А от цьогоріч природа істотно пришвидшила свою ходу, й на теперішній останній весняний вікенд у столиці каштани здебільшого вже відцвіли. Як жартома зазначив мій сусід, затятий уболівальник, прискорення природи цьогоріч пов’язане з прийдешнім Euro: мовляв, годі футболістам милуватися каштановим розмаєм, слід якнаймерщій розпочати ґрунтовну підготовку до континентального форуму. Й щоб ніщо не відволікало від напруженої роботи…
Якщо зануритися в історію нашої збірної, то можна побачити істотний внесок столичан в успіхи синьо-жовтих. Згадаймо уродженців Златоверхого, які на різних історичних етапах разом зі своїми партнерами торували збірній України шлях нагору. Й зауважу, що в цій символічній команді аж ніяк не лише динамівці.
Воротар: Олександр Шовковський (народився в 1975 р.)
Звісно, місце у воротах має належати «вічно першому». Шкода, що травми не дали змоги нинішньому наставнику київського «Динамо» сягнути тризначної цифри матчів за збірну, зупинився він, зрештою, близесенько від неї. Однак згадати, звичайно, є що. Безумовно, зайшла в пам’ять переможна серія пенальті в 1/8 фіналу мундіаля-2006. Хай як намагалися тоді швейцарці пробити нашого кіпера – марно! Й СаШо ввійшов до футбольних літописів як перший воротар, який не пропускав у післяматчевих серіях пенальті на чемпіонатах світу! До тієї своєї вершини Олександр Володимирович прийшов, попри травму, яку дістав на початку календарного 2006 р. Й у своїй автобіографічній книжці «Все в твоїх руках» він зізнається: «Впродовж усього чемпіонату світу я відчував біль… Я відчував, що рівень моєї готовності не на 100%. Тому що максимальну концентрацію унеможливлено. Біль уводив убік певну частину моєї уваги». Та менше з тим, кілька сухих матчів на німецьких полях стали реальністю!
Інші кияни-воротарі? Й Денис Бойко, й Олександр Рибка, безумовно, талановиті кіпери. Однак повноцінно заграти в збірній у них не вийшло через шалену конкуренцію. Проте й вони є свідченням того, що київська воротарська школа існує і повсякчас випускає вправних вартових воріт.
Захисники: Олександр Кучер (народився в 1982 р.), Ілля Забарний (народився в 2002 р.), Владислав Ващук (народився в 1975 р.), Сергій Федоров (народився в 1975 р.)
В захисті спостерігається відчутний наголос на центрдефах. Однак, скажімо, для Олександра Кучера можна знайти місце на лівому фланзі, хоч там він і грав нечасто. В клубному футболі Кучер зробив собі ім’я в донецькому «Шахтарі». А в збірній кілька матчів зіграв і з капітанською пов’язкою. Зокрема, в 2013 р. у відбірковому двобої до чемпіонату світу-2014 проти англійців за 66-тисячної авдиторії на НСК «Олімпійський».
Ілля Забарний – яскравий представник сьогодення. Нині він – найдорожчий (і, на думку фанів «вишень», найкращий у сезоні, що добіг кінця) гравець англійського «Борнмута». Попри юний вік, нагромадив уже колосальний досвід ігор за збірну України. Його ринкова вартість нині становить 28 млн євро й повсякчас зростає.
Владислав Ващук понад 60 матчів відіграв за збірну України. Надто мені запам’ятався його гол ісландцям у відборі до Euro-2000 в Києві: наш оборонець так майстерно-зухвало протиснув весь захист острів’ян, що визначити в той момент його ігрове амплуа або, якщо хочете, заперечити його майстерність під час завершення атак було вельми складно. І як забути його гольовий пас на Сергія Скаченка в київському матчі проти росіян у тому самому відборі! Чи міг Владислав тоді уявити, що за деякий час він гратиме за московський «Спартак», а майже через чверть сторіччя йому доведеться брати в руки зброю й захищати рідну країну від північно-східних варварів!
Динамівець Сергій Федоров, попри найпоширенішу свою спеціалізацію центрального оборонця, міг закрити й позицію правого захисника. Так, зокрема, чверть століття тому саме на правому фланзі захисту він діяв у сумнозвісному київському матчі плей-оф відбору до Euro-2000 проти словенців. Тоді, на жаль, на засніженому газоні «Олімпійського» українці більшого, ніж малорезультативний паритет, домогтися не змогли й на Euro не кваліфікувалися.
Певною альтернативою в захисті може бути Артем Шабанов – також центрдеф. Однак його стаж виступів за синьо-жовтих не надто великий.
Півзахисники: Олександр Романчук (народився в 1984 р.), Євген Макаренко (народився в 1991 р.), Сергій Мізін (народився в 1972 р.), Олексій Михайличенко (народився в 1963 р.).
В півзахисті репрезентовано різні генерації: збірники, що народилися в 1960-х, 1970-х, 1980-х і 1990-х! Лівий фланг півзахисту віддам Олександру Романчуку. Хоча в збірній він грав здебільшого лівого захисника. Може, Олександр не так і багато матчів провів у синьо-жовтій футболці, однак, скажімо, в пам’ятному товарняку з бразильцями в 2010-му відіграв усі 90 хвилин.
Євген Макаренко в збірній діяв переважно на позиції опорника. Найкращий матч Євгена за збірну, як на мене, переможний проти іспанців у Лізі Націй у 2020-му. Україна звитяжила 1:0, а Євген цілком впорався з майстровитими опонентами, серед яких виокремлювався Родрі. Ну, й вихід Євгена замість Тараса Степаненка в додатковий час матчу 1/8 фіналу попереднього Euro проти шведів також незабутній: українці тоді дотиснули суперників і вийшли до чвертьфіналу.
Сергій Мізін є учасником шаленого матчу проти росіян у вороже налаштованих до українців переповнених Лужниках восени 1999-го. Тоді він діяв на позиції правого півзахисника й відіграв доволі впевнено. На цю саму позицію поставлю його й у цій символічній команді.
Й хоча легендарний олімпійський чемпіон Олексій Михайличенко лише кількараз вийшов на поле у футболці збірної України, не включати його до цієї команди аж ніяк не можна. Тим паче, що в першій своїй грі за Україну (товариський матч проти білорусів у жовтні 1992 р.) Михайличенко вивів команду на поле як капітан.
Альтернатива в півзахисті? Олександр Андрієвський послідовно пройшов збірні всіх вікових категорій і дістався, зрештою, національної команди. Однак у головній команді країни конкуренцію він здебільшого програвав. Запам’ятався хіба що виходом на заміну в товариському (й переможному!) матчі проти словаків на «Арені Львів» у 2017 р.
Нападники: Олег Венглінський (народився в 1978 р.), Пилип Будківський (народився в 1992 р.)
Олег Венглінський вразив ворота збірної Словаччини на початку товариського матчу в Києві на переповненому стадіоні «Динамо» імені Валерія Лобановського в 2004 р. Проте, розвинути успіх в Олега надалі не вийшло, як, власне, за великим рахунком, не вийшло й стати повноцінним гравцем збірної. Куди більшого він домігся у футболці «Дніпра».
Пилип Будківський у дитячо-юнацькому футболі починав із київського ФК «Відрадний», надалі опинився в «Шахтарі», а опісля була тривала одіссея по різних клубах і країнах (і мордор був, ніде правди діти). Вболівальникам, певно, найбільше він запам’ятався тоді, коли грав за «Зорю» і згодом за «Десну». Нині захищає кольори житомирського «Полісся». В 2014–2015 рр. зіграв кілька матчів за національну збірну, здебільшого виходив на заміни.
***
Звісно, не можна не згадати й тренерів нашої збірної – уродженців Києва. Їх було більше, ніж із будь-якого іншого міста й назагал будь-звідки. Й Микола Павлов, й Олег Базилевич, і Валерій Лобановський, й Олег Блохін, й Олексій Михайличенко, й Олександр Петраков поступово, цеглинка за цеглинкою зводили міцну будівлю нашої національної команди. Нині українські вболівальники вже наїли певний товщ амбіцій і вимагають від збірної високого результату на Euro. Наші недруги твердять: мовляв, забажалося в Петрівку мерзлого. Та й аргументів за наш успіх трохи є, чого там. І хоча чинних гравців – уродженців Києва – в символічній команді (й на підступах до неї) чимало, гравцем теперішньої збірної є лише один. Побажаю успіху на німецьких полях Іллі Забарному та його партнерам по команді. Хай амбітність (а вона наявна не лише у вболівальників, а, власне, й у самих збірників) втілиться в чудовий результат на континентальному форумі! Понівечена війною країна гостро потребує перемог!
Олексій РИЖКОВ
Переходь за посиланням та донать нашим захисникам!
