У 18 років він уже має за плечима досвід гри в академіях «Дніпра» та «Динамо» , оренду в «Зорі» та виступи за юнацьку збірну. У цьому інтерв'ю Віталій розповідає про свої перші кроки у футболі, виклик до збірної та футбольні амбіції.
- Пригадай свої перші кроки в футболі. Яким був вплив батька та тренера Сергія Дарагана на твоє становлення?
- Перші мої кроки у футболі розпочалися у п’ятирічному віці, коли тато забрав мене з дитячого садочка і вперше привів на секцію футболу. І тато, і дідусь усе життя були пов’язані з цим видом спорту, тож вирішили й мене залучити до улюбленої справи.
Моїм першим тренером був Сергій Миколайович Дараган. Він багато чого мене навчив і значно вплинув на мій розвиток. Саме завдяки йому мене запросили на перегляд до Академії «Дніпра». Він регулярно возив нашу команду на численні турніри, і на одному з них мене помітили селекціонери клубу.
Що ж до батька, то його підтримка була неоціненною: на кожному тренуванні, в кожній грі — він завжди був поруч і надихав мене йти вперед.
- Чим тобі запамʼятався період навчання у академії «Дніпра»?
- До академії «Дніпра» я потрапив у віці восьми років і провів там майже п’ять років. Це був чудовий період у моєму житті, адже на той час у нас була одна з найсильніших команд в Україні.
Оскільки я жив у селищі Васильківка, що приблизно за 100 кілометрів від Дніпра, батько після школи забирав мене та кожного разу возив на тренування й ігри. Його підтримка була дуже важливою для мене.
Якщо говорити про те, чим особливо запам’яталася академія «Дніпра», то це, безумовно, манеж. На той момент в Україні було лише три таких — у Києві, Маріуполі та Дніпрі. Було дуже приємно мати можливість тренуватися й грати в одному з них.
- Ти перейшов до академії «Динамо» у 12 років. Розкажи детальніше про перехід , та як змінилося твоє життя після цього?
- Щороку наприкінці лютого в Дніпрі проводився турнір, на який приїжджало багато українських команд. На одному з таких турнірів я добре себе проявив і став найкращим бомбардиром. Приблизно через місяць-два татові зателефонував Павло Павлович Чередніченко та запропонував мені приїхати в «Динамо» і вирушити разом із командою на турнір у Болгарії.
Окрім мене, він також подзвонив Владиславу Захарченку. Після розмови наших батьків ми вирішили прийняти запрошення й поїхати до «Динамо». За кілька днів після цього зателефонували й представники «Шахтаря» з аналогічною пропозицією. Проте моя сім’я завжди вболівала за «Динамо», тому вибір був очевидним. Я майже не вагався й з радістю погодився.
Коли дізнався, що мене запрошують у «Динамо», був надзвичайно щасливий — мене переповнювали емоції, адже це була моя мрія!
- Сезон 2022/2023 ти провів в оренді в луганській «Зорі». Який досвід ти отримав за час перебування в цьому клубі?
- Так, я та майже вся наша команда, що грала за «Динамо» U-16, провели той сезон в оренді у «Зорі». Чесно кажучи, це був дуже цікавий і важливий досвід у моїй футбольній кар'єрі. Це був перший сезон під час війни, і якби нас тоді не заявили за «Зорю», навіть не уявляю, де б я зараз був…
Тоді було справді захопливо грати, адже ми виступали проти хлопців, які були старші на два-три роки. Хотілося довести, що ти також щось вмієш і можеш показати себе на полі.
У тому сезоні я забив 13 голів, і це дуже допомогло мені в наступному — саме завдяки цим результатам я потрапив до складу «Динамо» U-19.
- Які емоції ти відчув , коли вперше отримав виклик до юнацької збірної України?
- Емоції були надзвичайно приємні, адже ти усвідомлюєш, що потрапив до числа 25 найкращих гравців свого віку. Це відчуття було майже таким самим, як тоді, коли мене запросили до «Динамо» — справжнє щастя!
- Чим відрізняється гра за збірну від матчів за клуб - у підході , атмосфері, відповідальності?
- Гра за збірну відрізняється тим, що гравець представляє свою країну, тож тиск значно більший. Це велика відповідальність і водночас — велика честь. У клубі ж усе більше схоже на повсякденну роботу: звісно, там також є тиск і відповідальність, але вони мають інший характер.
Атмосфера як у збірній, так і в клубі дуже приємна, адже більшість хлопців давно знайомі між собою. А новачки швидко адаптуються та вливаються в колектив.
Підхід до підготовки у збірній зовсім інший: часу набагато менше. Ти приїжджаєш, проходить 2–3 дні — і вже гра. У клубі ж є змога ретельно працювати над тактикою, стандартами та іншими аспектами гри.
- Як оціниш свою нинішню форму та прогрес у складі «Динамо» U19?
- Зараз я не перебуваю у своїй найкращій формі. По-перше, я травмований — зламав палець на нозі під час матчу. А по-друге, ще до травми в нас була й досі залишається дуже сильна конкуренція. У команді чотири нападники: я, Пономаренко, Задорожний і Герич. На мою думку, усі вони перебувають у чудовій формі: Матвій вже забивав у матчах УПЛ, Федір наразі є найкращим бомбардиром чемпіонату, а Владислав посідає п’яте місце у списку.
Через це ігрового часу в мене було небагато. Але головне — не здаватися та продовжувати наполегливо працювати!
- У кого з відомих нападників ти черпаєш натхнення або стараєшся рівнятись?
- Якщо говорити про українських нападників, то мені подобаються Яремчук і Ванат. Подобається, як вони відкриваються, працюють з м’ячем і обігрують захисників. Звісно, я рівняюся на Кріштіану Роналду — він є прикладом неймовірної працьовитості та дисципліни.
Якщо ж говорити про класичного центрального нападника, то у своєму праймі мені дуже імпонував Карім Бензема — особливо в той період, коли він здобув «Золотий м’яч». А зараз справжнє захоплення викликає Роберт Левандовський. У свої 36 він демонструє відмінну гру і продовжує забивати на високому рівні — це дійсно вражає!
- Які твої короткострокові цілі у футболі?А яка головна мрія?
- На даний момент мої короткострокові цілі — якнайбільше грати та забивати голи. Звісно, головна мрія — дебютувати за першу команду «Динамо». Але це футбол, і ніколи не знаєш, що станеться завтра чи навіть через два дні.
