— Багато з ким обірвав зв’язок після початку повномасштабного вторгнення. Звичайно, це нормальне явище. І коли питання стосується життя людей, ти пізнаєш, хто є хто. Я Тимощуку написав буквально зразу, на третій день. Він перечитав, передивився і не відповів нічого. Хоча для мене він був завжди взірцем, завжди був прикладом. Навіть коли я потрапив в академію «Шахтаря», він був уже тоді там на провідних ролях, був капітаном донецького «Шахтаря», капітаном чи віце-капітаном збірної України, завжди був прикладом, який перев’язував стрічкою жовто-блакитною волосся, бігав з прапором.
— А тобі не здається, що це показуха? Чисто показуха, панти для приїжджих? Багато патріотів, які люблять нашу країну, про них ніхто навіть не знає. А тут кожен може натягнути стрічку. Це ж не показник того, що ти любиш свою країну. Показник — те, що відбувається по факту.
— Я з тобою повністю погоджуюсь. Просто для мене це особливий випадок, коли ти на нього рівнявся. Коли я тільки познайомився з Тимощуком, мені було сім чи вісім років, і він завжди був для мене взірцем. Коли Тимощук приїжджає під академію «Шахтаря», забирає тебе на 600-му «Мерседесі», везе на обід, ясно, що я вже потім повертався в академію як божество.
— Ти про те, що він, маючи позицію, ухвалює рішення залишитися в Росії?
— Я не хочу рахувати чужі гроші, ми зараз не про гроші. Але я розумію: він, маючи позицію, знаючи, що його батько, мама, сестра в Луцьку, мав усі можливості тихенько залишити країну і жити в будь-якій країні світу, і не тренувати той «Зеніт». Якщо ти вирішив залишитись, то по крайній мірі, не афішуй себе, що ти тренер «Зеніту». Просто на певний час пропади.
Я розумію, яке це горе, коли українські сім’ї, діти втрачають батьків, братів, сестер, а ти сидиш такий самозабезпечений, тобі все шикарно. І ти, маючи купу друзів, будучи почесним громадянином міста Луцька (йому ж дали таку нагороду, а потім відібрали), ніяких рухів не робиш, абсолютно ніяких. І ти ще потім, коли в тебе забрали ліцензії, йдеш у Лозанну і судишся.
— Це твоє найбільше розчарування? Через те, що ти стільки років знав цю людину, щиро брав з нього приклад і вірив, що він справжній патріот?
— Я думав, що він справжній. Я вірив. Я на нього рівнявся. Чи було це для мене особисто болісно? Та чому мені за нього переживати? У нього все шикарно. Мені там… такий момент, коли ти думаєш: «Ну і хрін з тобою».
— Тобто його ігнор був абсолютний?
— Абсолютно нічого не відповів. Міг набрати, переговорити, щось сказати. Ну, йому було не цікаво. Я спілкувався з Вороніним, він був у шоці. Воронін тоді, до речі, тільки підписав контракт з «Динамо» (Москва). Воронін йому каже: «Толік, ніде не висовуйся!» Андрюха, знаючи його стільки часу, нормальний мужик. Він відразу розірвав контракт, повернувся до себе в Дюссельдорф. Він попросив Толіка: «Якщо немає можливості, десь ти там підв’язаний, акції, бізнес, просто не вилазь. Не тренуй!»
Але наскільки вистачило Толіка? Буквально на декілька місяців. І коли він знову з посмішкою ходить по стадіону, радіє перемогам «Зеніту». Ну, хто ти? Це досвід життєвий для мене. Я не можу не довіряти людям, бо так просто жити і кожного боятися — це неправильно. Є люди, яким ти можеш довіритись. От я про Тимощука думав саме так…
