У всіх п’яти матчах кияни програли, не залежно від рівня суперника. І ще й подекуди проти умовного “топ” грали краще, ніж у ролі фаворита. Чому ж так? Чому під час перших двох раундів киян у кваліфікації Ліги чемпіонів їх боготворили, а далі все пішло шкереберть?
Відповідей на це питання дуже багато. Не можна просто сказати: винна логістика або винен тренер. Складниками такого провалу є відразу кілька факторів.
Почнемо з вибору стадіону. Адже саме номінально домашні матчі давали надію, але були з тріском провалені. “Динамо” гарно (порівняно зі своїми попередніми сезонами) підсилилося влітку, провело спаринги з хорошими командами. Тобто до кампанії готувалися впевнено. І покладали сподівання на потрапляння в основний етап Ліги чемпіонів.
Як підтвердили UA-Футбол у стані киян, менеджмент клубу справді заздалегідь готувався до ЛЧ. І завчасно почав перемовини з керівництвом стадіону у Гамбурзі, не зважаючи на матчі кваліфікації у Любліні. Причин кілька: дорожчий ринок, масованіша поточна українська діаспора у Німеччині, більша місткість стадіону тощо. Але не сталося, як гадалося: “Динамо” провело осінь у Лізі Європи.
Далі переходимо на наступного пункту – газон на “Фолькспаркштадіоні”. Так, для обох команд поле однакове і таке інше. Але ми вже через матчі “Шахтаря” у Лізі чемпіонів минулого року дізналися, що газон там жахливої якості. Те ж саме покриття на стадіоні імені Валерія Лобановського у Києві значно якісніше і зручніше для футболістів. Гру “Динамо”, яку Шовковський хоче пропагувати і яку вже пропагував, важко побудувати на такому полі. Коли навіть елементарний рівний пас через вирвану траву і болото не можна віддати, то про яку гру окрім “бий-біжи” там можна запропонувати? Ну а в цьому аспекті уже виграє просто той, хто більше пристосований до цієї схеми. І це були не кияни.
І прошу вболівальників зауважити, що футболісти жодного разу не жалілися на газон у Гамбурзі. Ба більше, той же Тарас Михавко наголосив, що “поле для обох команд – однакове, тому не потрібно на цей фактор нарікати”. Не забувайте, що перед відповіддю гравця іде питання. Важко потім мати бажання хоч про щось говорити з журналістом, якщо ти після кожного коментаря отримуєш відро бруду.
Логістика. Ще один ключ до невдач “Динамо” і велике питання до менеджменту клубу. Для чого футболістам їхати до Любліна, а на наступний день летіти до Гамбурга? Без нормального відновлення від матчів УПЛ? Гравці приїжджають втомленими на номінально домашні поєдинки, котрі мали б в теорії надавати перевагу. Чому все ж таки просто не зупинитися на Любліні?
Про перевагу. У Гамбурзі кияни грають, як у гостях. На стадіоні місткістю більше, ніж 57 тисяч вболівальників була дуже низька відвідуваність. Проти “Вікторії” прийшло на гру 4 456 фанатів, з “Ференцварошем” – 5 338. Матч з “Лаціо” теж не вразив – 7 751 фанат був на трибунах. Але головне, що велика частина цих вболівальників – це ультрас гостей. І через хорошу акустику порожньої арени саме вони задавали тон атмосфері матчу під поодинокі вигуки “Динамо” та “Україна” від нечисленних українських фанів. Всі ми ж знаємо, де зараз ультрас “біло-синіх”: їм не до футболу.
Для порівняння, середня відвідуваність у Любліні на кваліфікацію Ліги чемпіонів складала орієнтовно 6,65 тисячі фанатів – це майже 44% від місткості усього стадіону. І атмосфера там була проукраїнська. То що, не зібрали б таку кількість на груповому етапі ЛЄ у місті з великою українською діаспорою, котре розташоване практично біля кордону з нашою державою?
Також кілком у спину результатів “Динамо” стало вищезгадане (не)відновлення. Купу травм отримали футболісти киян. І у той час поки “Шахтар” цю структуру налагодив, Шовковський повинен грати без ключових Піхальонка, Ярмоленка, Тимчика. Чи з травмованим Кабаєвим. І ці проблеми розпочалися після того, як до матчів єврокубків додали регулярні поєдинки УПЛ. Тобто з великим навантаженням кияни не впоралися.
У той час як “Шахтар” минулого сезону виграв з багатьох сторін від матчів у Гамбурзі, для “Динамо” це красиве місто на Півночі Німеччини стало повним провалом. Вище були згадані у більшості технічні моменти єврокубків для ДК, адже про гру (чи не гру) футболістів може кожен з нас багато розповісти зі свого боку.
Втілювати ідеї “гірників” у “Динамо” не повністю виходить. Так, так. У переїзді “Динамо” в Гамбург саме такий крок вбачається, чи не так? Косплею стосується і запрошення Мірчі Луческу (хоча з боку результату румуна у першому сезоні тут – питань жодних), чи моментальне наслідування “Шахтаря” щодо благодійного туру після початку повномасштабного вторгнення Росії (це позитив, але просто є прикладом). Менеджмент киян в останні роки просто вибирає шлях іти кроками більш потужного у позаігровій площині виконавця, нехай він є й одвічним конкурентом. Але коли одне керівництво клубу продає футболіста, який не коштує 70 мільйонів, за таку суму, інше не може вторгувати жодну вигідну угоду… То може варто переглянути свій підхід до справи, і знову стати антагоністом, а не послідовником?
І наостанок. Те, що не сподобається багатьом з тих, хто це читає. Це стосується, до речі, і виступів збірної України. Та і того ж “Шахтаря” в Лізі чемпіонів. Якщо команда представляє країну, яка воює, це не означає, що у гравців з’являється додатковий мотор в одному місці для подвійного бажання. Багато футболістів мають таку ж психологію, як і ми. Велика частина їхніх сімей і більшість з них також живе з повітряними тривогами й виключенням світла, деякі їхні рідні також воюють, дехто з футболістів навіть втратив своїх близьких, які загинули від рук російських окупантів. Вони, як і ми – не роботи. І мають право на помилки. Навіть на п’ять поспіль.
Але водночас потрібно робити роботу над помилками, що стосуються ігрових моментів. А краще вчитися на чужих. Бо як не буде аналізу і правильних висновків, то не те що нижче Кіпру у таблиці коефіцієнтів УЄФА опустимося… а з Молдовою будемо боротися.
Переходь за посиланням та донать нашим захисникам!
