— Вікторе, відомо, що перед тим, як потрапити до школи «Динамо», ви починали заняття футболом у «Сході» в Дарницькому районі. У «Динамо» все почалося саме з Нивок?
— Так. Десь із 1980-го сюди перейшов. До цього на «Сході» тренувався роки два. Потім отримав запрошення від Сан Санича Шпакова. З ним і випускався зі школи. У нашій групі тоді був Ігор Жабченко, а з Олексієм Дроценком і Сашею Морозом, з якими починав тоді, зараз тренуємо молодь у динамівській академії.
Показово, що після нашого випуску минуло вже понад 30 років, а ми досі знаходимо причини зустрічатися. Заслуга насамперед Сан Санича в тому, що така кількість дітей не тільки полюбила футбол, а й зробила його своєю професією. Я ось уже сім років треную тут, у школі на Нивках. Дитячий футбол став черговим етапом у професійній діяльності. Отримую від нього задоволення.
«Сьогодні змінилися часи та цінності»
— Більшість тренерів, які пройшли футбол 90-х, нарікають, що діти зараз змінилися не в кращий бік...
— Звісно, менталітет, особисті взаємини, інтереси поза футболом змінилися. Але всі діти різні. Як і в наш час. Зараз заведено говорити, що діти сидять у телефонах і комп’ютерах. Однак від цього нікуди не дінешся. Часи такі. Якщо в цьому не розбиратися, то не зможеш ні нормально жити, ні вчитися в школі чи у виші.
— Коли футболом починали займатися ви, ще виступали представники зіркового «Динамо»-1975 і вже заявляли про себе представники майбутньої команди-зірки, що сягне піку в 1986-му. Зараз дітей у «Динамо» гучними перемогами не привабиш, бо їх немає...
— По-перше, я б не став розділяти «Динамо» за періодами. Тому що і перемоги в 60-х, і в 70-х, і в 80-ті, і в 90-ті — це перемоги одного «Динамо». Це все — у клубі. Нинішні покоління продовжує те, що досягали інші покоління. Виходячи з цією ж літерою «Д» на грудях. Так, якщо раніше «Динамо» було вершиною мрії для юних футболістів з усієї України, то зараз ситуація змінилася. Настільки, що «Динамо» не марять навіть усі діти в Києві.
Це не проблема, а дилема — як і чим мотивувати дітей, щоб «Динамо» для них було таким ще престижним, як колись для нас. Треба враховувати, що раніше «Динамо» було народною командою. Сьогодні змінилися часи та цінності. Хоча залишаються й діти, для яких «Динамо» в серці й зараз. Припускаю, що все залежить від тих цінностей, які прищеплюють батьки. Приміром, батьки все життя вболівали за «Динамо». Якою тоді виросте дитина?
— У вас уже є вихованці, якими можете пишатися?
— Це дуже голосно сказано — вихованці. Можу згадати дітей, у чиєму становленні помітний мій внесок. Поряд з іншими тренерами. Антон Царенко зараз в оренді в польській «Лехії» з Гданська, Ігор Горбач та Артем Слесар орендовані «Зорею».
— Вам пощастило не просто дивитися збоку, з юних років грати з футболістами, які вигравали в 1986-му Кубок кубків. Адже тоді гравці, які відновлювалися після травм або відбували дискваліфікацію виступали за дубль.
— Також там були ті, кому не вистачало ігрової практики. Мушу сказати, що дублери постійно були поруч з основою: жили на базі в одній двоповерховій будівлі, в одній їдальні їли, тренувалися на сусідніх полях. Бувало навіть, що гравець першої команди під час тренування травмується і його одразу замінює хтось із дублювального складу. Мене після того, як у 1986-му випустився зі школи, в дубль перевів Віктор Колотов.
На відміну від ровесників, мені було легше, бо час від часу залучався до роботи з дублерами «Динамо» ще раніше. Так, звісно, це було класно, коли випадала нагода пограти з кимось із гравців основи. Скажімо, з Ігорем Бєлановим, Олександром Заваровим, Іваном Яремчуком, Василем Рацом. Олег Блохін за дубль при мені не грав, але я був у захваті вже від можливості стежити за такою постаттю зблизька: бачити, що він уміє, як мислить і як свої думки реалізує.
— Субординації дотримувалися?
— Була повага. Не важливо де — у їдальні, автобусі, в дорозі. Тільки на футбольному полі всі були рівні. При цьому дідівщини в нас не було. Так, м’ячі носили. Але ось у коридорі поруч із кабінетом, де ми розмовляємо, висить фотографія, на якій мій друг Андрій Баль із сіточкою м’ячів. Учасник двох чемпіонатів світу, але корона з нього не падала.
— У дублі ви провели чотири роки. До основи Лобановський вас підпускав лише на матчі Кубка федерації, які сприймалися як тренувальні спаринги. Не пригнічував такий стан речей?
— Блохін у цьому контексті колись влучно зазначив: «Треба опинитися в потрібний час у потрібному місці». Так, чимало хороших футболістів, які були в нашому дублі, не мали терпіння і кудись переходили. Люди просто хотіли грати. Де — не важливо. Це їхній вибір. А я терпів до останнього. Теж у якийсь момент був на межі й хотів піти. Мав пропозиції не тільки з України, а й із Чехії.
Пішов поговорити з Валерієм Васильовичем, пояснив ситуацію. «Є пропозиція, — кажу, — хотів би пограти». Лобановський послухав і сказав: «Куди б ти не пішов, там будеш грати. Але ти ж киянин, виріс у цій школі, стільки пройшов у дублі. Зрозумій, тебе не просто так тут тримають. Скоро буде зміна поколінь. Ти б не хотів самому собі довести, що чогось вартий саме в цій команді?»
Це була моя перша, нехай і недовга розмова віч-на-віч із Лобановським. Він мене переконав. А в 1990-му я вже потрапляв у заявку основної команди. Грав ще мало, але розумів, що мій час уже близько.
«У Празі не могли втриматися на ногах. Сороконіжок, які зараз всюди, у нас не було»
— Так вийшло, що один із перших повних матчів за основу навесні 1991-го ви зіграли на «Камп Ноу», проти геніальної «Барселони» Йохана Кройфа, команди, яка грала в еталонний для того часу футбол.
— Перед матчем Анатолій Пузач (на той час уже головний тренер «Динамо» — прим. ред.) запитав: «Боїшся?» Відповів, як є: «Не боюся. Хочу грати». Так, був мандраж, але він має бути перед будь-якою грою, навіть менш відповідальною. Звісно, я міг сказати, що ще не готовий. Однак для мене це був унікальний шанс зіграти на такому стадіоні проти такої команди. Це бажання було сильнішим за страх.
Та й зіграли ми чудово, ледь не створили після домашньої поразки 2:3 сенсацію. І створили б, якби Юран влучив у ворота, коли за рахунку 1:0 перекидав головою через Субісаррету з лінії штрафного майданчика. Та й узагалі та наша команда мала величезний потенціал. Нас тоді багато зайшло в основу з дубля після того, як старші хлопці масово почали переходити в закордонні клуби. Не пощастило в одному: то був час змін, Союз розпадався і молоді футболісти теж розходилися.
— Правда, що після жорсткого Лобановського з його авторитетом Пузач здавався футболістам занадто м’яким і відповідно не мав такого впливу на команду?
— Ми були молоді. Нам було без різниці — Лобановський це, Пузач чи хтось інший. Тим паче, що помічниками в Анатолія Кириловича були Віктор Колотов і Володимир Веремєєв, люди, з якими ми працювали в дублі. І Пузач мав величезний досвід як гравця, так і багаторічного помічника Лобановського. Його авторитет під сумнів не ставився ніколи. Ми сумлінно працювали. Так, після «Барселони» був поганий старт в останньому чемпіонаті СРСР. Певний час ми йшли на останніх місцях. Однак це був період нашої адаптації до справжнього професійного футболу. Команда повірила в себе, набралася впевненості й наприкінці сезону вже боролася за медалі.
— «Динамо» тоді не вражало стабільністю впродовж усього сезону: могло перемогти в Москві 2:0 «Спартак», а невдовзі програти умовному «Паміру». А ще були дивні матчі на кшталт київського проти «Пахтакора», коли вели 3:1 і за лічені хвилини дозволили суперникові відігратися. Чув версію, що це був договірняк...
— Та ні. Такі «гірки» притаманні молоді. Вважайте, у попередньому сезоні досвід виступів за першу команду мали тільки Олег Лужний, Ахрік Цвейба, Сергій Шматоваленко, Борис Деркач, Сергій Заєць, Сергій Юран та Олег Саленко. Сергій Ковалець, Юрій Мороз, Степан Беца, Андрій Анненков, Андрій Алексаненков, Олег Матвєєв, я були, по суті, новачками. Нам тоді в багатьох матчах не вистачало зовсім небагато. Але згадайте наш заключний матч проти «Торпедо» в Москві. За його підсумками ми могли бути або з бронзою, або одразу п’ятими, бо в разі програшу нас обходив ще й «Чорноморець». Поступилися тоді 0:1, хоча показали гідний футбол. Не вистачило нас у кінцівці. Але трагедії ніхто не робив, бо тренери добре розуміли, що формується нова команда.
— У цій команді вже не було жодного представника «Динамо»-1986. Хто був її лідером у роздягальні? Навколо кого команда гуртувалася?
— У 1990-му, ще до від’їзду такою постаттю для нас був Андрій Баль, який об’єднував нас своїм досвідом і тонким почуттям гумору. А після нього, мабуть, виділив би Ахріка Цвейбу. Не дарма ми його тоді обрали капітаном. На полі ж у нас лідер міг бути щоразу інший.
— А ще те «Динамо» запам’яталося тим, що взяло участь у першому в історії турнірі Ліги чемпіонів. Та ще й сенсаційно в першому матчі переграло «Бенфіку» з Юраном у складі.
— Від нас такого ніхто не очікував. Проте ми показали, що можемо. І заповнені трибуни, звісно, допомогли. Більшість із нас ще не звикла грати при такій публіці, тому відчували особливий підйом і відповідальність.
А потім поїхали на матч проти «Спарти» до Праги. Це було 11 грудня, остання гра року. Мало хто пам’ятає, що там сталося. Знають лише, що ми поступилися 2:1. Однак не полінуйтеся, знайдіть запис, подивіться, в яких умовах ми грали. Тоді від організаторів матчу ще не вимагалося, щоб поле було з підігрівом. Приїжджаємо вранці на тренування — температура −2, газон замерзлий. Почали підбирати взуття, щоб на цьому льоду можна було банально втриматися на ногах. Шипи ковзають, звичайні кросівки — теж. Сороконіжок, які зараз всюди, у нас не було. Точніше, були у двох хлопців, які отримали це взуття в лавах юнацької збірної СРСР — у Сергія Зайця та Олега Саленка. Решта ввечері під час гри по льоду, як корови. А «Спарта» вийшла в сороконіжках. Ось і відповідь.
«Давай, ти почнеш із другої команди. Там доводь»
— Наступні чотири матчі тієї Ліги чемпіонів «Динамо» проводило вже навесні. Але ви тоді вже не грали...
— До першого матчу проти «Барселони» ми готувалися в Італії, під Барі. Три тижні там були на зборах. Уже там почав почуватися погано. Ще не розумів чого. Після повернення до Києва пробували з лікарем Володимиром Малютою і блокади, і уколи. Виявилося, що це пахова грижа. Буквально напередодні вильоту в Барселону викликають тренери, запитують, чи зможу вийти на гру. Відповів чесно: «Оскільки проводжу тренування, то вийти зможу. Але на повну силу зіграти — ні».
Мабуть, трохи тоді було згаяно час, місяця півтора. Хірург у військовому госпіталі поставив мені діагноз миттєво. Якби одразу поїхали до нього, то, можливо, вдалося б уникнути й ускладнень і не випав би так надовго. У підсумку переніс операцію, після якої півроку відновлювався. Протягом місяця лікар заборонив мені піднімати навіть чай. Міг тільки повільно ходити.
— Тому вийшло, що перший чемпіонат України, який проводився за прискореною процедурою. Протягом трьох місяців, ви теж пропустили...
— Відновився якраз напередодні фінального матчу проти «Таврії». Я навіть сподівався зіграти, але тренери не ризикнули мене виставити після такої паузи.
— «Суспільне Медіатека» нещодавно виклала запис другого тайму фіналу з післяматчевим коментарем Пузача. Анатолій Кирилович не виглядав сильно пригніченим.
— Добре тримався. Для нас усіх той програш від «Таврії» був великим шоком. Для всіх — гравців і тренерів. Сказати, що ми були засмучені — не сказати нічого. До Львова, де проходив фінал, ми їхали тільки за перемогою. На виїзд ми вирушили одягненими в однакові святкові костюми. Ми мали вигравати. Проте обібралися.
— Чув таку думку, що опинившись після вищої ліги чемпіонату СРСР в одному турнірі з шепетівським «Темпом», охтирським «Нафтовиком», чимало футболістів втратили мотивацію і за цей час навіть спилися...
— Це неправда. Хоча мотивацію ми справді втратили. Так, ті команди, які в один момент опинилися на рівні з нами, ми були зобов’язані перемагати. Але перед виходом на кожен такий матч себе доводилося додатково мотивувати. Повірте, непросто грати, коли немає азарту і просто змушуєш себе виходити на поле. Не хочу принизити умовні тернопільську «Ниву», «Прикарпаття» чи «Буковину», з якими ми тоді грали. Ті команди робили все, що могли. Але після «Барселони» і «Бенфіки» нам на них налаштуватися було складно.
— Так чи інакше, поразку від «Таврії» Пузачу не пробачили. Замість нього «Динамо» очолив Михайло Фоменко. Але при ньому ви не зіграли жодної хвилини.
— Була з Михайлом Івановичем розмова. «Давай, ти почнеш із другої команди. Там доводь», — каже. Зрозумів, що на мене не розраховують. Так само в «Динамо-2» опинилися Юра Мороз, Гінтарас Квіткаускас.
— Рік ви в першій лізі промучилися в підсумку...
— Якби не любив футбол, то можна було б сказати, що мучився. Однак мені хотілося грати, навіть маючи переконання, що в першій команді ніхто не чекає. Тому й викладався за «Динамо-2» на повну силу.
«Мороз сам вирішить, де йому зручніше грати»
— Як у вас виник варіант з Ізраїлем?
— Спонтанно. Коли зрозумів, що в «Динамо» в мене майбутнього немає, спочатку через Веремєєва був варіант із Туреччиною. Але одного разу виходжу зі стадіону «Динамо» і зустрічаю Віктора Кондратова, який нещодавно від нас, на жаль, пішов. Слово за словом і розповідаю про свої пошуки. «Дивись, мій кум Михайло Соколовський поїхав до Ізраїлю, намагається влаштуватися там на тренерській роботі, — каже Віктор Іванович. — Подзвоню йому, скажу, що ти вільний».
Увечері телефонував уже сам Соколовський. Розповів, що він перебуває в «Хапоелі» з Беєр-Шеви, але контракт не підписує. «Тобою вони зацікавилися. Можеш приїхати до них на збір у Румунію?», — каже. Я погодився. Тільки дістатися виявилося не так просто. Збір проходив у місті за чотири години їзди від Бухареста, у горах. Літаком дістатися не вийшло, на залізничному вокзалі теж не було квитків. Порадили, щоб прийшов ближче до відходу поїзда і домовився з провідником. Так і зробив. Цікаво, що коли потяг перетинав українсько-румунський кордон, я був єдиним пасажиром на два вагони. А коли прибув до Бухареста, мене вже зустріли представники команди.
Дістався, пообідав і мені одразу запропонували через дві години зіграти в товариському матчі. «Розуміємо, що в тебе була важка дорога. Зможеш зіграти хоча б тайм?» «Зможу». У підсумку відіграв увесь матч. А після нього тренер із президентом клубу запропонували підписувати контракт. Крім мене, на перегляді в «Хапоелі» було ще двоє українців — Олександр Щербаков та Ігор Корнієць. Залишився в підсумку тільки Сашко. Тоді був ліміт на легіонерів. Третім вони взяли румуна Даніела Скентея. У Щербакова, щоправда, був рецидив травми коліна. Він зіграв кілька ігор на початку сезону і не зміг продовжувати виступів.
— А ви за два сезони назабивали 20 м’ячів. Це за умови, що за основу «Динамо» не забили жодного. Не в нападі випадково не грали?
— Ні, як і в «Динамо», у середині поля. Я ще гольових передач тоді багато віддав. Пішло якось, коли відчув тренерську довіру. Команду тоді очолював Віко Хаддад. Коли він оголошував склад на гру, то говорив, де хто гратиме. Десяти футболістам. «А Мороз сам вирішить, де йому зручніше грати», — казав.
Я там одразу роззабивався. Якщо не помиляюся, у перших шести матчах чотири забив. Місцеві журналісти дуже дивувалися, коли я відповідав, що в «Динамо» не забивав узагалі. «Ви спочатку пробийтеся туди, а потім уже думайте про голи», — казав.
Добре ми тоді грали. Двічі поспіль разом із «Хапоелем» третіми ставали. Для Беєр-Шеви це великий успіх. Я тоді був дуже популярний. Але зазвичай як буває? Іноземець іде з команди і через два-три роки його ніхто не згадує. Мені ж і торік дзвонили журналісти з Ізраїлю, брали велике інтерв’ю, і вже у 2025-му теж.
— Ви вивчили іврит?
— Так, розмовляю. Хоча спочатку навіть на слух щось розібрати було неможливо. Проте з часом, коли постійно слухав, почав відокремлювати одне від іншого слова. Потім почав запитувати, що означають слова, які чую найчастіше. Звісно, допомагало й те, що поруч завжди були люди, які розмовляють по-нашому. Скажімо, лікар команди родом із Берегова на Закарпатті. Коли зрозумів, що вже складаю слова у фрази, попросив президента клубу, щоб найняв мені викладача, який би правильно поставив мову. Так досі й пам’ятаю. Звісно, мені важче говорити, умовно кажучи, про медицину та політику, бо бракує словникового запасу. Однак на футбольні теми розмовляю вільно.
— За «Хапоель» ви виступали 25−27-річним — золотий для футболу вік. Чи були тоді варіанти, що можете прийняти ізраїльське громадянство? Для початку — щоб не вважатися легіонером.
— Ні, про це не йшлося. Ізраїльське громадянство отримати дуже непросто. Треба мати до цієї країни хоча б якийсь стосунок...
Уже потім, коли перейшов у «Маккабі» з Тель-Авіва, одна з центральних газет брала в мене інтерв’ю. Велике, на розворот. Із заголовком «Віктор — лис». А читати на івриті я так і не навчився. Знав, як пишеться моє ім’я і прізвище, читав оцінки за гру, але не більше того. І тут зацікавився: чому ж такий заголовок дали? Треба все читати. Зробив це зі сторонньою допомогою. Розгадка була в кінці. Там журналіст мене запитав: «Ви чудово розмовляєте івритом. Чому тоді прийшли з перекладачем?» Я відповів: «Я розумію івритом, тільки коли ми говоримо про гроші». Щоб зрозуміти цей жарт, треба знати менталітет ізраїльтян.
«Ти — єдиний росіянин, з яким спілкуюся. І то тільки тому, що в тебе ізраїльське громадянство»
— У «Маккабі» був пік вашої кар’єри?
— За віком так. Інша річ, що в Тель-Авіві я був одним із багатьох. Мене навіть запитували, чи не шкодую я, що залишив «Хапоель», де мене обожнювали і перейшов у «Маккабі». Але як я можу шкодувати про період, який команда завершила чемпіонством і завоюванням Кубка? Так, менше грав, але це нюанси. «Маккабі» — особлива команда, в якій було чимало місцевих зірок, скажімо, Аві Німні, Іцик Зоар, Нір Клінгер. У яких особливі стосунки з журналістами. Там дізнався, що футболісти мають «своїх» журналістів, яким розповідають, що про них треба написати. Якщо їх, наприклад, не ставлять, то пишуть, що тренер не такий. Звісно, тренеру за таких обставин зайвий раз простіше піти шляхом найменшого опору і поставити місцеву зірку.
Десь за місяць до завершення чемпіонату я ще й отримав травму. Підходжу в цей період до тренера Дрора Каштана. «Які у вас плани? — запитую. — Бачите мене в команді?» Розмовляли години півтори і прямої відповіді я так і не почув. Нарешті перепитую: «Я їду додому, тож маю розуміти, на що мені розраховувати». Каштан відповів: «Я сам не знаю, чи залишать мене». «Лукавить», — думаю. Ми ж виграли чемпіонат і кубок, набрали 83% очок. Чому його мають не залишити? Однак уже в Києві дізнаюся, що Каштана справді звільнили.
— Ви жили в умовах війни в Ізраїлі й зараз живете в Україні. Де було страшніше?
— Напевно, зараз у нас. Хоча.... Коли йшов із дитиною в Ізраїлі повз автобусну зупинку, не підходив, коли під’їжджав автобус. Теракти були частим явищем. До речі, тоді, коли вибухнув автобус на вулиці Дізенгоф, у самому центрі Тель-Авіва (19 жовтня 1994-го загинули 22 пасажири автобуса і терорист-смертник — прим. ред.), не доїхав до місця трагедії через збіг обставин, бо в останню мить вирішив розвернутися, щоб поїхати до лікаря.
— У «Маккабі» ви грали разом з Олександром Уваровим, екс-голкіпером збірної СРСР, росіянином. Зараз із ним спілкуєтеся?
— Так, дружимо понині. Поки було можливо, і він гостював у мене в Києві, і я в нього в Тель-Авіві. Він досі працює в «Маккабі». Коли в нас почалася повномасштабна війна, сказав Саші: «Ти — єдиний росіянин, з яким спілкуюся. І то тільки тому, що в тебе ізраїльське громадянство». Уваров нас начебто розуміє, він знає, що це таке, коли ракети прилітають у Тель-Авів.
— Як ви стали скаутом «Динамо»?
— Запропонували і став. Головним тренером команди тоді був Юрій Сьомін, а наша скаутингова група шукала для нього гравців. Їздили, переглядали футболістів під конкретні позиції, спілкувалися з іншими скаутами. Це робота, яка велася по всьому світу. Зокрема їздив на матчі чемпіонату Бразилії, на Кубок африканських націй.
— Були футболісти, які опинилися в «Динамо» за вашою рекомендацією?
— Це зараз так не працює. Футболіста ведуть не місяць і не два. І не один скаут. На перегляд їздять різні люди, які дають свої характеристики. А потім на основі висновків різних скаутів приймається якесь рішення.
— Раніше головним критерієм була відповідність гравця динамівському стилю. Сьомін теж цього напрямку дотримувався?
— Динамівський стиль — поняття трохи абстрактне. Так, «Динамо» грало у футбол з ухилом на атлетизм і робило акцент на гру через фланги. Але матчі теж були різні, багато що залежить від того, проти кого граєш. У сучасному футболі гравців підбирають не під стиль, а під тренера, під його вимоги.
Іван Вербицький
Переходь за посиланням та донать нашим захисникам!
