Українські вболівальники давно навчилися приймати будь-яку поразку — окрім тієї, де команда виходить на поле вже мертвою.
Рахунок сам по собі не ранить. Ранить байдужість. Коли збірна ламається ще до свистка, коли в єдиноборства йдуть за інерцією, щоб просто поставити позначку, коли темп гри більше схожий на сонний розігрів — це не викликає жалю. Це викликає огиду.
Ротація ротацією, але 20:0 за ударами — цьому є якесь притомне пояснення?
Це не про тактичні експерименти, не про свіжі ноги і не про умовну розслабленість товариського матчу. Це про те, що навіть коли з команди знятий тягар результату, вона все одно не здатна народити нічого, крім порожнього обов’язку відбути 90 хвилин.
Матч, який мав стати можливістю вийти без страху, показати зуби, елементарну гордість, обернувся демонстрацією старих чеснот — нікчемності й безхребетності.
Це вже навіть не дивує.
Уболівальнику не потрібні чудеса. Він не вимагає телепортацій, магії чи футболу з підручника Гвардіоли. Він хоче бачити одне: щоб команда не ховалася. Щоб не виходила на поле з тією самою мімікою, з якою йдуть на корпоративний квест.
Український футбол ніколи не був про вишуканий стиль — він завжди був про зуби, про характер, про готовність лізти туди, куди нормальні люди не сунуться.
Коли команда виходить без цього, вона втрачає не очки — вона втрачає обличчя. У такі моменти поразка перестає бути спортивною. Вона стає моральною. Саме такі поразки не пробачають, бо вони оголюють те, чого не хочеться бачити: байдужість під синьо-жовтим стягом.
Проблема в тому, що футболісти взагалі не розуміють, за що їх лупцюють. Вони реагують так, ніби від них вимагають фантастику — перемагати всіх підряд, не помилятися, грати як клята Іспанія. Це зручна позиція жертви: «від нас хочуть неможливого».
Насправді — ніхто не чекає, що ви знесете Францію чи Італію.
Чекають того, що не має жодного стосунку до рейтингу суперника: концентрації, агресії, сміливості. Елементарної готовності битися за кожен метр, а не виглядати так, ніби матч — це тягар, а критика — несправедливість.
Уболівальник не просить надзусиль. Він просить базу. Те, що в нормальних командах не обговорюється, бо це й так аксіома. А тут навіть аксіому доводиться випрошувати.
Але гравці вперто сприймають критику як атаку на їхню святу професію. «Ми стараємося, чому нас не цінують?» — цей жалібний приспів звучить після кожного провалу, наче вони працюють у шахті, а не в футболі.
Проблема не в тому, що ви не стараєтеся. Проблема в тому, що вашого старання не видно. Люди бачать млявий пресинг, гру без ідеї, п’ять хвилин темпу, нуль реакції на пропущений гол. Якщо на полі немає вогню — ніхто не повірить словам про «віддавали все».
Це не примха. Це елементарна логіка. Коли команда намагається виправдатися словами замість того, щоб довести щось діями, вона виглядає навіть слабшою, ніж є насправді. Бо сила не декларується — її видно. А коли не видно, значить, її немає.
Ребров уперто ходить по тому самому колу. Замість чесної розбірки — втомлені мантри про «несправедливу критику», «незручні запитання» та «емоції, які заважають об’єктивно оцінювати гру». Але тут нічого оцінювати не треба — усе видно неозброєним оком.
Коли команда виходить без зубів, без темпу, без натяку на характер, будь-які лекції про стратегію, проєкт чи «ми рухаємось у правильному напрямку» звучать як погано замаскований самообман. Ніякий «раціональний аналіз» не перекриє порожнечу, яку видно на полі. Якщо в грі немає життя, то й виправдання мертві.
Коли тренер намагається захистити гру, яку захищати соромно навіть у приватній розмові, він тільки збільшує прірву між собою та трибунами. Замість того щоб назвати речі своїми іменами, він здіймаєтсья над землею й робить вигляд, ніби все вписується в «план».
Але вболівальник бачить: плану немає. Немає структури, немає реакції, немає настрою, немає навіть мінімальної злості. Коли тренер прикриває це порожніми формулами, він стає чумою, а не еліксиром.
Збірна України втрачає головне — емоційний контракт із країною.
Це вже не про результат, не про таблицю, не про статус суперника. Це про те, що команда перестає бути символом. Перестає бути чимось більшим за набір футболістів у жовтих футболках. Вона перетворюється на колектив, який вийшов, щось відіграв і пішов додому, залишивши по собі нуль.
Матч головної команди країни стає телевізійним шумом. Люди дивляться — але не вболівають. У «Холостяку» хоча б є драматургія.
Тут є ще одна правда, яку збірна вперто відмовляється бачити. Тренер і гравці ховаються за цифрами — мовляв, усе не так погано, ось очки, ось шанси, ось «вайскаут».
Але людям байдуже. Вони не живуть у таблицях. Їм не потрібна чергова медаль Зінченка чи Довбика, яка ніяк не впливає на їхнє життя.
Вони хочуть хоча б на вечір забути сірість. Хочуть побачити, що команда, яка називається «збірною України», розуміє контекст країни, розуміє настрої людей, розуміє, що вболівальник зараз не може навіть прийти на стадіон, але все одно вмикає матч.
Збірна цього не відчуває. Вона живе в іншому світі, на іншому рівні комфорту — далеко від реальності тих, хто включає гру після виснажливого дня, у надії на бодай якусь емоцію. Поки команда не зрозуміє цієї різниці світів, жодні перемоги не повернуть довіри.
Команда може повторювати мантри про складний календар, сильних суперників чи «процес, який потребує часу». Але все це сміття не має ваги, якщо на полі немає елементарного — характеру. Його немає. Саме тому критика така жорстка.
Збірна читає її як напад, але це не напад — це попередження. Поки команда не зрозуміє, що від неї вимагають не перемог над топами, а емоційної присутності, вона програватиме не тільки матчі, а й власну аудиторію.
Уболівальник не просить неможливого. Він просить небайдужості. Якщо її немає — тоді справді немає про що говорити. Перемагайте Ісландію, виходьте на чемпіонат світу — байдуже. Ви граєте виключно для себе. То й вболівайте за себе самі.
