Звичайно, тренерські тандеми по типу Едмар-Голодюк у нашому футболі зустрічаються, і навіть в успіху “Олександрії” цього сезону не варто вихваляти одного Руслана Ротаня. Без сумніву, Руслан Петрович є основною фігурою в побудові комунікацій та у прийнятті кінцевих рішень і задумів усього тренерського штабу та менеджменту клубу, але забувати про вплив на команду таких людей, як Сергій Кравченко, Олексій Антонов та відеоаналітик Євгеній Гресь, просто неприпустимо. Ці люди заслуговують на “лаври слави” та пошани і є безпосередніми учасниками подій, які відбуваються зараз з командою маленького міста на Кіровоградщині (історичних подій, якщо вдасться захистити срібло).
Схожа “картина” і у львівських “Карпатах”, де Владиславу Лупашку допомагає колишній наставник Сергій Лавриненко, це та сама ситуація, де учень перевершив вчителя. Роль Богдана Шуста та Ігоря Єрмакова теж важко переоцінити, тож ключове тут – це наявність потужного “складу”, і вже потім роль головного тренера як “наконечника списа”.
Далі по тексту згадаємо тренерів, у яких є досвід керування командами на найвищому рівні нашого футболу, але через певні причини вони були “витіснені” зі своїх клубів. Фахівці, які мають свої ідеї та власне бачення розвитку улюбленої для нас гри. “Вільні та горді” українського футболу, про них далі й поговоримо.
Олександр Ковпак
Людина, яка протягом кар’єри гравця пограла більше ніж у десяти футбольних клубах, після завершення етапу професійного футболіста поки що не так активно себе показує в тренерському ремеслі. Олександр Ковпак є переможцем Кубка України 2010 року з сімферопольською “Таврією”, ставши до цього в сезоні 2008/09 найкращим бомбардиром чемпіонату, вийшов з ФК “Полтава” в УПЛ та покинув її через припинення існування клубу, пограв по пів року в “Десні”, київському “Арсеналі”, “Чорноморці” та “Поліссі”, провів 3 матчі за національну збірну України. Це – достатньо великий список досягнень, які залишив після себе Олександр, будучи гравцем.
Останнім клубом уродженця Черкащини став “ЛНЗ”. Ковпак красиво, “підкреслено” завершив кар’єру і одразу став асистентом головного тренера, яким на той момент був Василь Гречаний. Поступово набираючись досвіду та знайомлячись з новою роллю, Ковпак доріс до статусу головного, і сезон 2022/23 може без вагань заносити собі в актив, збільшуючи список досягнень, бо вже Олександр Олександрович зумів вивести команду в Прем’єр-лігу, що стало для черкасців історичним досягненням (як для клубу, так і для міста).
Маючи власні ідеї та стратегію побудови гри, Олександр, на жаль, не зміг швидко дати бажаний результат і, як це часто буває в нашому футболі, потрапив під “роздачу” санкцій тих президентів, у кого нерви не такі міцні, і був зрештою звільнений після чотирьох турів у чемпіонаті та вибування з Кубка на ранній стадії.
Проте після цього Ковпак ще попрацював у структурі черкаського “ЛНЗ”, щоправда, після паузи на відпочинок, яка тривала з вересня по січень. Олександр Олександрович спочатку тренував молодіжну команду клубу, а потім очолив команду підлітків U-17. В ній він і протримався аж до квітня цього року і наразі перебуває без постійного місця роботи. З огляду на весь попередній досвід, клубам, які захочуть запросити молодого тренера, треба буде почекати певний період часу (приблизно пів року) і дати фахівцю час на відпочинок та роздуми, і далі вже “вступати в бій”.
Юрій Калітвінцев
Юрій Миколайович серед усієї когорти перерахованих спеціалістів має найбільше здобутків як гравець, так і головний тренер. Про кар’єру Калітвінцева-гравця можна багато не говорити, варто лиш подивитися профіль на порталі Transfermarkt, порахувати кількість трофеїв та зауважити, в які роки Юрій Миколайович грав за київське “Динамо” – а це найкращі часи столичного клубу. Тренерство Лобановського та ціла низка футболістів, з якими ми асоціюємо біло-синій Київ і яких зараз називаємо “динамівськими серцями”.
Ставши тренером, Калітвінцев почав тренувати молодіжну, а потім юнацьку збірні України, був тренером у “Динамо-2” та навіть в. о. головного тренера національної збірної після відставки Мирона Маркевича (з літа 2010 по весну 2011). Після приходу до тренерського містка його послідовника Олега Блохіна Юрій Миколайович залишився в штабі, щоб допомагати новому керівнику. Етап кар'єри з 2013 по 2017 рік не дуже хочеться згадувати, бо тренер поїхав тренувати на росію. З 2017 по 2021 рік “коуч”, мабуть, оговтувався після вражень від “футболу великого рівня” та перебував у тривалій відпустці.
Повернувшись до справи, недовго очолював донецький “Олімпік”, а після, влітку того ж року, приступив до виконання обов'язків у житомирському “Поліссі”. Прийшовши у великий проєкт під великі завдання, тренер отримав повний “карт-бланш” на гравців, яких бажає, і в другому своєму сезоні вивів клуб в УПЛ.
Потрапляння Житомира в єврокубки в першому ж сезоні варто завдячувати не тільки Сергію Шищенку, який виборов для команди кінцевий результат, а й Юрію Миколайовичу, котрий довго «вирощував та плекав» свій плід роботи.
За багатьма збігами обставин ми не можемо чітко і ствердно сказати, чи хороший Юрій Калітвінцев як головний тренер, бо життя та футбольна доля заводила фахівця або у серйозний проєкт, в якому не виконати завдання було неможливо, або часу на побудову чогось свого у Юрія Миколайовича було обмаль, і через якийсь час спеціаліст залишав посаду або був звільнений.
Було б цікаво поглянути на Калітвінцева в якомусь середняку Прем’єр-ліги без великих грошей у довгій перспективі.
Валерій Кривенцов
Вихідець із системи донецького “Шахтаря” та колишній гравець цього клубу Валерій Кривенцов завершив свою кар’єру в 33 роки, а вже в 39 очолив команду “гірників” U-19. У структурі рідного для себе клубу Валерій Сергійович провів наступні дев’ять років з тимчасовим “вояжем” до тодішнього ще “Іллічівця” та досяг значних успіхів як головний тренер молодіжної команди.
Найвизначнішим здобутком стало срібло в Юнацькій лізі УЄФА сезону 2014/15. У фіналі турніру його підопічні поступилися лондонському “Челсі” з рахунком 2:3. Як зазначив сам тренер, його команда була однією з найкраще організованих і дисциплінованих у турнірі, і попри поразку у фіналі гравці “вичавили максимум” зі своїх можливостей.
Наступний крок молодого тренера був у Першу лігу до “Металіста 1925”, де тренер почав ставити цікавий агресивний футбол, який базується на контролі м'яча та комбінаційній грі. Через рік команда зайняла третє місце, що дозволило їй підвищитися в класі.
Протягом кар'єри Кривенцова як тренера неодноразово було сказано, що той стиль та рівень гри, в який фахівець хоче, щоб грала його команда, занадто високий порівняно з виконавцями, які є в наявності. А коли ти прагнеш “прищеплювати” суперсильний та сучасний футбол гравцям, які до кінця не розуміють, що ти від них хочеш, це не доводить до добра і, звичайно, не дає результату. Десяте місце в недограному сезоні 2021/22 і звільнення в наступному вже воєнному чемпіонаті восени 2022 року. На цьому історія тренера і харківського клубу завершилась.
Останнє місце роботи – це чернівецька “Буковина”, знову команда Першої ліги, але з дуже серйозними, поки що взагалі нереалістичними завданнями. Після приходу Володимира Дубінського “буковинці” почали серйозно розбудовувати клуб, але наразі вийти в Прем’єр-лігу досі не вдається. Хоча саме цей сезон мав би бути тріумфальним у цьому плані. Зрештою, для цього і був покликаний Валерій Кривенцов, але після невдалих результатів та гри, якої не бажав бачити власник, тренера було звільнено, хоча сам Дубінський до цього заявляв, що готовий чекати навіть два-три роки та розуміє всю важкість побудови гри.
Наразі тренер без клубу, але, гадаю, мотивований довести свою профпридатність вже на наступному робочому місці.
Ігор Леонов
Пам’ятаєте такого? Український тренер буквально 21 квітня цього року покинув казахський “Актобе” після закінчення терміну свого контракту та зараз перебуває у “вільному плаванні”.
Спеціаліст, який теж багато років віддав тренуванню молоді, також у донецькому “Шахтар”. Недовго тренував “Арсенал-Київ” перед зникненням того з футбольної мапи України. Ще був головним у “Минаї”, де за два місяці встиг запам’ятатися участю в конфлікті Євгена Селезньова, тодішнього гравця закарпатців, з журналістом Андрієм Сеньківим.
Такі тренери, як Ігор Іванович, часто “покликані” рятувати команди, які знаходяться на межі вильоту, так принаймні було у Леонова в нашій країні, де у тренера не вдавалося виконати свою місію, але в Казахстані він зміг “дорости” з тренера молодіжки до основної команди “Актобе” та виграти Кубок країни.
Чи було б цікаво Ігорю Леонову повернутися в Україну? Цікаве питання. Звичайно, воно залежить від клубу, який хотів би дати шанс фахівцю і довірився б йому.
Усі тренери, про яких йшлося в матеріалі, в певний період своєї кар’єри тренували молодь, і здається, не всім поки що вдалося перейти з рівня молодіжного на рівень команди дорослої, але насправді все залежить від довіри з боку клубу, в якому працюєш, можливостей та збігу обставин. Чи “зійдуться зірки” в майбутньому для цих людей, покаже час.
Переходь за посиланням та донать нашим захисникам!