— Не знаю, коли мене вело «Динамо», але влітку 2007 року (тоді Гладкий був гравцем ФК «Харків», — прим. ред.) мені сказали обирати — «Динамо» чи «Шахтар». Я переїхав до Донецька. «Динамо» — це була моя мрія дитинства, Сергій Ребров, Андрій Шевченко… Але в момент переходу мені більше подобався «Шахтар», до якого почали приходити бразильці, гра команди була яскравою, тому я зупинив свій вибір на команді Мірчі Луческу.
— «Харків» отримав за вас тоді 2,5 мільйона євро. Проте команда поступово почала сипатися. Чому?
— Це питання потрібно ставити тодішньому президентові клубу. Жаль. Це команда, де я по-справжньому робив перші кроки у професійній кар’єрі, я за них уболівав, переживав, але вона згодом зникла з футбольної карти країни.
— Який ваш найпам’ятніший матч у футболці «Шахтаря»?
— Їх було багато. Але один із таких, це фінал Кубка України 2008 року. Можна сказати, у моєму рідному Харкові ми обіграли «Динамо» з рахунком 2:0. Я забив один із м’ячів. А ще в тому матчі було п’ять видалень, у тому числі і я отримав червону картку. (Посміхається). Природно, не можна залишити без уваги перемогу в Кубку УЄФА, виграш у «Барселони» на Камп Ноу — 3:2, коли пощастило відзначитися двічі.
— Результативна гра за «Шахтар» допомогла вам дебютувати і за головну команду країни…
— Згоден. У той час я постійно був в основному складі «Шахтаря», забивав, тому й звернув на себе увагу тренерського штабу збірної України.
— І у дебютному матчі, «товарняку» з Узбекистаном у серпні 2007-го, ви відзначилися голом. Непоганий був початок?
— Я був радий цьому, але водночас чудово розумів, що так завжди не буде. Тоді в лінії атаки збірної України були такі монстри, що пробитися в основу було дуже складно.
— Як вам працювалося під керівництвом Олега Блохіна?
— Нормально. Можу сказати більше: з усіма наставниками, з ким мені не доводилося працювати, у мене були добрі професійні стосунки, хоч би як не складалася моя доля.
— За Олексія Михайличенка ви трохи пограли лише у товариських матчах перед відбором ЧС-2010 і все…
— Я не знаю, що сказати з цього приводу. Справа в тому, що при цьому наставнику я грав і у молодіжній збірній. Він знав мене давно. Напевно, на той момент під його бачення футболу підходили інші нападники. Але жодних образ у мене щодо цього немає. То був вибір наставника, йому відповідати за результат.
— Наступного разу у збірній ви засвітилися вже за Михайла Фоменка. Яким вам запам’ятався цей тренер?
— Класний наставник. Збірна під його керівництвом дала результат, вийшла до фінальної частини чемпіонату Європи. Що тут ще сказати.
— А чому в плей-офф раунді Євро-2016 в першому поєдинку зі Словенією ви були в запасі, а перед матчем-відповіддю вас не опинилося навіть у заявці?
— Це питання не до мене. Знов-таки, кому грати чи бути у заявці, вирішує тренер.
— За всю кар’єру у збірній чи могли проявити себе краще?
— Будь-який футболіст, який багато пройшов, скаже, що міг виступити краще. Я не виняток. Це від багатьох чинників залежить. Це і стан самого гравця, довіра тренера тощо.
— В 2016-му році наступна ваша зупинка була у Києві. Вас покликав головний тренер?
— Так. Сергій Ребров був ініціатором мого переходу до «Динамо».
— В «Динамо» у вас не пішло. Чи можна сказати, що це був самий невдалий період у вашій кар’єрі?
— Так, і цього я не приховую. У мене взагалі нічого не виходило. Як і кілька років тому, я знову пішов в оренду до Карпат.
— Чому не вдалося в «Динамо» стати, як-то кажуть, своїм?
— Не зміг звикнути до стилю гри команди. Футбол «Шахтаря» та навіть «Карпат» був іншим. Я багато працював, але не вийшло і нічого додати. Я в жодному разі нікого не звинувачую. Причина була лише в мені.
— Розірвати контракт ви попросились, чи вас попросили?
— Думаю, це було обопільне бажання. Ми потиснули один одному руки та розійшлися.
Сергій Дем’янчук
Переходь за посиланням та донать нашим захисникам!
