19 грудня легендарний півзахисник київського «Динамо», зіркової команди Лобановського половини 1980-х рр. Павло Яковенко святкує 60-річний ювілей. «В Яковенка у Павла Хисту грядка немала. Добре трудиться Павло, Щоб там «золото» росло» – вірш із «Спортивної газети» того періоду зайшов мені в пам’ять. Він якнайкраще характеризує Яковенка-футболіста: справжнього сумлінного трудівника на футбольному полі. В єврокубкових матчах Павло Олександрович забив 7 м’ячів у складі київського «Динамо». Так сталося, що першим постраждалим від влучного удару динамівської «сімки» став віденський «Рапід» й останнім – також він. Згадаємо, як це було, тим паче, що то насправжки славні сторінки історії українського футболу.
1. 1985/86. Кубок кубків. Чвертьфінал. Відень. «Рапід» (Австрія) – «Динамо» (Київ) – 1:4. Яковенко, 74 (0:4)
Цей гол – наочна демонстрація двоногості видатного майстра. Спершу потужний удар звіддалеки правою ногою, який взяла на себе штанга, а опісля одразу добивання з лівої, і голкіпер віденців Міхаель Конзель (у радянській пресі його називали Конселом) був безсилим. М’яч став 4-м для киян у тому виїзному двобої. А це ж була перша гра сезону-86 (тоді, за системи весна – осінь саме така нумерація була в пошані) після тривалої зимової павзи. Проте кияни назагал та Яковенко зокрема виглядали надпотужно! А «Рапід», що називається, лишився, як рак на мілкому, добряче приструнчили його кияни по перерві.
2. 1986/87. Кубок чемпіонів. 1/16 фіналу. Київ. «Динамо» (Київ) – «Бероє» (Болгарія) – 2:0. Яковенко, 46 (2:0)
Як то кажуть, ще не встигли глядачі зайняти свої місця після перерви (а було на матчі 98 000 уболівальників), а Яковенко вже подвоїв перевагу динамівців, відгукнувшись на навіс Анатолія Дем’яненка з лівого флангу й головою влучно спрямувавши м’яч у сітку воріт болгарського чемпіона. Пам’ятаю, як у нашому 18-му секторі верхнього ярусу Республіканського (якраз навпроти лінії воріт, куди поцілив Яковенко) якась екзальтована жіночка-вболівальниця під час голу голосно вигукнула: «Па-а-ша-а!» та розсипала силу-силенну конфеті з нагоди цього успіху киян.
3. 1986/87. Кубок чемпіонів. 1/8 фіналу. Київ. «Динамо» (Київ) – «Селтік» (Шотландія) – 3:1. Яковенко, 72 (2:1)
Цей гол Яковенка, який одержав м’яч майже по центру, але ближче до правого флангу, просунувся до воріт і, перебуваючи вже в штрафному майданчику, невідпорно пробив, став зламним у матчі. До того рахунок був рівним, і перспектива додаткового часу була цілком реальною, інтрига ще била дзюрком. Пригадую, що квиток на цю гру наша родина дістала в незвичний спосіб: моя мати виграла відповідну лотерею в своєму НДІ (на 30 осіб розігрували 2 квитки). Щоправда, 32-й сектор верхнього ярусу, однак це було якраз за тими воротами, куди поцілив Олег Блохін після свого магічного штрафного удару на початку зустрічі.
4. 1986/87. Кубок чемпіонів. Півфінал. Порту. «Порту» – «Динамо» (Київ) – 2:1. Яковенко, 74 (2:1)
Ажіотаж перед цією грою був шаленим! Трансляція матчу розпочиналася за нашим часом о 0.30 ночі, та менше з тим, світло в квартирах багатьох киян не згасало до самого фінального свистка. За вкрай упередженого суддівства (було скасовано чистий гол Олега Блохіна) нідерландця Яна Кайзера (відійшов у засвіти місяць тому в будинку для літніх людей, страждав на хворобу Альцгеймера) кияни змогли привезти з Португалії цілком прийнятний результат. Маючи відставання в два м’ячі й на одного гравця менше (на початку 2-го тайму за 2-ге попередження було вилучено Андрія Баля), динамівці забили. Ювелірний навіс Олексія Михайличенка й потужний удар Павла Яковенка головою поліпшили перспективи киян зіграти у фіналі найпрестижнішого європейського клубного турніру. Тоді ми ще не знали про трагічний результат матчу-відповіді в Києві.
5. 1989/90. Кубок УЄФА. 1/32 фіналу. Київ. «Динамо» (Київ) – МТК-ВМ (Угорщина) – 4:0. Яковенко, 55 (4:0)
Несильний, але влучний удар Павла Яковенка (як написала преса, «швидка одноходівка Михайличенко – Яковенко застукала гостей зненацька») мало не з лінії штрафного майданчику по перерві запалив на табло цифри остаточного результату матчу. Угорці були розбиті вщент! Проте мій постійний сусід по трибунах (того сезону в нас поруч були абонементи) прокоментував ту гру так: «Рахунок – гарний, а гра – ні до біса!». Твердження суперечливе, однак наочно демонструє ступінь вибагливості київських уболівальників у 1980-ті. Й ще, пам’ятаю, вразило те, що, виходячи з метро «Республіканський стадіон», можна було вільно придбати квитки на гру просто на розкладках біля сходів, що ведуть до підземного переходу. 35-тисячна авдиторія після нещодавніх регулярних аншлагів на єврокубкових матчах не те, щоб здивувала, а, радше, засмутила.
6. 1991/92. Кубок чемпіонів. 1/8 фіналу. Копенгаген. «Брондбю» – «Динамо» (Київ) – 0:1. Яковенко, 7 (0:1)
Ще один гол Павла лівою ногою у вкрай напруженому матчі за право потрапити до групового етапу Кубка чемпіонів, який щойно розпочав своє реформування. Нічия 1:1 у Києві не так і багато шансів залишала киянам на виїзді. Однак там, у Гавані торгівців (або, як ще називають найбільше місто Данії, «столиці скандинавського щастя») вони виявили справжню стійкість, забивши зусиллями Яковенка (краще за всіх зорієнтувався в штрафному майданчику данців і лівою ногою вразив ціль) на початку матчу, а надалі, залишившись у меншості (вилучено за 2-ге попередження було саме Павла Олександровича), загасили всі спроби «Брондбю» забити. Зазначу, що той матч у нас по ТБ не транслювали, саму гру я побачив роки по тому у відеозапису, наданому зарубіжними колегами, однак добре пам’ятаю атмосферу у вболівальницькому середовищі тогочасся: фани були приємно здивовані результатом.
7. 1992/93. Кубок УЄФА. 1/32 фіналу. Київ. «Динамо» (Київ) – «Рапід» (Австрія) – 1:0. Яковенко, 46 (1:0)
І знов «Рапід». Цього разу в Києві. Щоправда, замість феєричної половини 1980-х – кризовий початок 1990-х, на трибунах Республіканського замість ще донедавна звичної сотні тисяч – лише 18 тисяч найвідданіших уболівальників. Із зіркової команди, що вигравала Кубок кубків за шість років до того, залишилися тільки Анатолій Дем’яненко й Павло Яковенко. Й сам Павло, щойно розпочався 2-й тайм, краще за інших зорієнтувався в штрафному майданчику віденців, вправно зреагував на м’яч, що опускався згори після «свічки», й потужним ударом спрямував його до воріт, принісши киянам звитягу.
***
Забивав Яковенко, звісно, й в інших важливих матчах. Зокрема на чемпіонаті світу-86 безпорадним угорцям, у постчорнобильському матчі наприкінці квітня 1986 р. «Спартаку», переможний гол «Чорноморцю» на початку чемпіонату-88. Та не самими лише голами запам’ятався Павло Олександрович як гравець. Якнайвлучніше його охарактеризував Валерій Лобановський: «Павло Яковенко – хрестоматійний приклад того, як неординарному гравцеві конче потрібно перебувати в повсякчасному тренінгу, бути готовим до безупинного руху на полі, бездоганно почувати себе психологічно, не піддаватися самообману». Визначальні риси Павла, на думку Метра: «Воля, висока швидкісна витривалість і працездатність, що поєднується з пристойною технікою, вміння розбиратися в грі за найекстремальніших умов, жага до того, щоб бути краще й сильніше суперників». Додам до сказаного ще й непересічне вміння Яковенка працювати на команду. Не хочу подібно до сивочолих стариганів-буркунів вдаватися до фраз на кшталт «зараз таких не роблять», однак рівня Яковенка-гравця нинішнім українським півзахисникам сягнути все ж таки непросто. Й ще одна особливість ігрової кар’єри Павла Олександровича: він пограв і в союзному, й в українському чемпіонаті, й у «Динамо» – європейському гранді, й у «Динамо» з меншими амбіціями. Й у першому, й у другому разі ставився до виконання своїх обов’язків суперпрофесійно. Многолітствіє, шановний ювіляре! Тривалої і плідної роботи на користь вітчизняному футболу!
Переходь за посиланням та донать нашим захисникам!
