Зустріч із “Челсі” стане для Віталія Миколенка знаковою — фулбек проведе сотий матч у футболці “Евертона”. Ця сакральна цифра є наочним підтвердженням наявності класу та, що важливо, стабільності — хіба мало гравців, які перебралися до топ-5, але швидко розчинилися?
З нагоди майбутнього ювілею захисника “ірисок” пригадуємо інших українців, котрі також досягли відповідної позначки у найпотужніших чемпіонатах.
Андрій Ярмоленко
Кількість матчів: 112 (“Вест Гем” — 86, “Боруссія” Д — 26)
Андрій відверто запізнився із переходом, і тривале перебування в УПЛ далося взнаки. Складні травми коліна та ахіллового сухожилля — яскравий приклад, що у двадцять сім важко ось так одразу адаптуватися до захмарного рівня.
З іншого боку, не сказати, що Ярмола не запамʼятався. Працьовитість та бажання допомогли залишити “автографи” леверкузенському “Баєру”, “Тоттенгему”, “Баварії”, “Севільї”, “Евертону”, “Манчестер Юнайтед”, “Челсі” та “Астон Віллі”.
Олег Лужний
Кількість матчів: 120 (“Арсенал” — 110, “Вулвергемптон” — 10)
Лужний потрапив до АПЛ у 31-річному віці, але на відміну від вищезгаданого Ярмоленка мав суттєву перевагу — школу Валерія Лобановського. Відмінна фізична підготовка (причому панівна над партнерами) стала запорукою майбутнього успіху.
Нехай Олег Романович і не витіснив Діксона з його наступниками (а Арсен Венґер запросив фулбека саме для реалізації цього завдання), проте стовідсоткова готовність підстрахувати та залатати діру на будь-якій позиції в обороні знайшла позитивний відгук у тренерського штабу та уболівальників (ну не дарма ж Лужного прозвали “Конем”). Погодьтеся, чемпіонство, два Кубки Англії, фінал Кубка УЄФА не виникнуть із порожнечі.
Євген Коноплянка
Кількість матчів: 132 (“Шальке” — 78, “Севілья” — 54)
Судячи з останніх інтервʼю, Євген Коноплянка нарешті усвідомив, чому його закордонний перформанс постійно викликав такий суперечливий посмак.
З одного боку у нас є кубок Ліги Європи, результативні дії проти “Барселони”, “Реала”, “Манчестер Сіті”, “Ювентуса”, дортмундської “Боруссії” та “Лейпцига”. На інших шальках — розважливий характер, відсутність тактичної гнучкості та частенькі конфлікти з менеджерами.
Якщо Ярмоленко не зумів витягти “фізуху”, то Женя, розбещений підвищеною увагою в “Дніпрі”, не одразу второпав, що потрібно хапатися за можливості та боротися за місце під сонцем. Якби хоча б на крихту професіоналізму більше, то ми б зараз розмірковували у значно приємнішій тональності.
Олександр Заваров
Кількість матчів: 142 (“Ювентус” — 76, “Нансі” — 66)
Олександр Заваров передбачався заміною великому Мішелю Платіні, проте так і не адаптувався в “Ювентусі”. І тут немає сенсу сварити півзахисника — “варячись” у радянському середовищі, практично усі футболісти провалилися, коли зустрілися із відмінною реальністю. Ніхто ж не скаже, що Блохін, Бєланов чи Михайличенко — погані?
Заваров намагався сподобатися, забив кілька ключових голів, як от “Наполі”, “Сампдорії” та “Фіорентині”, але різниця у менталітеті та проблеми у стані “зебр” змусили змінити обстановку. Не без сприяння того ж таки Платіні, який вплинув на перехід Олександра Анатолійовича до “Нансі”.
Франція підкинула різний досвід — від суперництва із “Марселем”, “Лансом”, “Парі Сен-Жермен” та “Осером” до падіння в Лігу 2 та завершення карʼєри в 1998-му. Видатний вихованець Лобановського став жертвою епохи та системи, є відчуття, що за сучасності такий елегантний диригент коштував би мільйони.
Віктор Скрипник
Кількість матчів: 164 — всі за “Вердер”
Бернд Штанге взяв із “Дніпром” дві бронзи, дістався до фіналу Кубка України та пролобіював кандидатуру Віктора Скрипника у “Вердер”. Захисник мав справу із Гансом-Юргеном Дернером, Вольфгангом Сідкою, Феліксом Магатом та Томасом Шаафом, але за кожного наставника тримав стабільну планку.
Прихильність фанатів та причетність до багатьох знакових подій окупилася з головою — у 1999-му “музиканти” виграли кубок Німеччини (“Баварія” провалила серію післяматчевих пенальті). Через пʼять сезонів був оформлений дубль — знову національний кубок (спасувала “Алеманія” Аахен) та срібна салатниця, вирвана у гонитві із мюнхенцями та “Баєром”. Чудовий сюрприз під кінець виступів на професійному рівні.
Надалі Скрипник трудився у структурі “Вердера”, мав честь очолити першу команду, також брав відповідальність за латвійську “Ригу”, луганську “Зорю”, “Ворсклу” та “Металіст 1925”.
Руслан Маліновський
Кількість матчів: 202 (“Аталанта” — 143, “Дженоа” — 36, “Марсель” — 23)
Руслан Маліновський пройшов довгий шлях, аби видертися на Олімп, та все ще тримається плаву. Так, “Дженоа” — це не той клуб, про який мріється о третій годині ночі, та і вояж у “Марсель” виявився хибним.
Чимало що перекриває “Аталанта”, де атакувальний півзахисник зі змінним успіхом був основним (тут треба віддати належне мінливості та перфекціонізму Джан Пʼєро Гасперіні, який легко прощається із деталлю, якщо вона втратила актуальність у поточному механізмі).
Руслан став своїм у Бергамо, радував діями проти “Манчестер Сіті”, “Баєра”, “Інтера”, “Лаціо”, “Фіорентини”, “Роми”, “Мілана” та особливо “Ювентуса” — у боротьбі із туринцями “Маліна” видав 4 мʼячі. Сподіваємося, що по поверненні на поле українець ще “світитиметься” у хайлайтах та дасть привід вигукнути побожне “вау”.
Олександр Зінченко
Кількість матчів: 205 (“Манчестер Сіті” — 128, “Арсенал” — 77)
Якби не старанність, то Олександр Зінченко не закріпився б у “Манчестер Сіті” та не був би основним у лондонському “Арсеналі” (принаймні, певний період). Хосеп Гвардіола — не дурень, аби шкодити собі, тож сам факт появи захисника у фіналі Ліги чемпіонів-2021 багато про що свідчить.
Інколи “Зіні” щастило (наприклад, травмувалися прямі конкуренти), однак хлопець вгризався у шанс та раз по раз доводив, що має повне право вважатися важливою опцією. 10 медалей найвищого ґатунку — гарна винагорода.
Останнім часом все частіше лунають тривожні заклики щодо майбутнього Сашка — мовляв, Мікелю Артету пора поставити крапку на співробітництві. “Каноніри” помітно спрогресували, Зінченко десь не встигає за цим розвитком, але ми переконані, що уродженець Радомишля залишиться в Європі та ще покращить цифри.
Андрій Воронін
Кількість матчів: 233 (“Баєр” — 119, “Ліверпуль” — 40, “Герта” — 33, “Кельн” — 21, “Фортуна” — 11, “Боруссія” М — 9)
Суттєва перевага Андрія Вороніна полягає у тому, що він позбавлений досвіду в УПЛ. Коли ти ще у ранньому віці призвичаюєшся до Бундесліги, Німеччини загалом, то, звичайно, потім легше себе зарекомендувати. Власне, форвард це і зробив — планомірно піднявся із другого за престижністю дивізіону, сподобався у “Кельні” (ще б пак, засмутив Олівера Канна у листопаді 2003-го) та потім “вистрелив” у “Баєрі”, де на початковому етапі розривав та сприймався зіркою (17+5 у сезоні 2004/05 це підтверджують).
Навіть поїздка на Туманний Альбіон не тягне на повноцінний провал — все ж “Ліверпуль” не заплатив за українця ні гроша, а сам він, усвідомлюючи роль дублера Фернандо Торреса, приніс яку-не-яку користь (“Тоттенгем” не збреше). Доволі продуктивна оренда в “Герті”, запрошення до Дюссельдорфа на останніх акордах карʼєри — все це підсумувало гідний виступ та статистику.
Андрій Шевченко
Кількість матчів: 399 (“Мілан” — 322, “Челсі” — 77)
І на вершині очікувано Андрій Шевченко. Так, період у “Челсі” не склався (насамперед завадила травма спини), проте ніхто не сумнівається у величі нападника. 6 трофеїв, завойованих на просторах Італії та Англії, тріумф у Лізі чемпіонів та Суперкубку УЄФА, низка культових голів й вершина у вигляді “Золотого мʼяча” — “Шева” напрацював на шикарний список, якому гріх не позаздрити.
Шкода, що Андрій Миколайович не дав більше, хоча міг. Водночас це вершина та орієнтир для решти; якщо чесно, то ми впевнені, що у найближчій перспективі жоден гравець не наблизиться до аналогічних показників.
Переходь за посиланням та донать нашим захисникам!
