Важливим є контекст. У попередньому відборі на ЧС, на Мундіаль-2022, Україна та Франція теж були в одній групі. Франція і тоді була беззаперечним фаворитом – і матчів проти «синьо-жовтих», і групи загалом.
Власне, команда Дідьє Дешама без особливих проблем виграла підсумкове перше місце. Однак тоді чинні чемпіони світу та майбутні віце-чемпіони світу так і не змогли обіграти збірну України. На виїзді ми (тобто команда ще Андрія Шевченка) банально відскочили, а от у Києві ми (тобто вже команда Олександра Петракова) продемонстрували одну з найкращих ігор останнім часом.
Цей досить розлогий вріз – лише нагадування, що проти статусного, дуже статусного суперника, беззастережного фаворита всіх і вся, теж можна грати. Якщо добре підготуватися, і як слід захотіти.
До того ж, так історично склалося, що проти французів ми (тобто наша національна команда) дуже часто грали якщо і не на рівних, то близько до того. Головне – захотіти і налаштуватися, про що було сказано побіжно вище.
Чи стала сильнішою нинішня збірна Франції за ту збірну Франції, якій та збірна України не програла у попередньому відборі на ЧС? Не хочу здатися дурнем за порівняння, що ні до чого не зобов'язують, але ризикну припустити, що «та» Франція була сильнішою за «цю». Сильніше насамперед в обороні. І як команда теж сильніша. І Дешам ще себе не вичерпав себе у збірній. На відміну від «нинішнього» Дешама.
Теперішня збірна Франції – це безумовний розсип зірок. Збери хоч збірну Франції-2 або збірну Франції-9, все одно на папері вона вважатиметься фаворитом у грі проти збірної України.
Тим більше, проти нинішньої збірної України – знекровленої втратами провідних гравців та вичерпаним ще після Євро-2024 Сергієм Ребровим.
Але ті прописні істини, згадані мною вище – про мотивацію та підготовку – ніхто не скасовував. Хоча за фактом і виходить, що скасовував.
Якщо винести за дужки номінально домашню гру нашої збірної проти Бельгії (у матчі за право зіграти в дивізіоні А Ліги націй), то практично всі інші поєдинки «синьо-жовтих» каденції нинішнього «головнокомандувача» - це створення собі проблем, а потім несміливі спроби ці проблеми вирішити.
У зв'язку з цим гра проти Франції нічим не відрізнялася від попереднього нашого сценарію та алгоритму. Абсолютно нічим.
Якщо конкретно – то повний бедлам у першій половині гри. Потім проведена «чоловіча розмова в роздягальні», як наслідок, хвилин двадцять осяяння, яке, на жаль, не вилилося в потрібний результат, потім схрещені руки Сергія Станіславовича біля брівки, наче пам'ятник самому собі, потім його пояснення, що зробили все, що могли, і претензій ні до кого немає. Ну, на цьому можна було б поставити крапку.
Але я все ж таки поставлю кому. І кілька слів все ж таки скажу про збірну Франції. Впродовж усього матчу мене не залишало відчуття, що за будь-якого розкладу французи виграють цей матч. Вони виграють його за знаменитою бразильською системою – «ми вам заб'ємо стільки, скільки захочемо, а ви нам - скільки зможете».
Збірна Франції відіграла цей матч у економ-режимі. Строго за рахунком. У цьому Сергій Станіславович хоча б має рацію. Але суть ще й у тому, що збірна Франції обіграла нас пішки. За повного потурання підопічних Сергія Реброва.
Те, як забивався нам перший гол, це верх невігластва. Так грати не можна навіть аматорам. Чому наші професіонали дозволяють собі так грати – не розумію.
Так, потім, після перерви, увімкнулися. І навіть щось створили. Але завадила горезвісна нереалізація та відсутність удачі, яка любить не лише сильних, а й насамперед сміливих.
А далі геніальний Мбаппе увімкнувся і одноосібно поставив у цій грі масну крапку. Саме крапку, а не знак оклику. Французи навіть не намагалися зайво корчитися у цій грі. Їм просто вистачило класу та фрагментарних спалахів.
А нам нічого не вистачило. Бо в нас нічого й не було.
Чи означає це, що проти такої збірної Франції така збірна України була апріорі приречена? Навряд.
Нам дуже пощастило зіграти проти французів саме зараз – у дебюті відбору, коли команда ще не розкочегарилася, коли ця команда теж має проблеми, і кадрові, і ігрові. А ще у цієї команди в запасі якщо і не вічність, то практично цілий відбірковий турнір, по ходу якого можна надолужити втрачене, наздогнати і перегнати, якщо раптом у стартовому поєдинку оступишся.
Якби українці зіграли проти французів так, як зіграли у згаданому першому поєдинку проти бельгійців (не кажучи вже про те, щоб зіграли так, як за Петракова), наша команда не програла б. Так, для цього довелося б після гри (або навіть у перерві) вихаркувати легені, але підсумковий рахунок точно був би іншим.
Але, схоже, Сергій Станіславович відразу у цій спарці (двох стартових поєдинках) не збирався скористатися нагодою. Він поставив на наступний матч. Мовляв, французи однак сильніші, тому їм можна програти з тією поразкою, за яку не соромно.
Але якщо відверто, то соромно. Особисто мені – соромно. За таку гру у нашому виконанні на очах у переповненого стадіону. За відсутність (дуже багато епітетів можна підібрати). І особливо – за невідповідність. За невідповідність цій збірній, цього тренера нашій країні. У нинішньому контексті.
