Журналіст, коментатор, автор популярного проекту «Бомбардир», а відтепер ще й письменник. З друку виходить книга, написана у співавторстві з легендарним Олегом Лужним – «Без компромісів. Чесна історія нашого футболу».
«Йому довірили Динамо після Газзаєва, а потім не дали працювати»
– Романе, як з’явилася ідея цієї книги? З якими словами на тебе вийшов Лужний?
– Це я на нього вийшов через спільних знайомих. Я просто завжди любив книжки. Коли бував у Європі – в Англії, Італії, Іспанії – бачив, що спортивні полиці там переповнені. Рой Кін уже дві книжки випустив, Алекс Фергюсон – також. Подумалось: а хто з наших – нерозкритий, з купою цікавих історій? Мені завжди була цікавою історія саме Лужного. Такого тафгая, безстрашного чувака, про якого безліч міфів – мовляв, усіх б’є, вміє заводити, усі його бояться. Персонаж він нерозкритий, рідко спілкується з пресою, хоча для Футбол 24 дав, мабуть, одні зі своїх найкращих інтерв’ю.
Якщо не помиляюся, я тоді приїхав до Львова на Форум видавців і ми зустрілися. Пішов на зустріч із Лужним, прихопивши зі собою книги Роя Кіна і Фергюсона. Показав, що майбутня книжка повинна так приблизно виглядати. Сказав, що грошей ми не заробимо, але тут головне – ідея. Важливо передати історію для наступних поколінь.
Олег Романович відповів, що одна людина, яка хотіла писати книжку, до нього вже приходила. Але він не побачив достатньо серйозних намірів і тому нічого не вийшло. «Якщо ти хочеш серйозно цим займатися – то давай робити. В іншому випадку це мене не цікавить». То був рік, здається, 2015-й.
– Ще тоді?
– Так. Ми не ставили перед собою завдання видати її через два роки. Я нікуди не поспішав, він – також. «Для мене важливо, щоб це було цікаво і щоб нас почули». Я ще не мав таких довгих проектів. Увесь час сиділо в голові, що ця історія досі не закрита.
Романович – така людина, яка розповідає дуже чітко все, що пам’ятає. Але при цьому не говорить багато – лише по суті. Таврію ми детально розкрили. Тут у нього якраз багато емоцій було (у 2012-13 роках Лужний очолював сімферопольську команду, – Футбол 24). Звісно, вистачає інформації про Динамо, Арсенал – як усе було, як після 80-х Лобановський змінився у 90-х. Що відбувалося у роздягальні, коли російські тренери прийшли. Що вони дали Динамо. Яких легіонерів привозили сюди, якого вони рівня виявились.
Дуже щемливий момент – коли йому довірили Динамо після Газзаєва, а потім не дали працювати. Для нього це надзвичайно драматичний епізод, бо він тоді вивів команду у єврокубки, стабілізував ситуацію в чемпіонаті. Але повернули Сьоміна! Це один із ключових епізодів тренерської кар’єри Лужного, про який він багато розкаже на сторінках книги.
– Яким чином вибудували роботу над матеріалом?
– Ми зустрічалися для розмов у ресторанах, готелях. Або могли їхати автомобілем з Києва до Львова шість годин – і упродовж дороги Романович, звичайно, щось згадував, розповідав. Дуже багато було спілкування.
– Олег Романович – суворий редактор?
– Сто відсотків. По-перше, я – автор-початківець з точки зору такого формату. По-друге, для Романовича це перший такий досвід. Ми звернулися до видавництва, надали їм текст. Вони були дуже зацікавлені, але сказали, що потрібен більший об’єм. Ми сіли допрацьовувати матеріал і до мене звернулося інше видавництво. Хотіли, щоб я написав книжку про іншу людину. «У мене є ось така робота і вона на 80 відсотків готова, – відповів їм. – Можемо доточити, якщо мені допоможете».
Ці люди з видавництва Stretovych викладають літературні курси. Вони сильні в цьому. Я ж знаю, як інтерв’ю писати і статті, а от книжковий жанр – це не моє поки що. Там почитали, дещо підправили: «Треба допрацювати, але сам текст – дуже цікавий». Чоловік, який очолює видавництво, ще й виявився футбольним уболівальником у минулому.
Зачасту видавництва в Україні здійснюють переклад та літературну обробку. Натомість у Stretovych роблять ставку на українських персон. Наприклад, вони видали книжку режисера Антоніо Лукіча. Видали Інну Мірошниченко про стосунки в сім’ї, про дітей. Тепер хочуть спробувати спортивну серію і подивитися, що з цього буде. Ніша, по суті, незаповнена. У нас лише одиниці видавали книжки, той же Андрій Шевченко писав більше для міжнародної аудиторії.
– У нас хто на думку спадає – Кварцяний, Микола Павлов…
– Павлов і Кварцяний не друкувалися в таких видавництвах, книжки яких ти можеш купити на заправці. Ти навіть у книгарні «Є» їх не купиш, на жаль. Ці тренери пішли шляхом індивідуальної історії. А тут – видавництво, яке буде займатися просуванням професійно. Вони знають, як це робити. Вже багато років на цьому ринку. Хоча результат поки що спрогнозувати важко.
– Ти вже згадував про Таврію і епізод з відставкою у Динамо. Можливо, заспойлериш якусь одну цілісну історію з книжки?
– Моя улюблена історія – це 90-ті, коли Сабо тренував команду. Одного дня разом із Гордоном привів на базу Динамо якусь бабу. Параска її звали, здається.
– З пірамідками?
– З пірамідками – ні. Але вона, типу, провидиця. Повинна була допомогти команді, спрямувати її на результат. Олег Романович подає це, як і будь-яка адекватна людина. Мовляв, до чого ми дійшли, якщо чувак приводить у команду бабу Параску. Коротше, це дуже смішно (Усміхається).
Що ще розповідав Лужний? Розповідав, наприклад, чи міг Ребров опинитися в Арсеналі, тому що це було дуже близько. Багато таких цікавих інсайдів.
– Ти ще застав Лужного на полі?
– Як уболівальник – звісно. Для мене три футболісти «топ» в Україні – Шевченко, Ребров і Лужний. Я ще поважаю В’ячеслава Сергійовича Кернозенка, він №1 у моєму серці, як воротар. Коли я чув перед Євро-2024 слова, мовляв, зараз – найкраще покоління збірної, то подумав, що люди, мабуть, не бачили ось цих гравців. Вони просто забули, які у нас були футболісти раніше. Я дуже поважаю Артема Довбика, але його не співставити зі Шевченком. Я не бачу зараз у збірній такого футболіста, як Ребров. Так само не бачу капітана, як Лужний – який заведе. А характер – це дуже важливо.
«Їдемо по Миколаївській області – дзвонить Тьєррі Анрі»
– Передмову до книжки написав Тьєррі Анрі. Романович сам виходив на француза?
– Він зателефонував Анрі і зв’язав нас. Це було у 2023 році. Я знімав інтерв’ю із Сергієм Притулою, ми їздили з ним кілька днів по всьому фронту. Тут мені кажуть, що ось-ось має телефонувати Анрі. А ми прямуємо в бусику. «Чуваки, – попереджаю хлопців. – Буде дзвінок. Я не казатиму, хто телефонує, людина дуже серйозна. Потрібно буде зупинитися, щоб поговорити».
І от їдемо по Миколаївській області – дзвонить Тьєррі Анрі (Усміхається). Виходжу серед поля, нормальний зв’язок, усе супер. Роблю кілька кроків від буса, охоронець починає махати руками. Не розумію, що він хоче – я ж попросив про 10-15 хвилин. Поговорю – поїдемо. А вони мені намагалися сигналізувати: чувак, не сходь з основної дороги – там може бути заміновано!
Анрі – дуже приємна людина, як і всі інші з Арсенала. Немає пафосу, всіх цих суперзіркових тем. Домовились – давайте поговоримо. Вони про Лужного дуже тепло відгукуються – люблять, поважають. Хоча це такий доволі неочевидний трансфер був, якщо зараз проаналізувати. Романович у 31 рік поїхав до Арсенала. У команду, де вже й так вистачало вікових футболістів, яким за 30. Кіоун, Адамс, Діксон, Вінтерберн, Сімен…
Вони добре пам’ятали, як Динамо грало з Арсеналом у Лізі чемпіонів. Лужний тоді зумів зупинити Овермарса. Для англійців це стало визначальним критерієм, тому що Овермарс на той момент вважався одним із найкращих на своїй позиції у світі. Сам же Лужний мені казав таке: «Я не мав шансів його зупинити. Грав із ним близько і просив Ващука страхувати. Бо якщо мене прокидував – це все. Дуже швидким був».
– Трансфер відбувся менше, ніж через рік після тих матчів.
– Аякже. Венгер так і сказав, що на нього дуже сильно вплинули ті матчі.
– Який тираж книги? Яку кількість фото вдалося зібрати?
– Перший тираж – три тисячі примірників. В Україні вважається, якщо 10 тисяч – то це взагалі бестселер. Починаємо з трьох, подивимося, що буде далі. Частину фото надав Арсенал, інша частина – з колекції Олега Романовича. Але акценту на світлинах ми не робили, більше думали про текст. Будуть QR-коди, по яких можна хайлайти деяких матчів подивитися.
– Хто назву придумав?
– Я, в принципі. Дуже довго думав, як назвати. І лише після багатьох розмов я зрозумів, чому він не мав багато пропозицій за останній час і не затримався там, де був. Просто Лужний не завжди був зручним для керівників. А керівники зараз по всьому світу хочуть тренерів, які працюють в певних рамках. Він же звик, що тренер – це менеджер, як Венгер, як Лобановський, які мали величезний вплив. Романович говорить керівництву клубу те, що вважає за потрібне. Натомість інші тренери говорять керівництву те, що керівництво хоче чути.
Звісно, що у своєму футбольному житті Лужний ішов на певні компроміси. І про це буде сказано у книзі. Але глобально його історія якраз «без компромісів».
«На мене Мілевський наїхав»
– YouTube-канал «Бомбардир», MEGOGO, УПЛ ТБ, ще й книжка. Скільки годин на добу ти спиш?
– Дивись, зараз я не коментую на MEGOGO. Просто не встигаю все охопити. Дуже їх поважаю, але не можу займатися усім на світі. Подивимось, що буде далі і які нові виклики собі ставити в цій історії. Постійно думаєш, чи варто витрачати час на футбол, чи він зараз потрібен. Ці питання завжди в голові. Але дитяче захоплення продовжує подобатися. Спорт і конкретно футбол, як соціальне явище, вплинули на багатьох. Навіть сам Лужний у книзі розповідав, що колись люди значно менше співали Гімн на стадіонах. Долбілов у своїх фільмах показував, як еволюція відбувалася. Скільки людей виконували Гімн у 2000 році, скільки у 2004-му, як усе мінялося. Футбол має величезний вплив. Але все одно зараз він не на перших ролях.
Як би не було важко в плані енергії та емоцій, я собі нагадую: нам – не найважче. Найважче людям, які перебувають у Силах оборони, живуть не вдома, а на лінії фронту, мають обмеження. Це набагато важче, ніж нам. Це ні в якому разі не можна співставляти.
Останнього тижня я спав мало. Лягав о першій, вставав о 6:20. Таке теж буває. Люблю спати більше. По 6-7 годин принаймні. В ідеалі, якщо я коментую футбол, для мене важливо поспати день. Коли ти не відпочив, то припускаєшся помилок в ефірі, якийсь розфокусований, розконцентрований. Так само я не люблю коментувати два чи три матчі на день. Комусь таке навантаження нормальне, але це не про мене.
– Нещодавно ти підірвав інфопростір, зачепивши тему «пропаганди гівна». Чи була реакція від Шовковського і Шищенка? Можливо, від їхніх клубів?
– Друже, чесно – взагалі нічого. Таке враження, що нічого не відбулося. Я бачив, що деякі колеги мене підтримали – хочу їм подякувати. Зазначу: ні в якому разі не мав на меті образити цих тренерів. Пана Шищенка знаю. Про Шовковського робив свого часу документальний фільм, спілкувався з ним багато. Ми не на зв’язку, але, можливо, він пам’ятає, що є такий тіп.
Не хотів образити, просто мені різонуло це вухо. Якби прагнув образити – підібрав би аргументи. У принципі, мені було б що сказати. Але не хочу, щоб вони це сприймали, наче я на них наїжджаю.
Мене інше дивує. А де наші контрольні органи? (Усміхається) Де КДК? Де УАФ? Де УПЛ? Ніхто ні з ким не хоче сваритися. Усі хочуть бути друзями. Я розумію, чому так. Тому що це маленька закрита сім’я. Але все одно потрібно усвідомлювати, що є інтереси глобальні. Не має бути таких випадів російськомовних у футбольному середовищі.
Мені дуже багато людей написали. Кажуть, що дитячі тренери спілкуються з вихованцями російською. Це масова історія і звідти усе йде. Все набагато глибше – це наше суспільство, на вулицях продовжує звучати російська. Я проти того, щоб щемити людей за російську мову. Вважаю, що потрібно залучати тих, хто приїхав зі сходу, з російськомовних регіонів, у велику україномовну сім’ю. Але ж ці люди якраз дивляться, зокрема, на тренерів, на співаків, на блогерів. Словом, на лідерів думок. Для мене і Шищенко, і Шовковський є цими лідерами. Якщо вони вже зайшли на такі посади, то повинні відповідати певному рівню.
На мене Мілевський наїхав – я не маю до нього питань. Займається медіалігою, займається ТікТоком – він не тренер команди УПЛ. Тож я не ставлю до нього таких вимог. Окей, роби що хочеш. А тренер УПЛ для мене – певний зріз. Якщо люди офіційно перебувають на такій посаді, вони повинні їй відповідати.
«Трамп такий же популіст, як Юлія Тимошенко
– Проект «Бомбардир» все глибше проникає у теми війни та політики. Я переглянув твої інтерв’ю зі Сирським, Маркусом, Кротевичем, Хіміком, «Українською правдою»… Хто вразив харизмою, енергетикою, ерудицією, ще чимось?
– Насправді про всіх, кого ти назвав, я можу розповідати довго. Про Маркуса – які слова він використовує, як готується до інтерв’ю, як інтерпретує, як веде свою гру. Кротевич «Тавр» – скупчення історій. Стільки інфи про Маріуполь – мені ця тема близька і назавжди в моєму серці.
Так само головнокомандувач ЗСУ, який тебе приймає, ніби ви з ним давно знайомі. Дуже приємна була розмова. Я, звісно, купу хейту за неї отримав. Для більшості людей він все одно сприймається, як негативний персонаж. Усі думають, що Сирський хоче війну програти, чи як? Я розумію, що є якісь неправильні рішення. Можливо, якісь рішення в ручному режимі. Багатьом це не подобається. Але, на мою думку, його персона дуже гіпертрофовано подана. Так, він з Росії і в нього не найкраща українська мова. Є хороший герой Залужний, а цей, типу, – антагоніст абсолютний. Це не так. Мені якраз цікаво було в цьому розібратися.
У кінці програми, до речі, Сирський зізнався, що найкращий спортсмен для нього – Андрій Шевченко. І вболіває він за Динамо, хоча сам із Харкова.
– Важко було домовитись про інтерв’ю?
– Були люди, які виступили посередниками. Ясно, що ми живемо в час цензури і самоцензури. Особливо в моментах, які стосуються військової справи. Не все можна до кінця розкривати. Зрозуміло, є певні компроміси, на які ти йдеш. Був фактор компетенції. Умовно кажучи, не йому коментувати запрошення чи незапрошення миротворчих військ в Україну. Це політичне питання. Чи, наприклад, не йому давати оцінку ситуації із судами над генералами. Бо таким чином він може повпливати на слідство. Але назагал – не так багато обмежень, як я собі думав.
– Якби в тебе з’явилася можливість поставити одне-єдине запитання Дональду Трампу – що б це було?
– Перед виборами у США я робив сюжет про це і передивився дуже багато відосів із Трампом. Бачив усі ці інтерв’ю, де він казав, що закінчить війну за 48 годин. І де це, чувак? Він такий же популіст, як Юлія Тимошенко (Усміхається). Просто заявив, а потім – нічого. Це означає, що ти не розумієш, про що говориш.
Чим більше він говорить, тим менше його чують. Вчора Зеленський – диктатор, сьогодні – його друг. Іноді здається, наче все, що він насипає – це просто якийсь дім для божевільних. На жаль, ця країна має величезний вплив. Але все одно – вікно його можливостей потрохи зачиняється.
Я б хотів із ним поговорити. Але це людина, котра насипає ту тему, яку сама хоче. «Це дурне запитання. Наступне!» Закрив Радіо Свобода, Голос Америки. Держава 70 років вкладала у це все, розвивала лайтову силу, вплив, демократію. Я читав книжки про НАТО, де вони борються за свободу у всьому світі. Розумієш, нас американці вчили розвивати якісь правильні організації. І тут приходить тіп, який каже: «Це все фігня, ми все закриваємо».
Ще один момент, над яким я зараз задумуюсь, – зміна клімату у світі. Подивись, яка у нас погода останнім часом, навіть весною. Прийшло тепло, потім відкочується знову до холоду. Планета через те, що ми до неї погано ставимося, відповідає таким же чином. Це серйозна проблема, від якої нікуди не втечеш. У світі існували кліматичні домовленості про кількість викидів, ціла угода була підписана. Трамп говорить: «Це все фігня. Давайте просто заробляти гроші». Ця людина зовсім не усвідомлює наслідків, які можуть настати. Якщо ти у квартирі розбиватимеш пляшки, то одного разу поріжешся. Історія Трампа може закінчитися дуже погано.
«Пацани з такими травмами йдуть, а ти просто зістрибнеш?»
– Ти знову вирушаєш у дорогу. Куди цього разу?
– Я долучився до цікавого проекту. Разом із двома військовослужбовцями ГУР МО, які були у спецпідрозділах «Артан» та «Кракен» і отримали важкі травми, ампутації, йду в гори – на Еверест. Це базовий табір. Буду знімати, висвітлювати цю історію.
Вона, по-перше, про незламність українців. По-друге, про прийняття людей, які мають такі травми. Багато хлопців після важких поранень психологічно закриваються у собі. Ось ці бійці якраз хочуть стати прикладом для всіх інших. Ну і третій сенс проекту – українці, попри все, ставлять перед собою великі завдання, не зупиняючись на досягнутому.
– До сходження на Еверест люди готуються місяцями – тренуються, акліматизуються. Як оцінюєш свою фізичну форму?
– Звісно, великих таборів не мали, хоча деяка робота була проведена. Для розуміння: ми не йдемо на саму верхівку Евересту, тому що справді потрібно кілька місяців провести в базовому таборі і акліматизуватися. Ми братимемо висоту 5 тисяч метрів над рівнем моря. Потрібно йти 10 днів. Щодня, в середньому, по 10 кілометрів.
Не знаю, чим це закінчиться. Хтось каже, що може стати кепсько – гірська хвороба. Для мене є додаткова проблема, бо не так давно перехворів запаленням легень. Деякі лікарі категорично забороняли підйом у гори. Але я вже підписався на цей проект. Пацани з такими травмами йдуть, а ти просто зістрибнеш?
Переходь за посиланням та донать нашим захисникам!