– Можете розповісти історію початку своєї футбольної кар’єри? Як із Охтирки ви перебралися до Києва та чому не вдалося закріпитися в академії Динамо?
– Я починав у Нафтовику в Охтирці, потім грав в академії, яка знаходилася в нині країні-агресорі – не хочу згадувати про той період взагалі. Пізніше вже опинився в столиці, жив у тренера та грав за КСДЮШОР Дарниця. Ми виступали на першість Києва, де мене й помітили представники Динамо. Так я опинився в цій команді 1995 року. Там я перетнувся з Ігорем Харатіним, Пашою Полегеньком.
Але я пограв рік-півтора і пішов з Динамо, бо був недостатньо високого зросту. Мене не виганяли, нічого такого не було – просто я не грав стільки, скільки хотів би грати. До того ж я бачив, що там більше роблять ставку на високих хлопців. Тому вирішив піти в іншу команду й перейшов у Княжу.
– Якщо дивитися на вашу кар’єру на Вікіпедії, то після завершення академії в Княжої у 2012 році ви пропадаєте з радарів, після чого у 2017 році з’являєтеся вже в рідному Нафтовику. Давайте заповнимо цю прогалину: чим ви займалися протягом цих п’яти років?
– Зріст у мене був маленький, але у випускному році, коли мені стало 17, я різко виріс. На цьому тлі почалися певні проблеми зі здоров’ям. Коли потрібно було їхати на перегляд в команди U-19, то в мене сталося защемлення сідничного нерву. Я два-три місяці ніяк не міг з ним розібратися. Після цього вже всі команди були укомплектовані, я не мав жодних варіантів. Вийшло так, що випустився – і все.
– Але ж футбол ви не закидували?
– Ні. У нас тоді був такий турнір Віктора Пожечевського в Полтаві. Там я зіграв, забив гол і мені запропонували контракт в Нафтовику, куди мене запросив Олександр Михайлович Сікун. Мені виповнилося 18 років і він допоміг мені влаштуватися на роботу – на завод «Укрнафта».
У той період я грав і працював, а пізніше поїхав на збори вже з першою командою. Потім тренер Нафтовика Володимир Книш почав мене ставити в склад, я отримував ігрову практику. Така історія.
– На заводі ви працювали електриком. Як взагалі згадуєте про той час: як про важкий період чи скоріше як про корисний досвід?
– Знаєте, я ніколи не думав, що щось зможу розуміти в електриці. Футбол – це моє улюблене заняття, зараз ще й основна робота:) А так, мені було цікаво розібратися в електриці, як воно все працює. Спочатку я десь побоювався, але потім втягнувся. Пропрацював електриком три роки, але все одно хотілося більше присвячувати себе саме футболу. Працювати доводилося, скоріше, для підтримки штанів, бо не хотілося у 18 років брати кошти в батьків. Загалом не жалкую, що тоді ухвалив таке рішення.
– Ви ж у той період і в міні-футбол встигли пограти?
– Так. Та ми грали всюди, де нас заявляли. Друга команда Нафтовика не мала якихось шикарних умов для тренувань, але був спортзал. Тому ми заявлялися і грали. Не можу сказати, що мені дуже подобається міні-футбол. Якась гра в манекенчики, як я її називаю. Мені тоді головне було грати, а в міні-футболі теж є ворота і м’яч:)
– Ще один відомий гравець з Нафтовика – нинішній півзахисник Металіста 1925 Денис Антюх. Ви ж свого часу перетиналися в Охтирці?
– Так, ми грали за одну команду. Спершу – це був Нафтовик-2, потім за першу команду Нафтовика. Потім вже наші футбольні шляхи розійшлися. Зазвичай взимку в Охтирці ми перетинаємося, збираємося побігати в «коробці». Ми не чужі люди:) Все-таки ми з одного району, підтримуємо контакт.
