У 16 років він запалював на юніорському чемпіонаті світу, а у 18 виходив у стартовому складі Динамо Валерія Лобановського. «У нього було все, щоб зробити хорошу кар’єру», – кажуть тепер про Миколу Русина колишні партнери. Чудове гольове чуття, неабияка стрибучість та футбольні гени сприяли великому майбутньому закарпатського таланта.
Та замість перемог і трофеїв з Динамо Русин повернувся додому, а згодом узагалі зник з публічного простору. Навіть його знайомі плуталися у показаннях і розводили руками. Чи не єдиною інформацією про теперішнє життя Миколи залишався факт його роботи на автомобільній заправці.
Про причини таких кардинальних змін, атмосферу динамівського колективу 80-х, статус джокера на чемпіонаті світу та невиправдані сподівання – у розповіді Миколи Русина.
«Чемпіон світу на заправці? Не боюся ніякої роботи»
– Давно не чув партнерів з чемпіонської команди, – каже Микола Русин. – Загубив телефон, де були контакти Юри Мороза та інших хлопців.
– У Мукачево з Німеччини кілька років тому повернувся Анатолій Мущинка. З ним теж не перетиналися?
– Ні, не доводилося. Знайомі казали, що бачили його у місті. Ми через інших людей передали один одному привіт, але ще не бачилися.
– Ви не дуже любите публічність?
– Ні, це не моє.
– Останні новини про вас датовані початком 2000-х, коли ви грали на аматорському рівні. Що було після цього?
– У футболі я більше не працював. Максимум – виступав на область. Трохи дітей тренував у районі. Зібрав команду, їздили по турнірах. Та потім покинув цю справу і у футбол не повертався.
– Чи мали ви певне уявлення, де б хотіли спробувати себе після футболу?
– Мені обіцяли роботу в академії Мункача, але до конкретики справа не дійшла. Далі я працював на заводах в Ужгороді та Мукачево. Зокрема, зараз працюю в американській компанії Flex, яка має представництво в Мукачево. Я тут вже 8 років.
– У чому суть діяльності заводу?
– Виготовляємо плати на кавоварки. Я їх ріжу – це така, скоріше, механічна робота.
– Як довго звикали до нової сфери?
– Дуже швидко освоївся. Я до цього здібний, все скоренько опановую. Часто згадую слова свого діда, який мені ще у молодості сказав: «Нічого, колись на заводі працюватимеш». Я тоді здивувався: «Я і на заводі? Ніколи!» Та вже минув 15-й рік, відколи я у технічній сфері працюю.
– До потрапляння на завод чим займалися?
– На заправці оператором працював багато років. На заводі мені комфортніше. Тут графік зручний – зміна триває 8 годин. А на АЗС треба було заступати на добу, нічні чергування…
– Водії знали, що їх заправляє футбольна легенда?
– Свої знали. У Мукачево мене всі місцеві водії знали. Чемпіон світу на заправці? Я не боюся ніякої роботи, я звик до цього. Наприклад, на заводі виконую усе, що треба. Ставлять на нове місце – я працюю. Колись думав, що тренером влаштуюся. Не склалося.
– Нинішні колеги розпитують вас про футбол?
– У місті знайомі постійно питають про ті часи. В основному, це вболівальники зі стажем. Людям цікаво почути про збірну та київське Динамо.
«Медвідь зустрів фразою: «Кого ви мені привезли?»
– Ваш батько Микола Русин-старший – місцева легенда, найкращий бомбардир в історії закарпатського футболу. Здається, у вас просто не було іншого вибору, ніж футбол?
– Це правда. Я ледь не з дитячого садочка на футбол пішов. У шість років вже навчався в ужгородській ДЮСШ з хлопцями, старшими на 2-3 роки. Лише у третьому класі набрали групу моїх однолітків, тож я почав займатися з ними.
– Свідки гри вашого батька називали його закарпатським Гердом Мюллером. Кажуть, він мав нереальне гольове чуття.
– Так, забивав з будь-яких позицій. Особливо добре головою грав. Це за умови, що на зріст він був невисоким. Зрештою, я теж у цьому компоненті виглядав сильно. Мав 169 сантиметрів, але вигравав верхову боротьбу у вищих захисників. У мене стрибучість дуже хороша. Перед чемпіонатом світу ми з Толіком Мущинкою на тестах проявили себе найкраще. А він був ще нижчим за мене.
– Які батькові підказки вважаєте найціннішими?
– Я отримав від нього багато цінних порад, зокрема, про вибір позиції та гру головою. Ми часто грали разом у футбол – збиралися щосуботи та щонеділі зі знайомими хлопцями. Траплялося, деколи батько не відпускав мене на тренування. Коли я погано вчився, то він так намагався на мене вплинути. Тоді ми з мамою вдавалися до хитрощів і вона казала: «Біжи на тренування, поки тато на роботі».
– Ви школу не особливо полюбляли?
– Не завжди часу на неї вистачало. Зазвичай у суботу ми виїжджали на матчі першості України. Вихідні минали на футбольному полі, тож домашні завдання я не встигав робити.
– До вашого формування як футболіста долучився Федір Медвідь, відомий закарпатець, який став зіркою Динамо.
– Ми з ним зустрілися вже у Києві – я поїхав туди у 13 років. В інтернаті Федір Федорович зустрів мене фразою: «Хто це такий маленький? Кого ви мені привезли?» Коли тато мого товариша відповів, що це Русин, то Медвідь сказав: «А я його по-іншому уявляв». У першому ж матчі за київський спортінтернат проти Поділля я три забив, а ми виграли 5:0.
– Відчували від нього земляцьку симпатію?
– Навпаки, Федір Федорович до мене жорсткіше ставився, ніж до інших. Був більш вимогливим. У матчі за інтернат я зламав ногу. Проте відновився швидко – через два тижні зняли гіпс, а ще через тиждень я вже грав на першості спортінтернатів. Утім ще два-три місяці я накульгував, боявся повністю на ногу наступати. Мені 14 років було – я не особливо прислухався до свого організму. Медвідь накричав: «Перестань шкутильгати!» І я повернувся у свій ритм.
«Жартували, що руки не митимемо, бо здоровкалися зі самим Пеле»
– Склад юнацької збірної СРСР, яка виграла чемпіонат світу-1987, формували Олександр Піскарьов і Ярослав Луцишин. Його кістяк становили українці, які вирушили на турнір «Юність» у Нальчик.
– З нього все почалося. Нас було 9 чи 10 хлопців з України. Колектив чудесний, це відчувалося одразу. Ми товаришували з азербайджанцями, грузинами та вірменами. На збори запрошували багатьох нових виконавців, але основа, яка сформувалася у Нальчику, не змінювалася аж до чемпіонату світу.
– На ЧС ви жодного разу не розпочинали матч у старті, однак зуміли забити двічі у трьох поєдинках. Все почалося з Нігерії.
– Я вийшов одразу по перерві і невдовзі відзначився. Мірджалол Касимов пройшов лівим краєм і подав у центр – я головою у падінні з 16-ти метрів пробив у кут. Ми зіграли 1:1, оскільки пропустили у самій кінцівці. У наступних трьох матчах я не грав, тренери давали шанс іншим. Я постійно розминався, але на поле не виходив.
– Вийшли аж у півфіналі?
– Юра Нікіфоров травмувався і я за 10 хвилин до кінця з'явився. Та мені цього вистачило. Класно справа прорвався Толік Мущинка і прострілив у штрафний майданчик. Я опинився наодинці перед воротами – забити було неважко.
– Перед фіналом та після нього нашу команду вітав Пеле. Рукостискання з легендою – це особлива мить?
– Я привітався безпосередньо з ним вже під час нагородження. Ми жартували, що руки після цього не митимемо, адже здоровкалися зі самим Пеле!
– Ваш партнер Валерій Високос згадував: «У дитинстві поруч зі столом я наклеїв кілька фотографій видатних гравців, серед яких особливе місце займав якраз Пеле. Коли я стискав його долоню, то дуже хотів заглянути йому у вічі…»
– Я теж дивився на Пеле і не міг повірити. Як людина могла таких висот досягнути. На вигляд – звичайний чоловік. Зате яка легенда! Я захоплювався Пеле, адже був нападником і мріяв про те, що зможу грати, як він. Ті емоції назавжди у моєму серці. Щось схоже відчував тільки раз. Ми поїхали у Францію на турнір, де нас вітав Маріус Трезор, легендарний захисник Марселя. Він тоді вважався лідером збірної Франції. Здоровенний, потужний… Це була велика несподіванка побачити таку зірку.
«Ми просто їхали подивитися на Канаду»
– Єдиний матч канадського ЧС, у якому ви грали, але не забили – фінал з Нігерією. Шанси у вас були?
– Два. Спершу пройшов лівим флангом, хотів лівою ногою прострілити, але воротар вийшов на перехоплення. М'яч трохи зрізався у ближній кут – воротар дивом зачепив пальцем і переправив м'яч на кутовий. У другому епізоді я накрутив трьох суперників і мене потягнули за футболку – я практично віч-на-віч виходив. На жаль, подальший штрафний ми виконали невдало.
– Все вирішила серія пенальті. Ви не хотіли до позначки підходити?
– Піскарьов казав: «Йди бити». Але я не відчував впевненості. Раніше на турнірі в Угорщині я одного разу схибив. Після цього зарікся – відмовився бити усі подальші пенальті.
– Переможний одинадцятиметровий виконав Нікіфоров. Що робили, коли побачили м'яч у сітці?
– Пам'ятаю, як ми бігли один до одного, назустріч запасним. То була величезна радість. Ми не могли повірити у те, що сталося. До цього на схожих змаганнях ми фінішували п'ятими-шостими. А тут стали чемпіонами – ніхто від нас цього не очікував. Ми просто їхали подивитися на Канаду. Жодної цілі перед нами не ставили.
– Звідси й порожні обіцянки представника федерації Колоскова про ВАЗ-2106 кожному футболісту?
– Здається, нам не самі автомобілі обіцяли, а по 6 тисяч рублів, що на той час еквівалентно становило автомобіль. Та суть не у тому – ні коштів, ні машин ми не отримали.
– Гравці збірної розповідали, що усю делегацію звозили у фірмовий магазин JVC, де можна було придбати техніку.
– Так, у Торонто. Кожен обирав щось собі до душі. Я взяв музичний центр Sony. Він прослужив непогано – років 10 працював у мене вдома.
«Лобановський жартував: «Погляньте, кому ви програли. Дітям!»
– Ви поверталися до Києва у компанії Високоса, Макарова та Мороза. Подарунків набрали стільки, що в одне купе не влізли?
– Взяли одразу два. Кожен мав по чотири величезні сумки – такі баули величезні. Не могли вмістити в одне купе усе це добро.
– Золоту медаль зберігаєте?
– У серванті маю спеціально відведене місце. Там і чайник за найкращого бомбардира турніру, і тарілочки з Франції, і медалі. Все зберігається на тій поличці.
– Ще один нематеріальний спогад про чемпіонат світу в Канаді – зустріч з українською діаспорою. Юрій Мокрицький казав, що вас буквально викрали з-під готелю.
– Ми вийшли ввечері після бенкету, тут під'їжджає два джипи: «Ви хто? Українці?» Ми відповіли ствердно. Нас без зайвих розмов забрали і повезли у ресторан. Сиділи там до третьої ранку: шашлики, салатики… Потім нас привезли назад у гуртожиток, а о 5-й ранку наш автобус виїжджав у Монреаль. Ми й поспати після фіналу не встигли. Потім в автобусі надолужили – спали усю дорогу.
– Яскрава гра на турнірі сприяла запрошенням інших команд?
– Карпати хотіли мене бачити. Вони одразу ж після чемпіонату світу вийшли з пропозицією. Я був не проти, та Михайло Коман не відпустив: «Він піде тільки по динамівській лінії».
– Але ця лінія була дуже вузькою та звивистою.
– Потрапити з дубля в основу було дуже важко. 1988-го за дубль я забив 10 голів, був другим бомбардиром, коли ми взяли срібло. Після цього нас відправили на службу у Білу Церкву, а пізніше я повернувся додому в Говерлу. Коли мене відправляли у Білу Церкву, то Віктор Колотов зізнався, що не хоче мене відпускати: «Я нічого не можу зробити, це рішення головного тренера».
– Все ж невеличкі шанси у вас були?
– Я грав за першу команду Динамо лише у Кубку Федерації. 1988-го ми потрапили у групу із Зенітом, Дніпром та Жальгірісом. В основі я вийшов проти литовців – Динамо поступилося 1:3. Хоч я і не закріпився у Києві, та про партнерів у мене залишилися чудові спогади. Я, молодий хлопець, міг спокійно грати у карти з Литовченком, Михайличенком та Яремчуком… Не відчувалося, що це дублери, а ось це – зірки. Ми один спаринг такий зіграли: молоді збірники проти основи. Молодь виграла 3:2, а старші хлопці у якості покарання бігли 10-кілометровий крос. Лобановський ще жартував: «Погляньте, кому ви програли. Дітям!» Хтось відповів: «Та ми лише віце-чемпіони Європи, а вони – чемпіони світу. Нам не соромно».
«Що Заваров витворяв на тренуваннях! Шалена техніка»
– Ви тренувалися з основою Динамо, грали у складі. Як щодо спілкування з Лобановським?
– Ні, розмов у нас не було. Валерій Васильович – жорсткий, замкнутий. Насправді непросто було розпізнати його емоції. Він запам'ятався мені суворим та стриманим. Я провів занадто мало часу, щоб сформувати повноцінне враження.
– Інша справа – партнери. Кого вважали взірцем?
– Заваров мені дуже подобався. Що він витворяв на тренуваннях! Шалена техніка. Я часто до нього підходив за порадою. Як я вже казав, бар'єрів у спілкуванні не було. Наприклад, спочатку я мешкав у кімнаті з Анатолієм Дем'яненком. Незважаючи на свої регалії та статус, Толік – прекрасна людина. Пригадується також епізод, як ми в Алма-Ату летіли. У літак спершу основа заходить, а потім – дубль. Я заходжу у салон, шукаю, де сісти, раптом чую крик: «Колю, ходи сюди! Я тобі місце тримаю». То був Балтача. Ось так ставилися старші хлопці до молоді.
– Ви аналізували, який момент став відправним у вашому падінні?
– Думаю, мені треба було шукати себе у меншому клубі, де б я міг заграти. У Динамо прорватися нагору неможливо. Кого не назвеш – зірка, заслужений ветеран. У скромнішій команді я б отримував ігрову практику. А коли поїхав з Києва, то було надто пізно. Та навіть у Білій Церкві молоді не довіряли. Забив гол, але наступну гру все одно розпочинаєш із заміни.
– Коли ви повернулися додому, то розуміли, що шансів на перезапуск кар'єри майже немає?
– Я трошки духом впав. Якраз дружина народила, в Ужгороді почав більше про сім'ю думати.
– Ваш син Олександр продовжив футбольну династію.
– Він грав за Украгроком у Другій лізі. Проте через проблеми зі здоров'ям у Сашка в футболі не склалося.
– Що могло стати вашим останнім порятунком?
– На початку 90-х мене у Поділля кликали. Потім ще раз у Карпати збирався – випадково перетнувся зі Степаном Юрчишиним. Інтерес від львів'ян був, але на збори запрошення я так і не отримав. Тому я поїхав в угорську Кішварду. Однак було надто пізно. Повернутися на попередній рівень я вже не міг.
Переходь за посиланням та донать нашим захисникам!
