З різних причин не чекав. Насамперед – об'єктивних. Тяжкий переліт, кінець сезону, накопичена втома, відпускний настрій, експериментальний склад. За бажанням цей список можна продовжити.
Втім, я вже давно не чекаю на свято від нашої першої збірної, бо ця збірна не може продукувати свято.
Проте я певною мірою наївно продовжую розглядати чи не кожну гру нашої головної команди країни як віддушину. Як промінь світла у темному царстві. Розраховувати так я можу собі дозволити суто через суб'єктивні причини, тому що ні логіки, ні навіть здорового глузду в даному випадку немає, і ходіння нашої національної команди по муках, що затягнулися, це підтверджують.
Тим не менш, в обстановці абсолютного хаосу, абсолютної зневіри та абсолютної втоми дуже хочеться мати хоча б натяк на цю саму віддушину, якщо не виходить навіть натяку на свято.
Однак, на жаль, і натяку на віддушину також немає. Нинішня збірна України своєю грою не дозволяє пережити справжній спектр емоцій. Хіба негативні емоції вона дозволяє пережити.
Хоча, як на мене, навіть негативні емоції збірна України каденції Сергія Реброва примудрилася перетворити на емоції нейтральні. Тобто практично всі її невдачі вже не сприймаються з обуренням. Вони сприймаються як належне. А часом навіть і так не сприймаються.
Мені (та й не тільки) чомусь здавалося, що більш випадкової людини на посаді першої збірної, ніж Олександр Петраков, не може бути. Але тепер я готовий забрати назад свої слова стосовно цього тренера. Тому що коли він був наставником національної команди України, його підопічні таки могли запалювати. І в позитивному розумінні, і в негативному.
Тобто, за Петракова не вдавалося залишатися байдужим до нашої національної збірної. Та й до її головного тренера. Але ось прийшов новий тренер, на якого чекали не інакше, як на месію, і все відкотилося в якесь міжчасся. Якщо взагалі не у середньовіччя.
Гра збірної України каденції Сергія Реброва – немов малюнок ШІ. Начебто все непогано, загалом. Але, в той же час, настільки все безлике, що нема й найменшого бажання ні співпереживати, ні навіть споглядати.
Я не знаю, я чесно не знаю, чому так. Чому немає в цій команді, в цього тренера тієї пірамідки з основи і штиря, на яку, немов у дитинстві, можна потім нанизувати фігурки різного діаметру і кольору, щоб у підсумку вийшла конструкція. В даному випадку є лише окремі фігурки, окремі кубики, окремі частини, а от цілого, конструкції як такої немає. І це і вина нинішнього наставника головної нашої команди країни, і його біда.
Вина – тому що він не може вже зробити по-іншому. А біда – тому, що він і не знає, як це зробити.
Якщо участь нашої збірної в канадському комерційному турнірі справді виявилася корисною у плані підготовки до відбору на ЧС-2026, то, в принципі, можна заплющити очі на цю кричущу нейтральність картинки, написаної штучним інтелектом.
Однак, водночас, мене не залишає відчуття, що й в офіційних поєдинках, тобто у відборі на Мундіаль, команда, ведена Сергієм Ребровим, з погляду емоцій гратиме приблизно так само, як грала на комерційному турнірі в Торонто.
Не вийде у її виконанні свята. Та й віддушиною вона навряд чи стане. І в даному випадку проблема не тільки в персоні головного тренера, у його вині чи біді, а й у його підопічних теж, які переважною більшістю живуть в абсолютно інших реаліях, ніж переважна більшість їхніх уболівальників. Окрім, хіба що, персональних уболівальників.
Ну, а щодо гри проти збірної Нової Зеландії, то не зганьбилися – і вже добре. «Сьогодні було набагато краще, ніж у першому матчі». Це слова Реброва після поєдинку. Власне, на цьому можна закінчити. Тому що дійсно було краще, якщо порівнювати з попереднім разом.
Хоча гірше там просто вже не могло бути.
Проте, навіть з огляду на те, що в нинішній збірній України немає душі, 86-у команду світового рейтингу навіть така збірна України може собі дозволити перемогти.
Переходь за посиланням та донать нашим захисникам!
