— Можете пригадати як ви свого часу познайомилися з Буяльським?
— Я набирав групу 1993 року народження, тоді ж і познайомився. Звернув увагу на нього відразу, бо Віталік був маленький і найшустріший з усіх. Побачив, що він любить грати з м’ячем — всю команду обведе і забиває гол. На футбол його привела мама — Неля.
— А хто його батьки за професією?
— Знаю, що і мама, і тато Буяльського мають вищу освіту. Казимир працює на Калинівському машинобудівному заводі в ливарному цеху майстром. Неля там же — інженером.
— Який характер був у Буяльського в дитинстві?
— Ой, знаєте, аби всі такі були. Віталік умів прислухатися. Тобто я даю вправу, а він підхоплює на льоту і повторює. До нього зауважень на тренуваннях взагалі не було. Я міг до інших хлопців піти й не звертати на Віталіка увагу, бо знав, що він все добросовісно виконує.
— На якій позиції ви використовували Віталія?
— Він був у мене нападником та півзахисником. Його чесноти — це дриблінг, бачення поля. Коли я його ставив грати з однолітками, то він усіх обводив. Тоді забрати м’яч без фолу у нього було дуже тяжко. А коли я переводив Віталіка у команду до хлопців, які на два роки старші, то там він проявився інакше. Їх вже так легко не пройдеш, не обженеш, тому Буяльський почав віддавати такі передачки хороші! Та і сам почав більше відкриватися, рухатися під паси. На турнірах Віталік завжди отримував призи найкращого гравця.
— Чув історію, що ви зверталися до батьків Буяльського з питанням «Що робити з Віталіком?», коли той постійно просив лишитися після тренування, аби пограти і зі старшими.
— Так, було таке. Я побоювався, аби не дати йому перевантаження на серце, все-таки він маленький, а там старші. Я дозволяв йому лишатися через раз, через два. Не хотів його сильно перевантажувати в такому віці.
— А лишилася у вас цікава історія про Буяльського з дитинства, яку ви час від часу пригадуєте?
— Знаєте, прямо такого цікавого чи веселого не пригадаю. Був випадок, коли я давав хлопцям жонглювання і потрібно було набити м’яч 70 разів. Бачу підходить Віталік і каже мені: «Валерій Якович, я не можу». Я відповідаю: «Віталік, немає такого слова „не можу“. Ти себе змусь, прояви волю до перемоги». Він розвернувся і побіг далі пробувати. Дивлюся, а Віталік вже за 70 разів набиває. Підбігає і каже мені: «Валерій Якович, я 120 разів набив». Бачите, проявив характер і все в нього вийшло.
— Буяльський — це більше про талант чи про працездатність?
— Я б сказав, що в нього талант і працездатність поєднується. Віталік був дуже працелюбним на тренуваннях. А його талант і так помітно, іноді такі паси віддає, або забиває. Мама Віталіка розповідала, що коли він грав за юнацьку збірну України, то тренери казали: «Не знаєте, що робити з м’ячем? Віддайте пас Буяльському».
— З Калинівки Віталій перебрався до столиці, де почав займатися у РВУФК. Чи були в нього якісь інші варіанти?
— Ні, не було.
— А як взагалі відбувся його переїзд до Києва?
— Чесно, я подробиць не знаю. Взагалі я стараюся не тримати хлопців у себе довго. Ну, що таке Калинівка? Найкращих гравців ми віддавали у Львів чи Київ. З «львівських» — Ярослав Мартинюк, який за «Карпати» та «Рух» пограв, був капітаном юнацької збірної України. Ще один «львівський» — це Вадим Страшкевич, який теж за «Карпати» та юнацьку збірну виступав.
За весь час я підготував 14 гравців, які пограли в команді майстрів — УПЛ, Перша та Друга ліги. Ми навіть написали книгу про калинівський футбол, понад 500 сторінок. Я мав доступ до архівів, коли був головою Федерації футболу Калинівського футболу.
— У РВУФК був момент, коли Буяльський хотів закинути навчання, бо його ображали старші хлопці. Кажуть, що саме ви переконали його не робити цього.
— Була така історія. Хтось його там ображав, він плакав. Якось він подзвонив до мене, а я йому: «Віталік, що таке Калинівка? Ти повернешся і будеш грати на область. Ти ж мужик, вольовий, доведи, що вартий чогось». Я неодноразово з ним розмовляв, умовляв лишитися у РВУФК. Також пощастило, що в Києві жила його сестричка, тому бабуся, яка приїздили до неї, частенько навідувалася і до Віталіка, заспокоювала його. На щастя, вдалося переконати Буяльського продовжити навчання у РВУФК.
— Після РВУФК у нього не було варіантів, окрім як перейти в «Динамо»?
— Загалом так. Він ще в дитинстві поставив собі за мету потрапити в «Динамо». Це його мрія була, інших варіантів він навіть не розглядав. Перед тим як він закінчив вчитися у РВУФК, був один епізод... Я тоді перебував у Києві на ХІ конгресі ФФУ і зустрів Буяльського після тренування, кажу йому: «Ну що, які в тебе мрії? Куди ти, в який клуб?». Він відповів: «Мені запропонували в «Динамо». Я сказав: «Тоді давай, пробуй». Ну, а далі пішло-поїхало.
— Буяльський потрапив в «Динамо» у ті часи, коли УПЛ перебувала на зовсім іншому рівні, ніж зараз. Купа якісних легіонерів, надзвичайно висока конкуренція. У 2013 році Віталію довелося навіть поїхати в оренду в «Говерлу». Він не розповідав вам про роботу в Ужгороді з В’ячеславом Грозним?
— Віталік мені ніяких деталей не розповідав. Він всі секрети тримає в собі. Про Грозного у нього лишилися дуже хороші враження. Він казав, що це був грамотний тренер, який йому багато чого дав.
— Я так розумію, що за Віталієм навіть натяків на зіркову хворобу не було помічено?
— Та ні, він який був, такий і лишився. Ніколи носа не задирав. Була історія, коли в Калинівці в однієї вчительки згоріла хата. Я добре знав її, вона навчала моїх дітей. Подзвонив Віталіку й кажу: «Не поможеш трішки грошима? Дах згорів треба допомогти». Він мені відразу: «Скільки?». Я йому кажу: «Та скільки зможеш». І він відразу ж 20 тисяч гривень перерахував. Та це не поодинокий випадок.
— Була ще подібна історія?
— Так. Моїй сусідці потрібно було робити операцію і Буяльський на це діло перерахував 100 тисяч гривень. Калинівські волонтери навіть нагородили його медаллю. Віталік ніколи носа не задирав, навпаки — допомагав. Ми часто спілкуємося по телефону. Коли не можу додзвонитися до нього, то він завжди передзвонює.
— Багато говорять про те, що попри важливість Буяльського для «Динамо», йому не вдається закріпитися в збірній України. Що заважало вашому вихованцеві отримувати більше ігрової практики в національній команді?
— Дуже часто бувало таке, що Віталік отримує виклик в збірну — відразу травма. Я телефонував йому, питав, а він мені: «Травмований. Травмований. Травмований». Якесь лихо, може треба в церкву піти, свічку поставити. (Посміхається).
Ось зараз збірну України очолює Сергій Ребров. А коли Ребров тренував «Динамо», то ставив Буяльського нижче в півзахисті, аби той м’яч відбирав. Але Віталік — не такий футболіст, йому треба грати попереду. Коли «Динамо» очолив Олександр Хацкевич, то він став використовувати Буяльського ближче до атаки, і все — відразу інша картина.
— Та й конкуренція в збірній у центрі поля дуже солідна була і залишається, хоча все одно Буяльський ніби постійно перебуває в тіні. Він не ділився з вами переживаннями з цього приводу?
— Я його думки не можу прочитати. Віталік ніколи про таке не розповідає, мовчить. Я щось таке в нього запитую, а він: «У мене все добре, не хвилюйтесь». Можливо, всередині він якось переживає цю ситуацію, але зі мною це не обговорював.
— Зараз «Динамо» здобуло ювілейну перемогу в чемпіонаті України. Буяльський, раптом, не обіцяв вам приїхати в Калинівку в статусі капітана «Динамо» з трофеєм?
— Ні, не розмовляли про це. Останнім часом він практично не приїздить. Не знаю чому. Певно, війна, важкий графік. Було б добре, якби він завітав до Калинівки з трофеями. Я бажаю Віталіку їх здобути і сподіваюся, що все в нього буде гаразд.
Владислав Лютостанський
Переходь за посиланням та донать нашим захисникам!
