Зараз Олександра Лобода співпрацює з клубом Нюрнберг, допомагає українським біженцям і з ностальгією згадує роботу на телебаченні. У неї інші завдання, нові друзі і парочка свіжих історій – про сім’ю з Маріуполя, концтабір Дахау та незнайомця біля вікна.
«Циганик і Андріюк сварили тих, хто хоч слово російською скаже»
– Ми розмовляємо з тобою рівно через два роки після початку повномасштабного вторгнення. Які тригери запустила у тобі ця дата?
– Однозначно той день змінив мене, змінив життя усіх українців. Ми стали іншими. Символічно, що в цю дату я перебуваю у Києві. Була сьогодні на Хрещатику. Бачила багато людей, які кладуть квіти загиблим воїнам. Про це неможливо говорити без сліз і болю. Ми живемо в такій реальності, яку ніколи не могли уявити. Напевно, багато хто хотів би забути той день – 24 лютого 2022 року. Але на жаль ми пам”ятатимемо його завжди. Це настільки сильні емоції! Будемо розповідати про нього нашим дітям, онукам. Цей день переписав історію всієї України. Дуже вірю і сподіваюся, що він переписав її на краще, незабаром буде Перемога, а українців чекає світле та добре майбутнє.
– Напад русні ти, волею випадку, зустріла за кордоном. Але тут залишалися рідні та друзі. Хтось із них опинявся в окупації?
– Дякувати Богу, друзі із Бучі вчасно змогли виїхати. На окупованій території були рідні. Вони живуть у місті Дніпрорудне – біля Енергодару. Було дуже страшно, тому що місто розташоване біля атомної електростанції. Але рідні змогли виїхати, коли туди приїжджала місія МАГАТЕ.
– Коли у тебе настало розуміння, що Росія – ворог?
– По-перше, хочу сказати: я дуже щаслива, що у мене немає ні родичів, ні друзів у Росії. Взагалі! З Росією не пов’язує нічого. Тож можу бути до них абсолютно безжальною. Там немає кого жаліти, вони на це не заслуговують. Коли усвідомила, що Росія – ворог? Думаю, більшість людей мого покоління мене зрозуміють. Я – дівчина з Білої Церкви, і чітко пам’ятаю, як зустрічалася з друзями в центрі міста на тусовках. Усі такі молоді та круті, намагалися розмовляти російською – і я також. Існувала думка: якщо говориш українською, то ти, типу, «нижчий класом», не такий крутий. Російська – це було модно. У мене вся сім’я – україномовна, тож на тусовках мені казали, що в мене акцент.
Мене дуже змінило телебачення. У нашій редакції існувало правило: ми розмовляємо тільки українською мовою. На це дуже вплинули Ігор Циганик і Костя Андріюк. Вони сварили тих, хто хоч слово російською скаже. Я за це їм неймовірно вдячна. Багато людей зараз кажуть, мовляв, «ми вчимося говорити українською мовою». Камон, народ! Ми живемо в країні Україна, тож чому ви знаєте англійську чи якусь іншу мову, а не знаєте української?!
Усвідомлення «Росія – ворог» з’явилося з початком війни – у 2014 році. Надалі це відчуття лише наростало. А після повномасштабного вторгнення жалю до цього народу не залишилось. Я відчуваю тільки злість і ненависть.
«Зненацька пролітає літак. Максим хапає маму за ноги і починає плакати…»
– Шістнадцятого лютого ти відсвяткувала День народження. Де саме?
– Я поїхала до друзів. Вони мешкають у Швейцарії. Це 4 години від Нюрнберга, тож періодично зустрічаємося. А після цього я взяла курс на Україну. Хотіла в таку символічну дату – 24 лютого – бути саме у Києві.
– На скільки ти почуваєшся?
– Ой, я застрягла на 27, напевно (Усміхається). Навіть якщо зараз запитають, скільки мені років, я задумаюся. Постійно хочеться сказати: «27». Свого віку не відчуваю і не хочу відчувати.
– Видатний Василь Зінкевич якось зізнався: «Олеже, мені – 76, але в душі завжди 17…»
– Так! Це неважливо. Паспорт можна спалити і не дивитися, скільки там років. Найважливіше – як ти себе почуваєш… Сьогодні я зустрілася з Ігорем Цигаником. Ми розмовляли, рахували якийсь проміжок часу. І він каже: «Саша, у тебе проблеми з математикою!» А вся проблема в тому, що я застрягла у 2022-му. Наступні два роки – ми ж не жили це життя.
– Ти не тільки зупинилася в Німеччині, а й почала працювати у футбольному клубі Нюрнберг. Як туди потрапила?
– Я приїхала у Нюрнберг до своїх друзів. Це був кінець березня чи навіть вже квітень. Вони працюють у головному офісі Adidas. Разом ми дійшли до ідеї, що треба щось придумати для українських дітей, які приїхали в це місто від війни. Вирішили організувати безкоштовні тренування. Спільно з іншими працівниками Adidas створили українське ком’юніті – знайшли хороше поле, закупили необхідний інвентар. Щоразу дітей ставало більше. На кожне тренування приходили співробітники Adidas, приносили подарунки, солодощі, морозиво.
Якось прийшов хлопчик Максим зі своєю мамою. Вони з Маріуполя. Наше футбольне поле розташовувалось відносно недалеко від аеропорту, але над нами пролягала глісада – літали літаки. І от тренування… Хлопчик дуже щасливий, що нарешті він може побачити українських діток, трішки розважитися і пограти у футбол. Зненацька пролітає літак. Максим хапає маму за ноги, ховається за неї і починає плакати. Я розумію, що дитина вирвалася з окупації, неймовірно травмована і з цим потрібно щось робити. Так почалася ця історія. Згодом нагадай мені, я її продовжу…
До нас підключився футбольний клуб Нюрнберг. «Саша, ми допомагаємо Україні з перших днів війни. Хочемо це робити й надалі, тож нам потрібна людина, яка взяла б на себе всю комунікацію і проекти. Будеш тією людиною?» Кажу окей, без питань. Робота в німецькому футболі – це для мене цікавий досвід. Я хочу не тільки дати щось, а й отримати нові знання. Плюс – важливо, що можу допомагати своїй країні. Дорослим і дітям, які перебувають у Німеччині. Які травмовані, як цей хлопчик Максим. Футбол спонукає їх відкладати телефони з новинами і трішки перемикатися.
– Що вважаєш своїм головним «німецьким» досягненням станом на цей момент?
– У нашій футбольній школі вже більше 50 українських дітей і ця цифра невпинно зростає. Існує ліміт – один тренер на десять дітей. Це не тільки безкоштовні тренування, ми планували інтегрувати українських дітей до німецьких ровесників. Але підходили батьки: «Ми б хотіли, щоб наша дитина ходила в одну групу з українцями». – «Чому? Інтеграція – це мова, нові знайомства з місцевими дітками». – «Ні». І ти знаєш, діти справді самі просять батьків про можливість спілкуватися з такими ж українськими дітьми – для них це дуже важливо, бо це, все ж таки, відчуття дому, їм так комфортніше. Тому ми все залишили без змін. У нас український тренер. Проекту понад півтора року.
Зараз найменшому учаснику занять – шість рочків. Він, а також семирічні займаються з німецькими дітьми. У такому віці значно легше адаптуватися. Натомість діти від 8 до 14 років тренуються винятково з українцями. 
– Скаути ФК Нюрнберг приходять оцінити наших талантів? Чи є в українців шанс поповнити головний клуб міста?
– Наші тренування – це більше розважальна, а не професійна історія. У клубі Нюрнберг є академія та футбольна школа. Там – платні тренування, а в академію потрібно ще й скрупульозний відбір проходити. Наша ж мета – розважити і соціалізувати українських діток. Звісно, якщо проявиться якийсь суперталант – німці однозначно це помітять. До того ж, у нас зараз відбуватимуться «дні талантів», які проводить ФК Нюрнберг – мої хлопці вже зареєструвалися. Клуб має чимало академій-партнерів – не тільки в місті, а й у регіонах. Відбори – кілька разів на рік. Можна безкоштовно зареєструвати дитину – і її протестують за різними футбольними якостями. Потім тренери виставляють бали, а найкращих відбирають у фінальний етап, який відбувається на базі ФК Нюрнберг. Головних талантів клуб забирає собі.
– Зараз перша команда Нюрнберга – середняк другої Бундесліги. Була на якихось матчах?
– Звісно! Атмосфера – запальна! Не можу передати словами. Домашній стадіон вміщує 45 тисяч глядачів. На матч приходить у середньому 25 тисяч. Усі вболівають – абсолютно! Закінчення попереднього сезону було дуже гарячим та запеклим. Нюрнберг ризикував вилетіти з другої Бундесліги, тому на останні домашні матчі стадіон набивався повністю. Просто солдаут!
Німці обожнюють футбол. Думаю, кожен другий мешканець міста є вболівальником Нюрнберга. Неподалік дислокується затятий суперник – Гройтер із маленького містечка Фюрт. Деякі люди у Нюрнбергу топлять саме за Гройтер, але в цьому не зізнаються, бо небезпечно (Усміхається).
«Можете нам, будь ласка, дати хліб, тому що в нас діти голодні. Ми не їли вже декілька днів»
– У часи Другої світової місто було зруйноване відсотків на 90. Що зараз нагадує про ті страшні моменти?
– Нюрнберг – улюблене місто Гітлера. Тут проводились з’їзди націонал-соціалістичної німецької робочої партії. Фюрер називав його – найбільш німецьке місто серед усіх німецьких міст. Тому символічно, що саме тут відбувався Нюрнберзький процес. Про ті часи нагадує кімната у Палаці юстиції, де судили нацистів. Вона збережена, я там була. Досі приймає судові процеси. Можливо, невдовзі буде ще один процес – дуже важливий для нас (Усміхається). Це другий поверх, а на третьому функціонує музей.
Дуже сильне враження на мене справив концтабір Дахау, розташований між Мюнхеном та Нюрнбергом. Я побувала там вже в період повномасштабної війни, і ті емоції настільки сильні… Тобі розповідають, як тут катували та знищували людей, а ти розумієш, що в цей момент у твоїй країні ллється кров.
– За гіркою іронією долі містом-побратимом Нюрнберга є Харків…
– Так. І саме в Нюрнбергу дуже багато людей із Харкова.
– Як із твоєю німецькою мовою? Чи, можливо, тут достатньо англійської?
– Не достатньо. Моя позиція така: ти маєш поважати людей, які дуже допомагають українцям. Зокрема – їхню культуру, мову і традиції. Тож треба намагатися розмовляти їхньою мовою. Я приїхала туди зі знанням англійської, німецькою могла сказати лише Guten Morgen і Danke schön. На цьому мій словниковий запас закінчувався (Усміхається). Але з моменту, коли почала працювати в Нюрнбергу, грунтовно засіла за німецьку. Зараз усі мої робочі зустрічі відбуваються німецькою мовою, спілкування вистачає, тому вже спроможна пояснити, що мені потрібно.
– Є думка, що українці, які опинилися за кордоном, не мають морального права на щось скаржитися. З якими труднощами ти зіткнулася в Німеччині?
– Я не буду жалітися. Не казатиму, що зіткнулася з труднощами. У моєму серці все одно – Україна. Зараз сиджу у своїй квартирі на Борщагівці. Мені тут затишно, комфортно, я дуже рада, що можу приїжджати сюди. Слава Богу, мені Є КУДИ приїжджати. Українці, які тут, мають зрозуміти – там багато людей, яким немає куди повертатися. У яких немає дому. Які виїхали з окупованих територій і поїхали закордон, бо це був єдиний варіант стати на ноги і вижити. Адже Німеччина допомагає усім – не тільки українцям. Соціальна система побудована так, що коли людина не спроможна себе забезпечити, їй сприяє держава. Українці починають будувати там своє життя.
Напевно, на цьому моменті я продовжу історію хлопчика Максима з Маріуполя… Він і його сім’я жили в окупації десь місяць, а то й більше. У них закінчувались продукти. Вони ставили миску і збирали сніг – це була їхня вода. Я просто не можу це уявити! У них немає квартири, замість неї – діра в будинку. Вони ховали і найбільше берегли свою машину – це був єдиний шанс звідти хоча б якось вирватися. Чекали зеленого коридору, але не дочекалися.
У якийсь момент сіли в машину (їх було декілька сімей) і поїхали. Рухалися якимись селами, розбитими дорогами. Коли зрозуміли, що вирвалися з пекла і перебувають на підконтрольній Україні території, то вийшли з машини і просто почали плакати. Повз них проїжджав якийсь чоловік. Зупинився і запитав: «У вас все добре?» – «Так, зараз у нас все добре». Мама Максима побачила в нього на задньому сидінні хліб і попросила: «Можете нам, будь ласка, дати хліб, тому що в нас діти голодні. Ми не їли вже декілька днів».
У Запоріжжі, в пункті прийому біженців, вони пішли вмиватися. І тільки тоді усвідомили, що врятувалися. А потім виїхали до Нюрнберга. З хлопчиком Максимом я познайомилася у квітні. Він досі ходить у нашу футбольну школу. За цей час неймовірно змінився. Уже усміхнений, щасливий, бігає, має багато друзів. Дивлюся на нього і думаю: якщо хоча б якусь частинку своєї допомоги і любові дала цим дітям, то вже від цього дуже щаслива.
– Історія – до сліз. А скільки ще таких історій!
– Дуже багато. Тож це, напевно, меседж тим людям, які живуть в Україні і вважають, що за кордоном опинилися українці, в яких є гроші чи ще щось. Є і такі, я не буду сперечатися. Але є й інші – в яких просто немає дому. 
«Кіт дивиться у вікно і починає шипіти. Я нахиляюся – а там стоять чоловічі ноги!!!»
– Кого у Нюрнбергу більше – українців чи русаків? Отак на око…
– Це велика проблема, бо важко ідентифікувати людей. Багато українців за кордоном розмовляють російською мовою. Чуєш російську – думаєш: «Москалі пішли». Але потім чуєш «А шо?» – і все стає зрозуміло (Усміхається). Мова – це наша ідентифікація за кордоном. Є люди, які дуже стараються розмовляти українською. А є й такі, які не хочуть виходити з зони комфорту.
Йду одного разу на тренування наших дітей. Перепиняє мене сім’я – мама, тато, син – і запитують: «А гдзє здєсь трєніровкі праходят?» – «Добрий день! Ви з України?» – «Нєт. Ми с Гєрманії». Окей, тоді нам не по дорозі (Усміхається).
– Більш конфліктних ситуацій між обома діаспорами не виникає?
– Нічого такого не пригадую. Але знаю, що у знайомих автомобілі на українських номерах дряпали, номери ці знімали.
– А як щодо мусульманської діаспори? Багато місяців Європу лихоманили протести «Free Palestine»…
– У Нюрнбергу спокійно. Лише один раз бачила поперед себе автомобіль з палестинським прапором.
– У Дюссельдорфі жорстоко вбили юних українських баскетболістів Володимира Єрмакова та Артема Козаченка. Наскільки великим був резонанс?
– Усі мої німецькі друзі розмовляли про це. Були шокованими – як таке взагалі могло статися. В уявленнях німців та іноземців Німеччина – це відносно безпечна країна.
– Тим часом у вікно твоєї квартири постукав вечірній незнайомець і попросив… прикурити. Яку гаму емоцій ти пережила?
– Я живу на першому поверсі. На мою терасу можна зайти з вулиці, хоча перед нею стоїть парканчик. На терасах німці зберігають всілякі речі – грилі, садові меблі тощо. іяких грабунків не траплялось, усе – відносно безпечно.
Стемніло, я опустила ролети на вікнах. Сиділа у спальні і працювала. Почула незрозумілий звук – наче хтось стукає у ролет. Мій кіт схопився і побіг на кухню (там вихід на терасу). Завжди залишаю йому там невелику шпаринку. Кіт дивиться у вікно і починає шипіти. Я нахиляюся – а там стоять чоловічі ноги!!!
Так страшно стало! Куди дзвонити? Що робити? Піднімаю ролети, двері у мене відчинені «на провітрювання». Незнайомець підходить ближче і каже ламаною німецькою: «Підкурити є?» – «Яке підкурити?! Я зараз поліцію викличу!» – «Не треба поліції. Мені потрібна лише запальничка». – «Я не курю!» Він такий: окей, окей. Почув мою німецьку з акцентом і раптом поцікавився: «Polish?» (Сміється). Було видно, що напідпитку. Пішов до сусідів, потім вийшов на дорогу, зупинив людину і нарешті підкурив свою цигарку.
– У Німеччині мешкає Роман Кадємін, твій колишній колега по цеху. Іноді сюди долинає . Ви знайомі? Що думаєш про його позицію?
– Так, ми були знайомі, але неблизько. За одним столом із ним ніколи не сиділа. Якщо чесно, не вникала в деталі його теперішньої діяльності.
Пити каву з Коломойським? Такого просто не могло статися»
– Ти була окрасою легендарного «ПроФутболу». Поділись найяскравішим спогадом про ту епоху.
– Боже, стільки спогадів! Ми якраз сьогодні з Ігорем (Цигаником, – Футбол 24) згадували, наскільки яскравою була та епоха «ПроФутболу». Для мене, мабуть, кожен ефір – це якийсь золотий спогад. Кварцяний у нас постійно видавав цікаві фразочки. Пам’ятаю, як вимкнули світло на «Дніпро-Арені», і ми вийшли в ефір на пів години раніше. Добре, що були вже зібраними і нафарбованими. Але без постійної імпровізації не обійшлося. Ти не знаєш, що далі буде, що говорити – але щось же говорити треба (Усміхається). Були історії, коли я вбігала в ефір, не встигнувши застібнути босоніжки. Робила це вже у перерві на рекламу.
– Кожен ефір був зоною високої напруги – скандали, суперечки, резонанс. Як відновлювалась від стресу?
– Найсильніший удар завжди приймав на себе Ігор Степанович. Потім йому доводилося довго відновлюватись морально. Робота в ефірі справді страшенно виснажує. Ти віддаєш дуже багато своєї енергії. Викладаєшся на всі 100 відсотків. Підготовка до ефіру тривала тиждень: шукаєш інформацію, читаєш, знімаєш сюжети. І все одно це не до порівняння, коли ти годину-півтора у прямому ефірі віддаєш усю себе. Понеділок – вихідний, щоб перезавантажитися. У вівторок починали готувати наступний випуск. Для мене найкращим способом відновитися був сон.
– Які з робочих футбольних знайомств переросли у тісну дружбу?
– З Цигаником, звісно. Ми – хороші друзі. Він багато чого мене навчив, став моїм наставником. Коли потрібно – міг мене захищати, а деколи й насварити. Скільки років минуло з часу закриття «ПроФутболу», але ми однаково підтримуємо зв'язок.
– А як щодо футболістів, тренерів, експертів?
– Футболісти, тренери – це була суто моя робота, тож я не заводила близьких знайомств. Попри те, радію, що вони мене пам’ятають. Під час повномасштабної війни я кільком писала – зокрема, Роману Яремчуку – знайома сім’я врятувалася з-під окупації і хотіла прийти на його матч у Португалії. Яремчук не відмовив і подарував їм квитки. 
Їжджу з нашою національною збірною, як ведуча безпосередньо на стадіоні. Якось, проходячи повз одну з трибун, я побачила маленьку дівчинку. Вона стояла з плакатом, адресованим Циганкову – просила його футболку. Поруч – її батьки. Мама гукає: «Саша, зверніть увагу на нашу донечку! Вона дуже хоче стати футболісткою». Мовляв, тренується у якомусь хорошому клубі, а Циганков для неї – великий кумир. Я зробила фото цієї дівчинки з плакатом, а потім написала Віктору: «Ти можеш футболку їй подарувати? Для неї це буде класним стимулом рости і прогресувати далі». Він одразу погодився і нещодавно таки передав свою футболку. Вона от-от має дійти до адресата. Коли такі історії трапляються і я звертаюся до наших футболістів – ніколи не відмовляють. Для себе я ніколи нічого не прошу. У мене навіть футболок немає (Сміється).
– Скільки разів ти спілкувалася з Ігорем Коломойським?
– Один раз я його бачила на баскетбольному матчі. Ми з ним привіталися – звісно, знає, хто я. Єдине, про що ми поговорили – він сказав: «Сьогодні класна погода» (Усміхається). Це було все наше спілкування.
– Якби запросив «пить кофе», ти б погодилась?
– Мене батьки навчили з дитинства розділяти сфери свого життя. У мене є друзі, у мене є робота. Поєднувати це в жодному разі не можна. Єдиний виняток – Циганик, який став мені і колегою, і другом (зараз уже не колега). Йти пити каву з Ігорем Валерійовичем – який у цьому сенс? Такого просто не могло статися (Усміхається).
– Тепер Коломойський опинився у місцях позбавлення волі. Журналісти «плюсів» приходили «вписатися» за нього у суді, що викликало негативну реакцію громадянського суспільства. Яка твоя думка?
– У кожного є вибір. Якщо вони так зробили, отже у них були на це причини. Я не в праві засуджувати.
«У вікні корінного німця висить український прапор»
– Перед Євро-2016 ти дала Футбол 24 обіцянку: якщо збірна України стане чемпіоном Європи – пофарбуєшся у блондинку, ще й Циганика пофарбуєш. Зараз на носі черговий форум, а команда у нас дуже пристойна. Можливо, варто актуалізувати старе парі?
– А я зараз майже блондинка (Усміхається). Змінила колір волосся, тому пропоную вважати, що ця історія в дії. Я дуже чекаю збірну України в Німеччині. Готова підтримувати її з усіх сил. Тут у нашої збірної буде дійсно велика підтримка. Зі щирим серцем бажаю Україні поїхати на Євро-2024.
– Як тут не згадати, що перший в історії нашої збірної Мундіаль також приймала Німеччина.
– Багато німців, які стали мені хорошими знайомими або й друзями, однозначно будуть підтримувати. Мій сусід, який живе навпроти, з початку війни допомагає нашій країні. Кожного місяця він їздить в Україну з гуманітарною допомогою. Я веду соціальні мережі його благодійного фонду. Їздимо закупляти продукти, вантажимо автівки, збираємо гроші і так далі. У вікні будинку цього корінного німця висить український прапор. На машині – також жовто-синій стяг. Власне, я з ним так і познайомилася, коли приїхала на цю квартиру і побачила рідні кольори. У нього велика сім’я, троє дітей, дружина. Інколи запрошують мене на вечерю. 
Із сусідом Томасом
Одного з моїх босів звати Катаріна. Її чоловік – німецький футбольний журналіст, причому дуже відомий. Якось грав Шахтар із РБ Лейпциг. Ми пішли на цей матч, я мала квитки на український сектор, взяла наш прапор. Але, власне, входу на необхідний сектор довго не могли знайти. Катаріна тим часом забрала в мене український прапор, накинула на себе. Зрештою терпець луснув – вона підійшла до стюарда і звернулася чистою німецькою. «Це ж сектор українських уболівальників. Вам, мабуть, в інший», – відповідає стюард. «Ні-і-і, – каже Катаріна. – Я за Шахтар!» (Сміється). Увесь матч ми так вболівали! Олівер потім написав чудовий матеріал про цю гру. Постійно мене запитував, що означають ті чи інші фанатські «кричалки» в нашому секторі. Я перекладала, а він нотував – про Путіна і так далі (Усміхається).
– Хто у теперішній збірній тобі імпонує найбільше?
– Я вважаю, що в нас усі гравці – дуже класні. А виділю нашого тренера – Сергія Реброва. Я вірю, що в нього все вдасться. Коли він тільки прийшов до збірної, у дебютному матчі зіграли з Німеччиною внічию 3:3. Німці були розчаровані своєю командою, хапалися за голову: «Як так?!» І хоча гра була товариською, Україна дуже класно себе проявила.
– Матчі УПЛ ще спроможні тебе зацікавити?
– Якщо чесно, то ні. Я вже давно не дивилася матчі українського чемпіонату. Більше стежу за Нюрнбергом, а також за іграми українських легіонерів у Європі. Хоча за УПЛ я сумую, звісно.
– Колись ти зізналась, що найпривабливішим тренером світу вважаєш Гвардіолу. Нічого не змінилося?
– Ні, не змінила я свою думку (Усміхається). Час іде, але пріоритети залишаються. У мене навіть книжка з його автографом є. Ніжно бережу цю реліквію.
Переходь за посиланням та донать нашим захисникам!
