всіх видах спорту, зокрема й футболі, після 22 лютого не повернулися до України. Якщо, наприклад, Лівий берег та Агробізнес через, назвемо це неповернення футболістів/тренерів/персоналу в Україну після початку повномасштабного вторгнення, припиняли свої виступи на професійному рівні. Про що, до речі, обидва клуби відкрито говорили.
Скільки разів куратори українських арбітрів Лучано Луччі та Нікола Ріцоллі, які отримують зарплату в Українській асоціації футболу, громадській організації, між іншим, були в Україні після повномасштабного вторгнення Росії. Навіть у відносно спокійних Ужгороді та Львові.
Та той самий Роберто Де Дзербі, наприклад, не став продовжувати роботу з Шахтарем, обмежившись літніми благодійними матчами. Про легіонерів українських клубів взагалі замовкнемо. Як і про те, скільки фахівців, якщо вірити інформації, що проходила у ЗМІ, відмовляли тому ж Шахтарю через війну в Україні.
Луческу залишився в Динамо та з Динамо. Домовлявся в тому числі і товариські матчі, про можливий запасний стадіон, про, власне, арену, де біло-сині грали єврокубковий матч. Він разом із Динамо подорожував автобусом, стояв у пунктах пропуску на кордоні, повертаючись після матчів чемпіонату до єврокубків. І все це, м’яко кажучи, у поважному віці. Ті, кому у волонтерських справах доводиться виїжджати за кордон двічі-тричі на місяць, можуть розповісти, наскільки це важко і фізично, і емоційно. Знову ж таки, про мотиви Луческу знає лише він сам, але хочеться вірити в його порядність та любов до країни, з клубами якої він виграв левову частину трофеїв у своїй кар’єрі. У тому числі й єврокубок.
Звичайно, від результатів Динамо з Луческу теж нікуди не подітися. Гарний футбол, щоб хтось не говорив, не котирується навіть на дворовому рівні, де кожен виходить із бажанням перемогти, що вже говорити про професійне. І так, ці результати в останні півтора сезони точно не відповідали рівню команди та очікуванням уболівальників клубу. Але з іншого боку, з Луческу у Динамо були два виходи до групи Ліги чемпіонів і один – у євровесну, чемпіонський титул після чотирирічного царювання Шахтаря.
Був ще недограний через ковід сезон (на момент призупинення чемпіонату Динамо відставало від Шахтаря на два бали, на п’ять випереджаючи Дніпро-1). Були продажі лідерів – це за Луческа пішли Миколенко, Забарний та Циганков. Але були й дивні трансфери, відповідальність за які однаково лягає на тренера та клуб.
Я не перераховуватиму всі трофеї Луческу в нашій країні, які зробили його найуспішнішим тренером у новітній історії України. Як і не перераховуватиму всіх футболістів, кому з різних причин, Мірча дав дорогу у великий футбол/відкрив для футбольної України неймовірну кількість гравців. У це вже не віриться, але саме за нього в Шахтарі дебютував, наприклад, Дмитро Чигринський, який став першим по-справжньому великим трансфером на вихід в історії клубу. У Динамо це були Забарний та Ванат, у Шахтарі можна ще згадати тих же Коваленка і так, Ракіцького. І це, не кажучи про легіонерів.
Не хочу і не збираюся ідеалізувати Луческу. Навряд чи хтось в Україні, можливо, крім Ахметова та братів Суркісів, добре знав його. Так, у Мірчі вистачало, як здається, дивних рішень, скандалів, виправдань, вчинків. Так, після початку гібридної війни, розв’язаної росією в 2014-му році, у нього вистачало суперечливих заяв, була робота в зеніті відразу після виходу з Шахтаря. Але в критичний момент він виявив повагу та порядність. Якими мотивами не було б продиктовано останню.
Та й просто нагадування. Він не пішов із Шахтаря ні після інфаркту, що трапився на зборах і через який він потрапив до лікарні, ні після початку військових дій на Донбасі та вимушеного переїзду до Києва (і так, теж можна подивитися, скільки гравців тоді залишили клуб та Україну). Він був з біло-синіми під час найважчого періоду в історії України.
Так вийшло, що його методи перестали працювати і давати результат. Можливо, він просто не встигає за тенденціями сучасного футболу. Може, він утомився від ситуації, команда втомилася від нього. Мабуть, його відставка трохи запізнилася. Але навряд чи хтось заперечуватиме той факт, що Луческу – був явищем в українському футболі, зумівши залишити по собі трофеї у двох найсильніших клубах країни.
Богдан Грищук
Переходь за посиланням та донать нашим захисникам!
