Йому 37 і можна казати, що український футбол залишає епоха. Трохи згодом ми зустрілися з Денисом Бойком, щоб згадати, як то все було: як зіпсував свято Олександру Ярославському; як оговтувався від голу в Тирасполі і зіткнення з Олегом Гусєвим; як шокував «Наполі» і став найкращим голкіпером Ліги Європи; про те, як вбивали «Дніпро» Хуанде Рамоса; про перепалки з фанатами «Дніпра» та «Динамо»; про те, чим зачепив Валерій Коломойський; хто каламутив воду в «Поліссі»; до якого тренера пішов би хоч зараз. Згадати є про що. І є про що розповісти. Тож читайте — нинішній гість Sport.ua і «Старої школи» Денис Бойко.
— Денисе, хоч часу з тієї миті, відколи ви остаточно визначилися, що завершуєте грати, минуло небагато, скажіть: вже адаптувалися до нефутбольного життя?
— Завершив кар’єру, але не сказав би, що до нефутбольного життя маю адаптовуватися. Для мене це взагалі не проблема. Я вів всестороннє життя й коли грав у футбол. Це радше стереотип, який засів у людей в голові. Тому коли приходить час закінчувати грати, комусь це прийняття дається важко. Проте це не проблема для людей самодостатніх, які мають розуміння й ідеї, яким має бути життя після закінчення професійної кар’єри. Тоді й рішення припинити виступи дається неважко.
Не приховую, я теж хочу залишатися в футболі. Проте не жити тільки ним. У мене зараз багато задумок, переді мною відкриваються нові можливості, з’являються нові знайомства. Тому саме в цю мить хочеться приділити максимум часу позафутбольному розвитку. Але за грою слідкую, спілкуюся з багатьма футбольними людьми, тому не виключаю, що в майбутньому працюватиму в футболі.
— Ви вже себе знайшли в тому житті, яке маєте зараз?
— Я знайшов себе як особистість. Усе, що в мене з’являється зараз і з’являлося під час футбольної кар’єри сильно не дивує. Просто професійні заняття футболом змушували приділяти максимум часу тренуванням, відновленню і матчам. Бізнес і саморозвиток були на другому плані. Зараз усе змінилося. Можу розвиватися в будь-якій галузі.
— Ви задоволені тим, як минула ваша футбольна кар’єра? Адже, мабуть, правду кажуть, що кільком поколінням голкіперів не пощастило народитися в одну епоху з Шовковським.
— Я починав у «Динамо» у той час, коли Олександр грав. Був у «Динамо-3», «Динамо-2», пройшов усі щаблі клубної структури і в доволі молодому віці потрапив у першу команду. Так, у мене були амбіції й хотілося грати відразу, але здебільшого виступав за дубль чи за «Динамо-2». Потім прийшло усвідомлення, що поки є Шовковський, мені, іншим голкіперам, які тренувалися поряд і які були до нас, буде важко вийти з-за спини Олександра.
Я свій шанс отримав, коли команду очолив один з тренерів з країни-окупантки, прізвища якого згадувати не хочу. Так сталося, що він дав мені шанс бути при живому Шовковському номером один у «Динамо». В принципі, я цим шансом у повній мірі не скористався. І коли збагнув це, вирішив не засиджуватися і очікувати, коли в мене повірять знову, а йти в оренду — одну, другу, третю, аж поки не знайшов себе в «Дніпрі». Це мій життєвий шлях, який я пройшов так, як міг. Ідеальних кар’єр не буває. Я своєю кар’єрою задоволений відсотків на 90. Жалітися не буду.
— Ви згадали тренера, який першим довірив вам у «Динамо». Проте першим у дорослій кар’єрі вам довірив інший тренер — спочатку в ЦСКА у першій лізі, потім в «Оболоні» і «Кривбасі».
— Так, Юрій Вільйович — то особлива людина. Його довіра спершу в ЦСКА, а потім в «Оболоні», в складі якої дебютував у вищій лізі, дала поштовх моїй кар’єрі, зокрема допомогла повернутися в «Динамо». Та й потім, коли в складі киян не закріпився, був «Кривбас», куди перейшов з задоволенням, б знав, що на мене точно розраховують. Максимов у мене як у молодого гравця повірив. Та навіть зараз, коли кар’єра позаду, коли мені 37, Юрій Вільйович набрав і запропонував допомогти у «Ворсклі». Тоді мав пошкодження Павло Ісенко, йому була потрібна заміна. «Маєш бажання приїхати і зіграти за „Ворсклу“?», — поцікавився без жодної конкретики Максимов. «До вас — будь коли і в будь-який час», — відповів.
— Чому не поїхали?
— Бо не я і не Максимов ці питання вирішували. У «Ворсклі» є управлінці, за якими вочевидь остаточне слово. Але сам факт. Я Максимова взагалі не питав про гроші, був готовий відіграти ці три-чотири місяці на будь-яких умовах, на знак вдячності до цієї людини, до того, що він для мене зробив.
— Максимов вам дав змогу розкритися. А матч, після якого про вас, здається, вперше заговорили як про топ-воротаря, відбувся 5 грудня 2009-го в Харкові, коли «Оболонь» зіпсувала «Металістові» подвійне свято — 50-річний ювілей Ярославського і день відкриття стадіону. Тоді вам начебто була відведена роль ритуальної жертви, суддівство теж було проти гостей…
— Для себе особисто я б цей матч виділяти не став. Для мене тоді, в перші місяці дебюту у вищій лізі кожен матч був особливий і цікавий. Для мене і команди загалом, адже «Оболонь» тоді щойно повернулася в еліту. Ми тоді і «Дніпро» 1:0 перемогли, і дуже міцний на той час донецький «Металург». Нерви ми попсували багатьом командам. І «Металісту» зокрема.
Так, звісно, той «Металіст» з великою кількістю класних легіонерів, з захмарними зарплатами і чемпіонськими амбіціями було перемогти дуже приємно. Від нас тоді справді ніхто не очікував жодних див. І про суддівство ви влучно відзначили. Тоді ж VAR не було, арбітри робили, що хотіли. Пенальті в наші ворота у тому матчі теж був видуманий (Денис удар Жажі Коельо відбив – авт.). Проте, мабуть, не того професійного рівня арбітра на той матч поставили, щоб вирішити долю зустрічі.
— Для Мирона Маркевича то була, безперечно, дуже дошкульна поразка. Пізніше, під час спільної роботи в «Дніпрі» Мирон Богданович не згадував вам того матчу?
— Ні, жодного разу. З мого боку то було б неетично, а в багатій на події кар’єрі Маркевича був не один важкий матч. Навряд чи він став би виділяти якийсь один.
— У вашій кар’єрі з негативних матчів завжди виділятимуть найперше один — у Тирасполі. Ви вже казали, що тоді, в 2010-му не змогли скористатися шансом заграти в «Динамо». І гра з «Шерифом», здається, була в цьому аспекті визначальною…
— Однією з визначальних. Проте це життя. Всі люди припускаються помилок. В тому матчі моя помилка була однією з вирішальних. Так, неприємно, але потрібно йти далі. Не можна допустити, щоб одна помилка перекреслила кар’єру чи життя. Це був би прояв безхарактерності. Я проявив стійкість, характер, тому й пізніше залишив слід у футболі. Важливо з помилок правильно виходити, робити правильні висновки і рухатися далі. Без помилок не було б прогресу. Не знаю жодного голкіпера, який би за кар’єру не припустився жодної серйозної помилки. Та й у принципі не знаю таких, хто б пройшов усю кар’єру на одному рівні, без зривів.
— Лоріс Каріус після київського фіналу Ліги чемпіонів-2018 так піднятися й не зумів.
— Це — психологія. Мені вдалося витримати удар, хоча було й непросто. Також врахуйте, що я помилився в матчі групового турніру Ліги Європи, а Каріус — у фіналі Ліги чемпіонів. Масштаби не співмірні. В будь-якому разі психологічний тиск після таких помилок величезний. Каріусові не позаздриш, але бачу, що він поступово з цієї ями вилазить, зараз вже грає за «Шальке». В таких ситуаціях вирішальну роль грають індивідуальні риси характеру. Хто стійкіший, у кого міцніші нерви, той і витримує. Не кожен здатен прийняти ситуацію, забути про неї і жити далі. Також, думаю, свою роль відіграє оточення. Не знаю, як щодо психолога, але правильні слова тренерів можуть допомогти. Самостійно з таким тиском впоратися непросто.
— Ось власне, що в «Динамо» ви грали навіть після тієї помилки в матчі проти «Шерифа», вже й коли команду на правах тимчасового виконувача обов’язки очолював Олег Лужний. Перестали ви грати вже при іншому рускому воєнному тренері…
— На той час вже відновився після травми Шовковський. Я хотів грати постійно і розумів, що авторитет Олександра з одного боку моя не дуже впевнена гра з іншого не залишають багато шансів. Право на місце в складі мав доводити не лише на тренуваннях, а й у грі. А в грі я на 100% першим номером не виглядав. За таких умов мені довелося б змиритися, що гратиму менше. А цього я не хотів. Хоча міг би, адже мав вигідний контракт у «Динамо».
Вадою багатьох футболістів якраз те й є, що в молодому віці вони отримують добре оплачувані контракти і втрачають амбіції. Вони фактично відсиджують термін контрактних зобов’язань замість того, щоб шукати інші варіанти, їхати в інше місто, де буде змога більше грати. Мене це не влаштовувало. Я хотів мати ігрову практику, здобувати ім’я. Бо розумів, що спочатку людина працює на ім’я, а потім — ім’я на людину. Тому й погоджувався на оренду в «Оболонь», потім — у «Кривбас».
— Мабуть, не станете заперечувати, що піковими для вашої кар’єри були 2013−2015 роки, які ви провели у «Дніпрі». Чув думку, що посприяла вашому розквіту співпраця з тренером воротарів дніпрян Валерієм Городовим, котрий зумів розкрити у вас ті риси, які не вдавалося розкрити іншим тренерам…
— Кожен з тренерів, з якими мені доводилося співпрацювати, вніс свій величезний внесок у мою кар’єру. Коли довго працюєш з тим чи іншим фахівцем, то одначе розвиваєшся. Особливо враховуючи, що в кожного свої особливості тренувального процесу. Якщо ж говорити безпосередньо про Городова, то з його допомогою я дуже сильно розкрився в контексті гри на виходах і на вмінні читати гру. До того я в цих компонентах трохи відставав.
До «Дніпра» мої гра на лінії і реакція були значно кращими, ніж дії на виходах. Городов, мабуть, першим з тренерів розкрив мене в цьому напрямі. З моїми зростом і швидкістю я був здатен добиратися майже до будь-якого м’яча в межах штрафного майданчика. Городов мені це пояснив і дав розуміння, як у собі ці риси розвинути. І, звісно, допоміг той тренувальний процес, який для воротарів був вибудуваний у «Дніпрі» при Городові. Вправи, які він нам давав, були заточені саме під гру на виходах, на читання гри і підстраховку. Не лише у воротарському, а й по всьому штрафному майданчику.
Але ще раз повторюся, відзначаючи вклад Городова, я не принижую вкладу в свою майстерність тих тренерів, з якими працював до і після нього. Кожен в мене вклав частку себе, свою душу і кожному я вдячний. До кінця кар’єри я не припиняв вчитися, розвиватися і ставав кращим.
— На ваш погляд, при Хуанде Рамосі «Дніпро» мав бути чемпіоном?
— Безперечно. В чемпіонаті-2013/14 ми йшли на першому місці не лише за результатом, а й за рівнем гри. Ми тоді дійсно були чемпіонською командою. Все почалося за п’ять турів до фінішу в Одесі, коли ми забили «Чорноморцю» чистий м’яч, але рефері за відсутності VAR повернув момент зі вкиданням ауту і взяття воріт відмінив.
Ми поступилися 0:1, а в наступних матчах ця історія продовжилася. Зараз можу нікого не боятися і казати відверто: нас тоді вбили судді. За кілька тижнів у нас фактично відібрали всю очкову перевагу над «Шахтарем». На той час «Дніпро» був єдиною командою, яка не працювала з суддями. Коломойський дав чітко зрозуміти, що в разі, якщо дізнається, що хтось з керівництва, персоналу, тренерів чи гравців буде помічений у спробах співпрацювати з суддями, відречеться від команди і в нас тоді будуть великі проблеми. Тож протягом цього сезону ми були єдиною командою, яка не заносила суддям. Всі інші заносили і це не таємниця. Цей фактор вочевидь і став вирішальним.
— Але програвати 1:4 вдома «Карпатам», команді, яка тоді була аутсайдером, у той час, коли шанси на чемпіонство ще не були втрачені, погодьтеся, негарно. Чи «Дніпро» тоді вже був зламаний психологічно?
— Давайте подивимося на ситуацію з іншого боку. Ось ми згадували матч «Металіста» й «Оболоні» в 2009-му. Ми тоді теж за всіма розкладами не мали вигравати. «Карпати» зіграли добре. То раз. Та й одна справа, коли виходиш грати 11 на 11 і зовсім інша — коли, крім суперника, проти тебе ще й судді, коли будь-яка суперечлива ситуація трактується не на твою користь. У нашому штрафному майданчику контакт — це пенальті, в чужому — ніхто нічого не бачить. Так, ми професіонали, ми боролися до кінця, але важко, коли на тебе тиснуть з усіх боків.
Врахуйте також, що тоді було багато команд, які могли весь сезон нічого не показувати, бовтатися десь у середині таблиці, а потім на матч із «Дніпром», «Динамо», «Шахтарем» чи «Металістом» збиралися, мов на останній бій. Не є таємницею, що «Динамо» та «Шахтар» у ті роки стимулювали ті ж «Карпати», коли було потрібно, щоб львів’яни відібрали очки в опонентів. І стимулювалися не лише команди, а й судді таких матчів. Якби ми стали тоді чемпіонами, то порвали б тоді не лише суперників з витраченими на стимулювання суперників та суддів коштами, а й самих суддів, які не змогли нас дотиснути. Але дива не сталося. Ми залишалися професіоналами і боролися в кожному матчі, не дивлячись на суддівство, але на кінцівку нас трохи забракло.
— Той «Дніпро» одначе в очах багатьох українців тоді залишився моральним чемпіоном. Тоді перед матчами на «Дніпро-Арені» лунала пісня «Воїни світла». І той імідж закріпився й за командою.
— Той «Дніпро» був сім’єю. У нас був надзвичайний колектив, надзвичайна команда. Ніколи не втомлюся це повторювати, що ті стосунки, які були в середині колективу між футболістами, ті стосунки уболівальниками — то було щось надзвичайне. Хоча починалося все для мене не так перспективно. Мої виступи за «Дніпро» почалися з конфлікту з фанатами.
— Так, з банеру «Бойко і Політило, вам тут не раді» на першому матчі.
— Ось, власне. Політило щось заспівав ще в Одесі, в нього була своя історія. А на мене образа була за підсумками матчу, в якому «Кривбас» обіграв дніпрян 2:0. Протягом усього матчу фанати «Дніпра» співали не дуже приємні речі — з матами й образами на адресу батьків. Я до завершення матчу залишався професіоналом і не реагував. Проте коли зустріч закінчилася і ми перемогли, я не стримував емоцій. Ні, «факів» на адресу фанатської трибуни не було. Були емоційні жести, пов’язані з перемогою. Фанати їх запам’ятали. Тож коли я прийшов, підстави написати цей банер були.
— Те непорозуміння вдалося вирішити?
— Так. Після матчу Андрій Русол організував для нас із Сергієм Політилом зустріч з лідерами фанатської трибуни, п’ять чи сім людей. В нас тоді відбулася серйозна чоловіча розмова. Нам з Сергієм висловили претензії. Я мовчати не став і за себе відповів, сказав все, що думаю. Так, комусь можуть не подобатися мої татуювання, мій спосіб життя чи мої батьки. Про це можна сказати, але треба бути готовим отримати відповідь.
Вважаю, що то була крута й смілива розмова. З обох боків. Я тоді сказав, що приїхав у Дніпро, щоб зробити все від мене залежне, аби команда перемагала і буду віддаватися в усіх матчах максимально. Ми потисли одне одному руки. Мені здалося, що для ультрас було несподіванкою, що футболіст не просто слухав, схиливши голову, а не побоявся і відповів. Хоча там були такі хлопці, що можна було трошки обісратися. Думаю, я тоді показав, що був відвертим і чесним. А подальша практика показала, що цій команді і цьому місту я віддав себе повністю.
— Вчора (розмова відбувалася 31 березня) у соцмережах кілька разів траплялися спогади 11-річної давнини про матч «Дніпра» й «Динамо», точніше, про ваше зіткнення з Олегом Гусєвим і порятунок Олега Джабою Канкавою. Скажіть, як на вас вплинула ця історія? Чи не втратили ви тоді впевненості, притаманної рішучості в грі на виходах?
— Коли граєш у футбол, може статися все, що завгодно. Моя совість чиста, я нічого навмисно не робив. Хтось це розуміє, але не бракувало й тих, хто вилив на мене величезні об’єми хейту. Було багато балачок, які психологічно на мене сильно тиснули. Бруд і погрози лилися на мене тонами. Люди не соромилися писати, що мене треба вбити, щоб озирався на вулицях, щоб до машини не ходив, бо її спалять, а мені переб’ють ноги і відіб’ють голову. Родину теж радили ховати. Було непросто.
Проте найскладніше було у перерві того матчу, в роздягальні. Зіткнення відбулося наприкінці першого тайму. Я сів і почав усвідомлювати, що сталося. Потім переглядав цей момент. З відео видно, що я зачепив Олега по дотичній. Однак і я, і Гусєв неслися на такій швидкості, що цього дотику було достатньо. Це було немов ДТП на футбольному полі. Під час гри я навіть нічого не відчув — побіг далі, почав вводити м’яч у гру. І ось сиджу я на лавці у роздягальні, розумію, що людина могла загинути. У мене був шок. До мене підійшов Хуанде Рамос, почав кричати. З його боку це була психологічна дія. Він розумів, що попереду другий тайм, що граємо з «Динамо» і в такому стані я команді не помічник. «Я тебе міняю!» — каже тренер.
Я був у прострації, сидів, тримався за голову, ні про що інше, крім того епізоду, не думав. Я про це досі нікому не говорив. Потім підійшли деякі хлопці з команди. Зі словами: «Зберися, ти нам потрібен». Після того підійшов до Рамоса і сказав, що готовий грати. Він бачив, що я спустошений, два рази хляпнув долонею по щоках, сказав: «Зберися! Дуже важливо, щоб ти увійшов у гру з перших хвилин другого тайму і допоміг нам виграти цей матч».
У підсумку ми перемогли 2:0. Мені було дійсно важко психологічно, момент з зіткненням постійно був перед очима. Але хлопці і Хуанде Рамос справді допомогли. А після того вже було спокійніше. Комплексів, на які ви натякали, не з’явилося. Грав так само, як і до того. Єдиним мінусом був страшний хейт. Який підсилився, коли через один матч, коли ми грали в Ужгороді з «Говерлою», спалахнув з новою силою. Тоді зіткнувся з Крістіаном Оросом, румуна теж замінили.
— Тоді казали, мовляв, бачите, він постійно так грає.
— Мені вже було байдуже, я на це не звертав уваги. Я боровся за м’яч і нікого бити не мав наміру. Якщо комусь не подобається — не лізьте в штрафний майданчик. Я голкіпер і захищаю ворота. Багатьох тоді питав: «Що мені в тій ситуації з Гусєвим було робити? Відступитися і дати вразити ворота?» Це футбол, контактний вид спорту. Звісно, якби можна було передбачити наперед, зіграв би якось обережніше. Спробував би зіграти. Проте назад нічого не відмотаєш.
Після гри, коли Олега привезли в роздягальню «Динамо», я хотів вибачитися, сказати, що я не навмисне, запитати, як він. Мене не пускали, посилали на хрін. Лише Михайло Михайлов, дуже йому за це вдячний, сказав: «Заспокойтеся. Нехай зайде». Я зайшов, ми потисли одне одному руки. Мені дійсно було не по собі. Футбол футболом, а людське життя одне. Повертаючись до вашого попереднього питання, можу сказати, що впорався тоді психологічно лише тому, що завжди був морально стійким.
— Про сезон-2014/15 у виконанні «Дніпра», колись, можливо, знімуть фільм. Обмежена кількість гравців з новим тренером на чолі практично весь сезон працюють без зарплати і доходять до фіналу Ліги Європи. В умовах сучасного футболу виглядає просто нереально. Проте це було.
— 10 чи 11 місяців у нас не було ні бонусів, ні заробітної плати. Ми грали за честь клубу і за себе. Окрім того, в нашому складі було багато збірників — України і не лише. Ми залишалися професіоналами, не дивлячись на обставини. У повідомленні, в якому сповістив, що завершую кар’єру, я недарма написав, що в нас у «Дніпрі» була сім’я. Руслан Петрович (Ротань — Прим. Авт.) як капітан і лідер команди був на постійному зв’язку з президентом. Йому часто бувало незручно після того, як передавав нам слова Ігоря Валерійовича, що на тижні точно будуть гроші, а в підсумку нічого не було. Таке повторювалося неодноразово.
Ми жили в будиночках на базі, майже щодня збиралися після тренувань, не роз’їжджалися додому, а пили разом пиво, співали пісень, просто спілкувалися. Хтось грав у карти. У нас була родинна атмосфера. Незручно було лише Русіку і ми його розуміли. Він дуже чесна і справедлива людина, намагався нас згуртовувати, постійно за нас говорив, набирав президента на гучномовець, той обіцяв, що все буде. Проте далі слів справа не йшла. Так виходило, що ми Ротаня теж підтримували. Щоб він не думав, ніби ми до нього маємо претензії.
— Іноземці розуміли все так само, як українці?
— Абсолютно. Так само щодня сиділи на базі разом з українськими гравцями. Ніхто не бурчав, не бунтував.
— Окрім Ежідіо?
— До Ежідіо питань немає. Він був новою людиною, приїхав у новий колектив серед чемпіонату, на щось розраховував. Врешті, зіграв кілька матчів і коли не отримав два чи три місяці зарплатні, зібрав речі і поїхав. Він ще не встиг пройнятися духом нашого «Дніпра». Інші іноземці — Дуґлас, Матеус, Калініч, Стрініч — сприймали ситуацію так, як ми. Ми ретельно стежили за тим, щоб ніхто не починав нити в роздягальні, «де наші гроші». Таких відразу присікали, виказували їм все в обличчя, не ходили по закутках і не збирали банд. У тому «Дніпрі» все було відкрито і це, мабуть, один із ключових факторів, чому ми зайшли в Лізі Європи так далеко.
— Ви що справді вірили, що можете виграти Лігу Європи?
— Коли пройшли в 1/16-й «Олімпіакос», зрозуміли, що треба боротися. Погодьтеся, що про фінали єврокубків, а тим паче про перемоги в них мріє кожен футболіст. Багато ви знаєте команд з України, які грали у фіналах єврокубків? Як часто вони туди потрапляли?
— Приблизно раз на десятиліття, починаючи від «Динамо» в 1975-му і завершуючи «Дніпром» у 2015-му.
— Ось. Ми мріяли створити щось історичне. З кожним матчем мрія ставала ближчою і ми до неї майже дійшли. Дорогу до Варшави — Road to Warszawa — ми подолали повністю. А фінали, як казав один тренер, не граються, а виграються. Ми програли. І це єдиний мінус того шляху. До того ми грали як могли, грали як виходило, але в фіналі «Севілья» нас переграла. Можна, звісно, дискутувати, чи могли ми виграти. І повели 1:0, і перший тайм завершився 2:2, але, мабуть, досвіду утримання здобутої переваги забракло. Забракло досвіду гри в таких матчах. «Севілья» в цьому контексті виглядає привабливіше, її футболісти адаптованіші до таких поєдинків. Програвати такі матчі прикро, але зараз, відмотуючи ті події назад, можу сказати, що пишаюся кожним, хто причетний до того сезону.
— Два матчі з «Наполі» в півфіналі, коли ви не дали жодного разу забити Ґонсало Іґуаїну — мабуть, Еверест вашої кар’єри.
— Кілька разів переглядав ті матчі. В Неаполі мені кілька разів пощастило. В цілому правильно займав позицію, правильно скорочував кут обстрілу, декілька разів відбивав м’ячі і на підбиранні були наші гравці. Так, ці два матчі — одні з найкращих у кар’єрі. У Києві теж здійснив на мокрому газоні декілька хороших сейвів. Проте то заслуга не лише моя, а всієї команди. Почнемо з того, що в Неаполі треба було забити і Женя Селезньов це зробив. Так, з двохметрового офсайду, але тоді VAR не було і слава Богу. Також важливо, що ми тоді за рахунку 0:1 і максимальному тиску з боку суперників не знітилися.
А в Києві, за підтримки понад 70-ти тисяч глядачів було трохи легше. В дощову погоду, на такому стадіоні при такій публіці ми не могли програти. Тоді ще м’яч на виїзді мав вагу і теоретично ми проходили б навіть, якщо б гра завершилася 0:0. Ми з самого початку були готові грати на контратаках і, в принципі, позаду свою справу зробили. А потім ще й вибігли в контру і знову Сєля забив з передачі Жені Коноплянки. Ми заслужили той вихід у фінал.
— Після фіналу була вечірка і слова президента клубу Коломойського про те, що «Дніпра» не мало в цьому матчі бути, які точно сильно зачепили Маркевича. А вас?
— Звичайно, і дуже сильно. Ми почули, щось на кшталт, як ви сюди взагалі дійшли. Не знаю, сарказм це був, такий специфічний гумор чи дійсно серйозні слова, але ми почули те, що почули. Думаю, футболістам, яким весь рік не платять заробітної платні і які доходять до фіналу єврокубка, можна було б просто сказати «дякую». Цього було б достатньо. Проте це життя, це спорт, це, може, навіть політика.
— Ось власне, що Коломойський тоді захопився політикою і футбол, здається, сприймав, як щось другорядне.
— Не хочу заглиблюватися в його політичні і бізнесові справи. Коломойський багато років дуже сильно фінансував «Дніпро» і це факт. А які причини спонукали його вчинити так, як він вчинив, то вже питання не до нас. Ми були найманими працівниками, які добросовісно виконали свою роботу.
— Коломойський вам щось заборгував?
— Мені особисто — ні. Коли в мене був трансфер у «Бешикташ», «Дніпро» всі контрактні зобов’язання переді мною закрив. У мене був трансфер розміром у 3,5 млн євро. Мав з керівництвом клубу розмову. Сказав, щоб повернули чесно зароблене. Мені навіть були не потрібні бонуси, які накопичилися протягом того року, коли нам перестали платити. Це була моя єдина умова і зарплатню мені повернули в повному об’ємі. Разом з тим, я розумів, що знаходжуся в такій формі і на такому рівні, що навіть якщо мене не відпустять і доведеться ще рік відпрацювати за контрактом, потім спокійно перейду кудись вільним агентом. Але, на щастя, довгих суперечок на цю тему не було.
— Чому у вас не вийшло в «Бешикташі»? Особливо з урахуванням, що команду очолював Шенол Ґюнеш, колишній воротар. Він, за словами Віктора Гришка, котрий колись грав у Шенола в «Трабзонспорі», з нашими футболістами знаходив порозуміння…
— Мене він взагалі не розумів. Йому на мене було байдуже. Мій трансфер у «Бешикташ» відбувся з ініціативи президента стамбульського клубу. Він особисто був присутнім на обох матчах «Дніпра» і «Наполі», після чого вийшов на мене з предметною розмовою. Президент мені створив усі умови, зокрема фінансові, щоб я захотів перейти і домовився з «Дніпром». У мене, правда, була умова: перед тим, як приймати рішення, переговорити з головним тренером «Бешикташа». Проте команда тоді грала в Трабзоні. В Туреччині у той час випало багато снігу, команда два чи три дні не могла виїхати в Стамбул. Шенол Ґюнеш сказав, що він готує команду до гри і в нього немає часу розмовляти з новими футболістами. Це, мовляв, не на часі. Поряд із тим, на мене тиснули, щоб підписував контракт. Ось я й наважився підписати, не порозмовлявши з тренером.
Голкіпер Толґа Зенґін тоді був капітаном «Бешикташа». Вони з Шенолом Ґюнешем з одного міста і є добрими товаришами. Хоча це не причина. Найбільша причина в тому, що я не впорався з психологічним тиском. Я приїхав у Туреччину в статусі фіналіста і найкращого воротаря сезону в Лізі Європи, найкращого воротаря року в Україні, гравця національної збірної. Думав, коли людину з таким послужним списком купують за 3,5 мільйони, то обов’язково прийду і буду грати. Проте я сидів у запасі. Команда йшла на першому місці і тренер вирішив нічого не змінювати. На жаль, психологічно я до такого повороту подій готовий не був. Людей, які допомогли б впоратися з цим тиском, поряд теж не було. Я не міг збагнути, чому знаходжуся в такій формі і не граю.
Тож коли отримував шанси в Кубку Туреччини, ними не скористався. Допустив помилки, бо не був готовий морально. Надодачу ще й у дебютному матчі в чемпіонаті мені розсікли голову, наклали 13 швів. Після того поїхав у збірну, коли повернувся, зіграв ще два матчі — один ми натужненько виграли, інший програли. Так, ми виграли чемпіонат, але мої амбіції були вражені. Тож, не дивлячись на величезний контракт, відразу після завершення чемпіонату сказав своєму агентові, що хочу піти в оренду.
— Намагалися поговорити з Шенолом Ґюнешем?
— Кілька разів. Він дивився з нерозумінням, навіщо я до нього прийшов. Дав мені розуміти, що це його рішення і на цьому крапка. Не треба з ним більше розмовляти.
— Врешті, в оренду ви пішли не просто будь-куди, а в «Малаґу» до Хуанде Рамоса. Але й там не грали…
— Рамос мені відразу сказав, що спочатку грати не буду, бо в них є Карлос Камені. Мовляв, мені потрібна адаптація і місце в складі треба виборювати через тренувальний процес. Крім того, мав вивчити мову. З цим впорався швидко — розмовляв іспанською через два місяці. Тоді й зіграв за «Малаґу» перші матчі. Але це не сподобалося вболівальникам, які мають великий вплив на керівництво клубу і команду загалом. Вони почали запитувати, чому людина, яка приїхала в оренду, грає, а легенда клубу Камені сидить у запасі. З цим зауваженням не могли не рахуватися. Надодачу ще й Хуанде Рамос пішов з команди за сімейними обставинами. При новому тренері я знову не грав.
— З яким настроєм верталися з оренди?
— Мені нічого не залишалося, як працювати. Пройшов із «Бешикташем» передсезонний збір. Крім Зенґіна, в команду також вже взяли іспанця Фабрі. Я розумів, що на мене не розраховують. І при цьому мав ще три з половиною роки контракту.
— Як вийшли з цієї ситуації?
— Подзвонив агент і сказав, що є пропозиція від «Динамо». Звісно, погодився, але за умови, якщо клуби знайдуть порозуміння в фінансових питаннях. Про свої умови з Ігорем Суркісом домовився напряму, в телефонному режимі. Порозуміння ми знайшли дуже швидко. В принципі, в «Динамо» у мене так було завжди.
— В команду ви повернулися, коли її очолив Олександр Хацкевич, тренерську каденцію якого в «Динамо» оцінюють неоднозначно…
— Думаю, ми були здатні на більше. Мабуть. Хотіли точно. За підбором гравців і якістю тренувальної роботи ця команда точно була здатна на більше.
— Вам особисто Хацкевич довіряв повністю.
— Так. У нас і поза футбольним полем гарні стосунки. Я зі свого боку, отримуючи ігровий час, робив все залежне, щоб віддячити тренерові за довіру. І за те, що знову запросив у «Динамо». Особисто для мене два сезони під керівництвом Хацкевича були гарним періодом.
— Як команда сприйняла прихід Мірчі Луческу?
— Позитивно. Ми розуміли, що потрібні якісь зміни. Проте поки не почали працювати, не до кінця розуміли, якими будуть вимоги, як буде вибудуваний тренувальний процес. В підсумку Луческу знадобилося небагато часу, щоб достукатися до футболістів. Потім почав помічати, спостерігаючи зі сторони, як чимало футболістів отримували від роботи величезне задоволення, всмоктували інформацію, мов губка. Луческу провів з командою величезну роботу, додав багато чого нового, розкрив багатьох футболістів з іншого боку. Вважаю, що час, проведений Луческу в «Динамо», приніс багато користі і клубу загалом, і багатьом футболістам індивідуально.
Вважаю, що люди повинні поважати те, що Луческу зробив для «Динамо». Що б там не говорили, але Мірча проявив себе професіоналом найвищої проби, відпрацював свій контракт повноцінно. Може, лише на завершальному етапі тренер був трохи виснажений. У нього тоді були проблеми зі здоров’ям, плюс втрутилися деякі сімейні обставини. Але в цьому випадку треба зважати ще й на вік.
— Претензії до Луческу як правило знаходяться не в професійній, а в морально-етичній площині. Фанати не сприймали приходу фахівця, який багато років працював на чолі найпринциповішого суперника. Власне, у вас із ультрас на цьому тлі був конфлікт після кубкового матчу проти «Агробізнеса» в Тернополі…
— У мене з фанатами «Динамо» ніколи не було конфліктів. Я тоді апелював найперше через неповагу до людини і її віку. Поставив фанатам у приклад, чи вони б говорили такі речі, якби на місці Луческу був їх дідусь чи тато. Якщо щось не подобається, це можна висловити в коректній формі. У нас із фанатами було багато зустрічей, де спілкування було нормальним, без матів і вигуків. Якою б не була ситуація, на особистості переходити не треба. Особливо коли мова про людину, якій більше 70 років. Можна зрозуміти, коли вивішуються банери проти тренера, розумію, коли люди аргументовано пояснюють, чому Луческу не має бути в «Динамо». При цьому в такому поважному віці людину не треба ображати чи в неї плювати. Я з повагою ставлюся до ультрас і поважаю їх думку, але в цьому випадку вони чинили неправильно.
— Ви при Луческу грали мало. Чому?
— Щойно очоливши «Динамо», Луческу викликав мене і прямо сказав, що я йому потрібен як лідер роздягальні, як віковий футболіст, який здатен налагодити контакт з молодими футболістами. «Ти будеш грати небагато, я обираю, що основним буде Жора Бущан, але я розраховую на твій досвід і твої лідерські риси. Працюй, все буде видно через тренування. Якщо тебе влаштовує така роль — працюємо», — сказав Луческу і я йому за цю прямоту, за те, що він відкрито позначив, чого мені чекати, вдячний. Бо раніше в тих командах, де я не грав, мені ніхто нічого не пояснював. Це було в моїй кар’єрі вперше. Небагато тренерів у принципі здатні наперед позначити футболістові його роль другого плану. Як на мене, така чесність вкрай важлива і усуває багато непорозумінь, які можуть виникнути в майбутньому.
Власне, сподіваюся, що я теж віддячив професійним ставленням і добросовісною роботою на тренуваннях Луческу за відвертість. Він довіряв мені місце у воротах у матчі за Суперкубок, грав в інших матчах і навіть на якийсь час витіснив Жору з основи. Попри все, в нас із Бущаном була здорова конкуренція. Коли Жора повернувся після травми, Луческу мені прямо сказав, що основним буду я.
— Фінішувала ваша кар’єра без невеликого рік тому виступом за житомирське «Полісся». Вам зараз 37 і в принципі для воротаря це вік не критичний.
— В мене був гарний етап кар’єри у Житомирі. Повертаючись до вдячності спеціалістам, з якими працював, відзначу тренера воротарів «Полісся» Михайла Федунова, який допоміг повернутися в гру після розриву хрестоподібної зв’язки. Він знайшов правильний підхід, щоб я зміг відновитися і у 35−36-річному віці постійно грати.
У «Поліссі» все йшло добре до тієї миті, поки не почали вмикатися люди, які не дуже компетентні в футболі. Вони почали вкидати президентові у голову інформацію, яка не відповідає дійсності. Ці люди почали крутити своє кіно. Бачите, до чого це призвело? Артем Шабанов зараз лідер «Олександрії», а «Поліссю» він виявився не потрібним через те, що на нього зводили наклепи. Артем мені сам це розповідав. Знаючи його як найпозитивнішу людину, яка ніколи не буде варити в колективі каші, я б ніколи не повірив у такі дурниці. Але, видно, люди, які працювали тоді в «Поліссі», переслідували якісь свої цілі. Фінансові чи ще якісь, не знаю.
— Працювали? Вже не працюють?
— Вже не працюють. Зрештою, можна говорити прямо. Це — Володимир Тесля (колишній спортивний директор «Полісся» – авт.). У нього були чимало конфліктів і в середині команди, і з футболістами. Не дарма президент клубу особисто його звільнив. Коли Тесля почав лізти в колектив, все почало руйнуватися. Наскільки мені відомо, Юрія Калитвинцева теж прибрали з ініціативи Теслі. Спровоковані цією особою чвари призвели до спаду в результатах. На щастя, президент клубу Буткевич розібрався, що й до чого. Подивимося, як «Полісся» гратиме тепер, але, як на мене, клуб рухається в правильному напрямі.
Щодо мене, то, звісно, я ще міг грати. Проте вважаю, що треба вчасно піти і не мучити ні себе, ні футбол. Перед тим, як приймати рішення про завершення кар’єри, ставив собі питання: що мені дасть те, що продовжу грати. Ім’я собі, виступаючи за найкращі клуби України, в фіналі єврокубка, національну збірну, в закордонних клубах, я собі заробив. При всій повазі до тих клубів з України і з-за кордону, які мене запрошували влітку 2024-го, вони мене не могли зацікавити ні в спортивному, ні в матеріальному аспектах. Ну, збільшу я статистику проведених матчів ще на 20−30 і що з того?
Все треба робити вчасно. Зокрема — завершувати кар’єру. Той рік, який я теоретично ще міг провести в футболі, зараз витрачаю на самореалізацію, розкриття нефутбольних здібностей, на навчання і прогрес. Залишся я в футболі, цей шлях одначе довелося б пройти через рік. Навіщо витрачати час?
Розумію, що можу грати й до 40. Щодня тренуюся, підтримую гарну форму, але не бачу тієї мотивації, яка б змусила продовжити кар’єру. Якщо б був цікавий проект, з молодими футболістами і серйозними завданнями, як це було з «Поліссям», я б пішов. Погодився б пограти, якщо б отримала продовження пропозиція від Максимова. Проте виключно через персону тренера. Інше мені не так цікаво, як пройти шлях, який дозволить освоїти ті напрями, які допоможуть добре заробляти в майбутньому.
— Ваш батько (колишній футболіст «Динамо») підтвердить, що їх покоління дуже боялося йти з футболу.
— Це були інші часи. Проте все змінюється. Так, коли я написав пост про завершення кар’єри в Instagram, вже був максимально готовий до цього рішення, прийняв його в середині. Однак коли перечитав величезну кількість коментарів під цим повідомленням, навіть пустив скупу чоловічу сльозу. На душі стало дуже приємно. І водночас стало сумно. Приємно також, що частина людей писали, що я дав їм шанс повірити в себе і розпочати свій футбольний шлях. Якщо це так, якщо я бодай одній людині своїм прикладом допоміг самовизначитися і реалізуватися, то вже не дарма грав у футбол.
— Ви сказали, що задоволені своєю кар’єрою відсотків на 90. Тих десяти бракує через те, що так і не стали основним голкіпером у збірній?
— Набагато більше міг зіграти в національній команді, набагато більше — за кордоном. Може, вартувало проявити більшу витримку, не повертатися в Україну після «Бешикташа» і спробувати себе ще в якихось клубах. Щодо збірної, то, звісно, в мене були амбіції. Іноді ображало, що мене вперто не ставлять. Особливо з урахуванням, що амбіції були небезпідставні. Я заслуговував зіграти більше. Як мінімум на Євро-2016, у заключному матчі з поляками, який з турнірної точки зору вже нічого не вирішував. Проте тренери одначе поставили Андрія П’ятова. Звісно, мені було неприємно і я ображався. Але загалом жалітися гріх. Вважаю, що в мене була прекрасна кар’єра.
Переходь за посиланням та донать нашим захисникам!