За що ми любимо футбол? За інтригу, за видовищність, неймовірні емоції, атмосферу свята і голи? Не без цього, але, швидше за все, ця гра як ніщо інше схожа на саме життя. Іноді позбавлена логіки, іноді драматична, може здаватися несправедливою, але також приносить неймовірну радість, коли наша улюблена команда досягає успіху, перемагає. Особливо, коли перемагає заслужено, показуючи гарний футбол, і повністю домінує над сильним суперником.
Як і багато інших, я полюбив футбол з тих пір, як батько купував нам квитки на стадіон. В кінці 80-х, тоді ще на київському «Республіканському» я вживу спостерігав за командою Лобановського і захоплювався кумирами - Олегом Блохіним, Ігорем Бєлановим, Олександром Заваровим, Олексієм Михайличенком та багатьма іншими. Але ці дитячі спогади уривчасті і неповні. А ось матч 1994 року «Динамо» Київ - «Спартак» Москва пам'ятаю і зараз в найменших подробицях. Мабуть, саме цей матч і став багато в чому визначальним для мене.
Раніше в тому сезоні в кваліфікації ЛЧ кияни розібралися з «Силькеборгом» (0:0 і 3:1), вийшов такий собі розігрів перед головним шоу. Власне завдяки перемозі над датчанами «Динамо» і вийшло в основний раунд Ліги Чемпіонів 1994/95. Нескінченне очікування жеребкування, хвилювання і... перша ж гра в групі з непримиренним суперником. Ні, суперником не те слово - справжнім ворогом. Так, саме такі тоді були настрої серед уболівальників.
Матчі між «Динамо» і «Спартаком» без зайвої скромності продовжували називати дербі. На початку 90-х це залишалося протистояння кращих команд Східної Європи, до того ж найтитулованіших клубів недавно зниклого СРСР. Ну і давно сформовані відносини між уболівальниками і клубами...
Тут необхідно зробити короткий екскурс в історію, щоб розуміти ситуацію, в якій ми всі перебували. Всього три роки пройшло, як совєтська імперія розпалася, при цьому напруга між Києвом і Москвою зберігалася, особливо в спорті. На Чемпіонаті Європи 1988 і Чемпіонаті світу 1990 кістяк збірної СРСР був складений з українських гравців, успіхів на міжнародній арені домагалися наші команди і наші футболісти, а рейтинги, коефіцієнти «Союзу нерушимого республік свободних», і з ними право виступати на європейській і світовій аренах дісталося росії. Багато ключових гравців прийняло російське громадянство, багато в чому для того, щоб зіграти на ЧС-1994.
Україна тоді все починала з нуля і перемогу над «Спартаком», в той час найсильнішою командою росії, неможливо переоцінити. Група в сезоні ЛЧ 1994/95 нам попалася дуже непроста - «ПСЖ» і «Баварія» так само були суперниками киян, але серед уболівальників йшли розмови: «Неважливо, як ми зіграємо з мюнхенцями і парижанами, очевидно, вони сильніші, головне ж обіграти москвичів». На жаль і на щастя, так воно і сталося. Але хто зараз згадуватиме про наступні п'ять поспіль поразок на євроарені, коли у нас в пам'яті залишилася така яскрава перемога.
Жоден огляд, жодна трансляція не зможе передати атмосферу того матчу, розвиток подій, драматизм і напругу, яка буквально зависла в повітрі. Команда Йожефа Сабо виглядала на голову сильнішою за гостей, але забити не виходило. Флангові прориви Лужного і Косовського, чудові паси Ковальця, помітно старався Леоненко, не менше трьох можливостей вразити ціль було у лідера атак киян того часу. М’яч не йшов у ворота.
Вся київська команда виглядала чудово, але не просто не забивала, а пропускала м'ячі. Вже на 12-й хвилині Пісарєв забив безглуздий гол після банального навісу з флангу. Шок на трибунах. Потім Косовський заробив пенальті, а Михайленко програв дуель Тяпушкіну. І вершиною несправедливості став гол Тихонова ближче до перерви, несподіваний провал нашої оборони в центрі поля і Шовковський не встиг на перехоплення.
«Динамо» йшло на перерву, програючи 0:2. На переповненому стотисячному стадіоні тоді панували змішані почуття. З одного боку - гра подобалася, було відчуття, що «біло-сині» сильніші і повинні дотискати «м'ясо», як мінімум відіграти два м'ячі, але страшна невдача, злий рок переслідував команду.
Все стало на свої місця у другому таймі, справедливість запанувала. Майже відразу після свистка арбітра про відновлення гри вдалося забити Леоненку. Двох обіграв форвард і класно пробив у самісінький кут – от міг же. «Динамо» ще додало, контролювало м'яч і мчало вперед, більше не помиляючись в обороні, майже не помиляючись - сейв Шовковського після небезпечного удару Цимбаларя. Потім «Спартак» грав на утримання рахунку. За це і поплатився. Хоча згадуючи той вечір, є таке відчуття, що по-іншому і бути не могло. Після пасу Ковальця Леоненко зробив дубль, а Ребров, який вийшов на заміну в другому таймі, забив вирішальний третій гол. Ще один асист Ковальця, 20-річний Ребров замикав дальню штангу. Мурашки по шкірі, після кожного наступного перегляду фрагментів цього неймовірного протистояння.
Підсумкове - 3:2, знаменна перемога «Динамо», справжнє свято і буря емоцій. Звичайно, після матчу не обійшлося без традиційних «дружніх» зустрічей уболівальників. Гостей з Москви тоді зустріли і проводили в кращих традиціях «братніх народів».
Для мене це був не перший матч на стадіоні, але один з перших усвідомлених, і саме він залишив в пам'яті найпомітніший слід. Все було в ньому - інтрига, видовищність, неймовірні емоції, фантастична атмосфера і заслужена перемога. А ще цей матч показав, що Москва завжди і у всьому залишається позаду Києва, воля до перемоги української команди дала хороший імпульс для становлення нашого футболу, самоствердження і майбутніх успіхів. І не тільки у футболі. Часто згадуючи той матч, приходжу до думки, що перемога москвичів в першому таймі стала можливою тільки через відсутність удачі у господарів, але Фортуна посміхається сильнішим, тим, хто хоче перемогти і робить для свого успіху все можливе. Головне ніколи не опускати руки, тоді і «другий тайм» буде за нами.
Переходь за посиланням та донать нашим захисникам!