Вітаю грузинів із історичною перемогою над португальцями. Щасливий, що доля звела мене з такими Грандами грузинського футболу, як Нодар Ахалкаці, Давид Кіпіані, Володимир Баркая, Саша Чівадзе, Теймураз Сулаквелідзе, Володя Гуцаєв, і, безперечно, Коте Іванович Махарадзе. Сумно, що не довелося поспілкуватися разом з телекамерою і мікрофоном — з Мішою Месхі (у Грузії досі ніхто не назве його офіційно Михайло, тільки з коханням — Міша), зі Славою Метревелі... Радий за десятки своїх грузинських друзів, я щасливий не менше їх. Без перебільшення вважаю, що успіх можна порівняти з успіхом 1981 року, коли динамівці Тбілісі здобули Кубок володарів Кубків УЄФА. Ура друзям грузинам — з бокалом улюбленої хванчкари!
А чи було на нашій українській вулиці свято? Ні, не було. При цьому жовто-сині гідно зіграли проти «червоних дияволів»-бельгійців. Але, на жаль, мети своєї не досягли — з рекордною для Євро кількістю очок — чотирма — так у плей-офф і не вийшли.
Звичайно, у нас були об’єктивні причини — грали без найкращих на сьогодні вітчизняних флангових гравців — Циганкова та Мудрика. Вітя — точно не симулянт і не випендрьожник, і ніколи ним не був... але вже дуже, на своє і наше лихо, він «кришталевий» хлопець, ламається в легку і часто.
Нижче за свій потенціал показали себе Довбик і Судаков, а, можливо, просто фарт дав їм зрозуміти: сьогодні я для вас вихідний.
На жаль, гравцем ротації, а не основи стає Зінченко. Може, справді мають рацію ті, хто вважають, що Зіна більше займається самопіаром, ніж удосконаленням власної гри. Мені теж часом він став нагадувати Тимощука — той перший хапався за кубки та різні «салатниці» для переможців, хоча весь матч до цього просидів на лаві запасних, першим вплітав жовто-сині стрічки у своє розпущене волосся, а по грі поступався і партнерам, і суперникам...
Хто порадували, так це Шапаренко, Бражко, але найбільше і найчіткіше — Трубін — абсолютний лідер нашої команди з ККД, або, якщо хочете «по-сучасному» — лідер з Кі Пі Ай
Однак, все, що було написано вище — не більше, ніж передмова до того, що я хочу сказати зараз. Піднялася неабияка хвиля хейту проти Реброва — і тренер він, мовляв, ніякий, і когось крім себе не чує, та й штаб у нього якийсь «лівий» з усіма хваленими іспанцями та нікому не відомими у тренерській професії Худжамовим і Платовим. Тему штабу залишимо на майбутнє, щоб не розпорошуватися. Повернемося до головного питання:
Досягнення останніх років Реброва-тренера — клубне чемпіонство у трьох країнах — не аргумент? Звичайно, тренер збірної та тренер клубної команди — «дві великі різниці», як кажуть у нашому, всіма улюбленому місті, назва якого починається на букву «О».
У вас що тренери такого рівня валяються пачками? Назвіть мені хоча б за критерієм «Досягнення» — сучасного вітчизняного наставника, кого можна протиставити Сергію Станіславовичу?
Аргумент № 2 противників продовження тренерської роботи Реброва у нашій збірній: «За такі гроші можна взяти іноземця, і буде більше сенсу». Назвіть, пліз, ім’я іноземного тренера, який здатний підняти головну команду нашої країни на ту висоту, про яку вони мріють. І щоб цей іноземець захотів приїхати працювати до нас у пору війни, і щоб він «пірнув» у проблеми не лише національної, а й решти збірних України — молодіжної, юнацьких тощо.
Я не адвокат Реброву, та він і не потребує жодних адвокатів. Єдине, чого він потребує, — можливості спокійно розібратися в ситуації, у перспективах команди та її потенційних гравцях, нарешті, у власних помилках. А що я когось запевняв, що ССР не помилявся навіть за такий короткий період роботи зі збірною.
А тепер про помилки, але не Реброва, а його більш іменитих у тренерській справі попередників, іноді — прямих вчителів.
1) Віктор Олександрович Маслов — не мав навіть середньої шкільної освіти — єдиний його диплом — про закінчення курсів інструкторів з фізкультури та спорту. Натомість його тренерська інтуїція увійшла до світової історії. Саме «Дід» задовго до чемпіонату планети-1966 відтягнув одного з форвардів у півзахисту, і його команда одна з перших у світі заграла за схемою 4−2−4.
Коли київські динамівці — збірники СРСР — відлетіли на чемпіонат світу-1966, тоді внутрішні першості не зупинялися, і Маслов сміливо ввів в основу Мунтяна і Бишовця, які тоді ще не досягли 20-ти років, та так ввів, що Сабо і Серебряніків, які повернулися з британських островів, ще довго боролися. за свої начебто законні місця в основі «Динамо».
А ось через чотири роки, коли лідери відлетіли на світову першість-1970 до Мексики, а потім повернулися додому, Маслов уже побоявся робити ставки на молодь, хоча дуже професійно підросли ті ж таки Веремєєв, Онищенко, Трошкін, Матвієнко, Кащей. «Дід» поставив на досвідчених, але втомлених ветеранів, у результаті «Динамо» зайняло в чемпіонаті СРСР для себе ганебне 7-е місце, Маслова елементарно вигнали з команди.
2) Валерій Васильович Лобановський. 1975 рік — рік тріумфу «Динамо Київ» — Кубок володарів Кубків та Суперкубок УЄФА — історична перемога над «Баварією»... Лобановського разом з його однодумцем в тренерських новаціях О. П. Базилевичем — ставлять ще й тренерами збірної СРСР...
Все що можна було програти, було програно, внутрішні та європейські змагання біло-синіх, Чемпіонат Європи-1976, Олімпіада в Монреалі. Зараз — заднім числом — деякі наші адвокати з журналістів звинувачують у всьому професора Годіка з Москви, мовляв, це він нашим тренерам рекомедував і збори в середньогір’ї в Болгарії та інтенсифікацію фізичних навантажень. Але Годік лише рекомендував, а рішення ухвалювали Лобан і Базиль.
Далі — більше! Чемпіонат світу-1990 в Італії. У фінальному турнірі: спочатку програш Румунії і навіть без їхнього лідера Хаджі — 0:2 (Знову Румунії!!!), потім з таким самим рахунком — Аргентині. У результаті — останнє четверте місце у групі з двома очками, а не з чотирма, як сьогодні. А в нас були не найгірші гравці — нехай за 30 було вже Безсонову, але Протасову, Литовченку, Добровольському,, Кузнєцову не було ще... І цю ганьбу Лобан пережив не просто...
3) Пам’ятний для всіх нас матч плей-офф чемпіонату світу-2002 у Дортмунді Німеччина — Україна — 4:1. Лобановський абсолютно (!!!) помиляється зі складом — ставить тоді в опорну зону зовсім «зеленого» Тимощука замість бувалого бійця Гусіна, та й ще дебютантів Зубова і Воробея. З-під Тимохи голи в наші ворота влітають, як більярдні кулі від кия в умілих руках Майстра. Програли ми фактично до 20-ї хвилини, Лобановський відразу міняє Тимощука на Гусіна, але... пізно пити компот. Як зараз пам’ятаю, патетичний заголовок в одній із наших газет: «Футбол Лобановського помер!» На жаль, все стало набагато гірше. Буквально через кілька місяців помер не футбол Лобановського, а сам Лобановський.
Звичайно, і Шевченко і Ребров усе це пам’ятають не гірше за мене — вони тоді грали в команді Метра...
Ребров зовсім не людина пориву, та й їх зв’язка з Шевою витримана і на полі і поза полем роками і десятиліттями.
Тому, Сергію Станіславовичу, хоч ми безпосередньо не спілкувалися вже кілька років, ще з часу, коли ти виводив «Динамо» у чемпіони України, звертаюся до тебе безпосередньо.
Днями перед самим матчем Україна — Словаччина мені поставили пряме питання не останні люди у вітчизняному кінематографі, Президент Української військової Ліги Святослав Сирота та авторитетні українські кінематографісти Андрій Суярко та Володимир Войтенко були тому свідками.
Отож начальники кіновиробництва задили мені, по суті, питання вболівальників: «А якщо cьогодні ввечері Україна програє Словакії, що це буде: драма чи трагедія?» Я відповів без жодного пафосу: «Це не драма і не трагедія, це — ВИКЛИК. Виклик для Реброва та його команди».
Сергій Станіславович. вже не вчорашня, а сьогоднішня ситуація для тебе — ВИКЛИК! І ти сам знаєш, що з ним робити. Успіхів!
Семен СЛУЧЕВСЬКИЙ
Переходь за посиланням та донать нашим захисникам!
