Втім, мета цього матеріалу не порівнювати футбольні скіли батьків та дітей, а розповісти про десятку футбольних династій України, які варті, аби про них знали і пам’ятали.
Сергій та Кирило Ковальці
Молодше покоління українських футбольних вболівальників пам’ятає Сергія Ковальця вже тренером. Втім до роботи коучем в Оболоні, Олександрії, Чорноморці та інших клубах Сергій Іванович був досить відомим та талановитим футболістом.
Його кар’єра як гравця розпочиналася у хмельницькому Поділлі. Цікаво, що зараз Ковалець-старший очолює клуб вже як головний тренер.
Піком футбольної кар’єри Сергій Ковальця варто вважати період його виступів у київському Динамо, куди гравця взяли на запрошення самого Валерія Лобановського. З киянами встиг виграти чимало титулів, а згодом виступав ще за низку клубів.
Зазначимо, що його син Кирило також грає в центрі поля. Ковалець-молодший встиг змінити декілька клубів, але найбільш успішними для нього є виступи в Олександрії. Окрім центру півзахисту, його випробовували навіть на позиції центрального нападника.
Повністю розкрити свій потенціал Кирилу заважають травми, втім він точно не осоромив свого батька. Цікаво, що якось син і батько зіграли один проти одного. Щоправда, Ковалець старший був головним тренером Інгульця, а Кирило грав за Олександрію.
«Я бачив багато матчів свого батька. Найпам’ятніший для мене — це як наше Динамо Київ обіграло Спартак у Лізі чемпіонів. На Олімпійському, програючи 0:2, кияни виграли 3:2. І батько віддав гольову передачу на Сергія Реброва. Так було забито третій м’яч. Це була шалена перемога», – розповів якось Кирило Ковалець в інтерв’ю Youtube-каналу Української Прем’єр-ліги.
Руслан і Денис Костишини
Руслан Костишин – один з улюбленців фанатів Дніпра. Як гравець вирізнявся своєю універсальністю та працездатністю, за що, власне, його і любили вболівальники. Після закінчення ігрової кар’єри став тренером.
Особливим клубом для Костишина-старшого у ролі «коуча» є ковалівський Колос, який він очолює вже вдруге. Руслан Володимирович вимагає від своїх підопічних тих рис, якими славився і сам, будучи футболістом.
Цікаво, що встиг потренувати він і свого сина Дениса. На юніорському рівні Костишин-молодший пограв за Динамо, згодом був період у Дніпрі. Батько-тренер був суворим, але справедливим до сина.
«Я дуже вимогливий був до Дениса. Скандали були в сім’ї, тому що мама захищала сина. Якби був пресинг тільки на базі – то це пів біди. Пресинг продовжувався і вдома. І він через те і втік, і квартиру зняв пошвидше. У нього гарні часи були в Колосі, він ставав лідером, але травма «хрестів» підбила трошки його кар’єрний ріст. Це була його друга травма «хрестів», перша була в 15 років. Після цього важко підійматися, ти втрачаєш швидкісні якісь якості», – розповів Костишин-старший.
До честі Дениса він не здався і, незважаючи на труднощі, продовжує футбольну кар’єру. Зараз Денису 28 років і він грає за Дріту у чемпіонаті Косово.
Юрій та Владислав Калитвинцеви
Юрій Калитвинцев – корінний росіянин, який з часом став легендою та капітаном Динамо 1990-х, а згодом – прийнявши українське громадянство, виступав і за збірну України. Чудове бачення поля, вивірена передача, вміле виконання стандартів – сильні сторони півзахисника Юрія Калитвинцева. Разом з Динамо чотири рази ставав чемпіоном України.
Юрій Миколаєвич працював тренером у Закарпатті, Динамо-2, Волзі, московському Динамо, Олімпіку та Поліссі. Знаковою подією його тренерства стала перемога юнацької збірної України U-19 на чемпіонаті Європи. 2 серпня 2009 року українці в Донецьку здолали збірну Англії.
Владислав Калитвинцев розпочав свій футбольний шлях в київському Динамо. Вже у 16 років його перевели до другої команди киян, яку тоді тренував його батько. Калитвинцева-молодшого почали залучати до основного складу. Валерій Газаєв дав шанс молодому таланту, але остаточно закріпитися в основі Владислав так і не зумів.
На відміну від батька, Владислав грає переважно на флангах. Як і Калитвинцев-старший добре виконує стандарти. Виступав за низку українських команд. Зокрема, за Чорноморець, Зорю, Арсенал, Олександрію, Десну. Зараз грає за Металіст 1925. Викликався до юнацьких та молодіжних збірних України.
«Порівняння з батьком були завжди, з самого початку моєї кар'єри. Коли лише почав тренуватися, грати, то всі мене з батьком порівнювали. В мене свій шлях, і я хочу довести, що я граю краще за батька», – розповідав якось Владислав Калитвинцев пресслужбі Динамо.
Віталій та Віктор Циганкови
В цій родині за титулами та статусом син добився більшого, ніж батько. Тим не менш, Віталій Циганков точно вартий того, аби про нього згадали у такому тексті. Як футболіст грав за вінницьку Ниву та декілька ізраїльських клубів. До слова, Циганков-старший виступав на позиції воротаря.
Після завершення ігрової карʼєри став дитячим тренером. Досягнення, яке найбільше гріє його серце, – це виховання сина-Віктора. Роль батька у тому, що Циганков-молодший досягнув значних успіхів – колосальна.
Віталій Вікторович хотів, аби син грав саме за Динамо. І його мрія стала реальністю. Віктор швидко спрогресував і став основним гравцем киян, а згодом – і капітаном Динамо.
Згодом він перейшов до Жирони і став важливим гравцем у команді Мічела Санчеса, яка зуміла не просто дати бій лідерам, а й сенсаційно пробилася до Ліги чемпіонів. Також він є одним з ключових футболістів національної збірної України.
«У Віктора доволі суворий батько, який завжди слідкував за ним. Усе залежить від виховання. Вітя завжди був скромний. Батько присвятив себе синові, працював у системі Динамо (тренер воротарів в академії – ред.). Він був поруч, це відігравало велику роль. Батько завжди міг поставити на місце», – зазначав якось про сім’ю Циганкових Руслан Костишин.
Олег та Роман Саленки
Олег Саленко – відомий нападник, ексгравець київського Динамо та низки європейський клубів. У складі киян провів 111 матчів і забив 28 голів. Виступаючи за іспанський Логроньєс, став одним із найкращих бомбардирів, допомігши команді уникнути вильоту з Ла Ліги.
Через проблеми зі здоров’ям та травми був змушений завершити кар’єру у 31 рік. Найвизначнішим досягненням Олега Саленка став чемпіонат світу 1994 року, де він, виступаючи за збірну Росії, забив 6 голів у трьох матчах, здобувши «Золоту бутсу» як найкращий бомбардир турніру (разом із Христо Стоїчковим). Його рекорд – 5 голів в одному матчі проти Камеруну 28 червня 1994 року досі залишається неперевершеним в історії чемпіонатів світу.
Син Олега Саленка Роман виступає на позиції центрального півзахисника. Його контракт належить київському Динамо, однак наразі він грає в оренді у луганській Зорі.
У листопаді 2023 року він дебютував за основну команду Динамо в Українській Прем’єр-лізі, вийшовши на заміну в матчі проти Чорноморця (3:1). Цей дебют став символічним, адже Роман продовжив сімейну традицію, пов’язану з Динамо, де свого часу грав його батько. Шлях Саленка-молодшого у дорослому футболі лише розпочинається і Роман має всі шанси, аби це шлях був успішним.
«Саленко – хороший мобільний футболіст, який вміє грати з м’ячем та проти нього. Має досвід виступів на міжнародному рівні та в УПЛ. Також він багато часу провів у тренувальному процесі першої команди Динамо. Тому для нас це дійсно підсилення», – розповів головний тренер Зорі Віктор Скрипник, характеризуючи Романа Саленка.
Андрій та Артем Федецькі
Андрій Стефанович Федецький народився на Львівщині, але ім’я у футболі зробив собі у луцькій Волині, в якій провів левову частину своєї кар’єри. За «хрестоносців» він зіграв понад 540 матчів і забив 91 гол, ставши разом із Володимиром Диким найкращим бомбардиром в історії клубу.
Грав на позиціях нападника та півзахисника, отримавши прізвисько «Волинський Марадона» за свою технічність і майстерність. У 1983 році Андрій також виступав за харківський Металіст, ставши фіналістом Кубка СРСР. Після завершення ігрової кар’єри він працював помічником головного тренера Волині. На жаль, Андрій Федецький помер влітку 2018 року.
Артем Федецький – правий захисник, який виступав за провідні українські клуби та національну збірну України. Професійну кар’єру Артем розпочав у донецькому Шахтарі, з яким в 2009 році став володарем Кубка УЄФА.
Він також виступав за клуби львівські Карпати, Дніпро та німецький Дармштадт. За час виступів у Карпатах був одним з улюбленців місцевих вболівальників, а в 2010 році своїм голом на останніх хвилинах допоміг галичанам вибити з кваліфікації Кубку УЄФА турецький Галатасарай. З Дніпром Федецький-молодший ставав фіналістом Ліги Європи. За збірну України Артем провів 53 матчі, в яких відзначився 2 голами.
«Мій батько – футболіст. І з раннього віку я жив футболом. Напевно, мріяв і хотів стати футболістом ще на генному рівні, адже тато грав і 17 років віддав луцькій Волині. Підростав, ходив на матчі, тренування, і тому від самого дитинства в мене була ціль і мрія стати футболістом. Я розумів, що це буде непросто, адже потрібно багато працювати. Звичайно, якщо повернути час назад, я б набагато уважніше слідкував за батьком, за його звичками та грою на футбольному полі», – розповідав Артем Федецький.
Олег та Олексій Гусєви
Олег Анатолійович Гусєв – легенда київського Динамо, в якому він провів більшість своєї кар’єри як футболіста, а згодом – почав працювати в якості тренера. Гусєв-старший зіграв за Динамо 443 матчі, забив 96 голів у всіх турнірах. З киянами по п’ять разів вигравав чемпіонат та Кубок України.
З 2012 року до завершення кар’єри в 2018 році був капітаном команди. Гусєв прославився універсальністю, граючи на позиціях правого півзахисника, правого захисника та в атаці. Вболівальники Динамо з повагою називали Гусєва «Олегом Анатолієвичем» ще до того, як він завершив кар’єру гравця.
За національну збірну України він провів 98 матчів і забив 13 голів, ставши третім за кількістю ігор за збірну в історії. Брав участь у чемпіонаті світу 2006 року, де Україна дійшла до чвертьфіналу, Після завершення ігрової кар’єри Гусєв залишився в Динамо і досі працює там асистентом головного тренера.
Олексій, син Олега Гусєва, як і батько славиться своєю швидкістю, універсальністю та тяжінням до гри на фланзі. Він є вихованцем академії Динамо, однак поки не зумів закріпитися в основному складі киян.
Влітку 2025 року Олексія віддали в оренду до дебютанта УПЛ Кудрівки. До того він також грав в оренді за харківський Металіст 1925. Олег Анатолійович активно підтримує сина, відвідуючи матчі та даючи поради, зокрема щодо вдосконалення гри на фланзі.
«Я запитую в нього поради, як слід було діяти в певній ситуації. Також цікавлюсь тим, як він грав на такому високому рівні та які емоції переживав. Пригадуємо деякі окремі матчі батька та запитую його думку про це. Він мені розповідає свої спогади та дає поради. Батько відіграє велику роль у моїй кар’єрі», – зауважує Олексій Гусєв.
Юрій та Віталій Вернидуби
Юрій Вернидуб та його син Віталій – це ще одна видатна футбольна династія України, пов’язана з клубами Кривбас (Кривий Ріг) і Зоря (Луганськ).
Вернидуб-старший починав свою кар’єру гравця у житомирському Спартаку. Також грав за Прикарпаття, запорізький Металург та німецький Хемніцер. У 1997 році перейшов у петербузький Зеніт, в складі якого вигравав Кубок Росії та дебютував у єврокубках. Грав на позиції захисника та півзахисника.
Юрій Вернидуб вважається одним з найуспішніших футбольних тренерів сучасності в Україні. Йому вдалося виграти два закордонні чемпіонати: першість Білорусі з солігорським Шахтарем та двічі чемпіонат Молдови з тираспольським Шерифом. Також за тренерства Вернидуба Шериф вперше в історії молдовського футболу вийшов у груповий етап Ліги чемпіонів, а згодом створив там сенсацію, обігравши мадридський Реал.
В Україні працював в.о. головного тренера запорізького Металурга, очолював луганську Зорю та криворізький Кривбас. В сезоні 2023/2024 криворізький клуб став бронзовим призером УПЛ, а Юрія Вернидуба визнали кращим тренером 2023 року в Україні. Не можна не відзначити і те, що з початком повномасштабного вторгнення Юрій Вернидуб повернувся в Україну і приєднався до ЗСУ.
Кар’єра Віталія Вернидуба, як у ролі гравця, так і тренера тісно переплітається з його батьком. Вернидуб-молодший грав на позиції центрального захисника. Грав за запорізьким Металург, Кривбас, Зорю, азербайджанську Габалу. Найуспішнішим ігровим відрізком Віталія Вернидуба варто вважати виступи за луганську Зорю, яку з 2011 по 2019 рік тренував його батько.
У 2023 році Вернидуб-молодший завершив ігрову кар’єру через проблеми зі здоров’ям і приєднався до тренерського штабу Кривбаса під керівництвом батька. У його обов’язки входила робота з захисниками, індивідуальні заняття та комунікація між гравцями й тренерським штабом.
У березні 2025 року Віталій отримав новий виклик, ставши асистентом головного тренера молодіжної збірної України U-21.
«Він як був якісним, гарним футболістом, також, думаю, стане якісним тренером. У нього для цього все є – аби було бажання. Англійську мову він вдосконалює, вивчає – думаю, через місяць-два вже розмовлятиме, як українською.
Тому за це я не переживаю. Футбольний шлях він пройшов дуже великий, попрацював з гарними тренерами. Думаю, в нього є і свої якісь ідеї, мозок на місці, так що розраховую, що в подальшому він стане дуже непоганим тренером», – заявляв Юрій Вернидуб про тренерські перспективи сина.
Олександр і Денис Бойки
Олександр Григорович Бойко виступав на позиції захисника та опорного півзахисника, дворазовий володар Кубка СРСР та переможець чемпіонату СРСР у складі київського Динамо. Його дорога в команду Валерія Лобановського була непростою: спочатку Олександр Бойко грав за чернівецьку Буковину, згодом – за дубль киян і лише з часом зумів закріпитися в основі Динамо.
Бойко-старший з часом перекваліфікувався із захисника на опорного півзахисника і це в нього вийшло успішно. Майстер підкатів, гри у відборі та верхових єдиноборств. Олександр Бойко був справжнім «хвилерізом». На жаль, йому часто надокучали травми, які і завадили втримувати високий рівень футболу.
Тож з часом Олександр Григорович залишив Динамо і грав за харківський Металіст, чернівецьку Буковину, фінський КТП-85 та аматорський Легмаш. Працював у столичних ДЮСШ та делегатом ФФУ.
Денис Бойко успадкував бійцівський характер батька, але став воротарем. Як і для Бойка-старшого, для сина київське Динамо стало не чужим клубом. Саме у дитячій школі киян він робив перші кроки у футболі.
Ще одна паралель з батьком – те, що у Дениса також був тернистий шлях до основної команди Динамо: спочатку виступи за третю команду киян та дублерів, згодом – оренди у ЦСКА, Оболонь, Кривбас та Дніпро.
Разом з дніпровський клубом дійшов до фіналу Ліги Європи, був одним з кращих голкіперів цього єврокубку. І лише у 2018 році повернувся в рідне Динамо. Спочатку – на правах оренди, а згодом підписав повноцінний контракт. Останнім клубом у професійній кар’єрі Дениса було житомирське Полісся.
Бойко-молодший провів 7 матчів за національну збірну України. Серед досягнень Дениса – чемпіонство в УПЛ сезону 2020/21, дві перемоги у Кубку України та три у Суперкубку. Всі ці титули – в складі Динамо. Був в його кар’єрі і закордонний досвід в іспанській Малазі та турецькому Бешикташі, з яким Бойко ставав чемпіоном Туреччини.
«Я привів Дениса у дитячу спортивну школу Динамо. Абсолютно випадково він став у ворота. Думалося, що буде захисником, але на одному з тренувань бракувало голкіпера і Денис спробував на полі нове амплуа, яке йому припало до вподоби», – пригадував якось Олександр Григорович Бойко.
Павло та Олександр Яковенки
Завершуємо нашу добірку сім’єю Яковенків. Павло Яковенко – легендарний хавбек Динамо, який став чемпіоном СРСР і провів блискучу кар’єру в київському клубі. Розпочиналася його футбольна кар’єра у рідному Нікополі. В підлітковому віці він отримав серйозну травму, але, на щастя, одужав і вже у 16 років дебютував у Першій лізі СРСР за харківський Металіст.
У 1982 році перейшов до київського Динамо, з яким став триразовим чемпіоном, дворазовим володарем Кубка СРСР і володарем Кубка володарів кубків УЄФА. Травми, зокрема, розрив колінних зв’язок серйозно вплинули на його ігрову кар’єру.
Варто зазначити, що Павло Олександрович став хорошим тренером. Тренував нікопольський Металург, житомирський Хімік, а з 2000 року працював тренером юнацьких збірних України різних вікових категорій. Під його керівництвом у збірній грали низка відомих футболістів, на кшталт Андрія Ярмоленка та Артема Мілевського.
Також Павло Олександрович тренував російські Хімки і Ростов та київську Оболонь. Підопічні характеризували Яковенка-старшого як вимогливого, але справедливого наставника. Він полюбляв дисципліну та суворе дотримання режиму.
Його син Олександр Яковенко пограв за європейські клуби, столичне Динамо та збірну України. Спочатку він провів декілька матчів за харківський Металіст, а згодом грав у Бельгії за Льєрс, Андерлехт, Вестерло та Оуд-Геверле Льовен.
У 2013 році підписав контракт із італійською Фіорентиною, але не закріпився в основі, провівши лише кілька матчів. У 2014 році був орендований іспанською Малагою, за яку провів всього 5 поєдинків. Через два роки повернувся до України, підписавши контракт із Динамо. На жаль, як і батька, Яковенка-молодшого переслідували травми і вже у 29 років Олександр завершив кар’єру.
«Я просто намагаюся грати гідно, щоб моя гра нікого не розчаровувала. Не хочу, щоб потім говорили, що батько грав чудово, а син ніякий», – сказав Олександр Яковенко в ефірі телеканалу «Футбол 1».
Ротані, Кравченки, Олійники, Яремчуки, Шевченки, Чечери, Заварови, Шахови, Рикуни та інші футбольні династії варті також, аби про них знали. Український футбол багатий на історії династій, де син продовжує справу батька. Для когось це додатковий тиск і відповідальність, а для когось мотивація перевершити попереднє покоління. У будь-якому випадку такі приклади додають грі особливого шарму й нагадують, що футбол – це більше, ніж спорт, це сімейна спадщина.
