Національна збірна України виконала завдання-мінімум, яке стояло перед нею на групову стадію кваліфікації ЧС-2026. Вона у підсумковій таблиці свого квартету посіла друге місце, набравши десять очок у шести матчах, що дозволило їй потрапити до плей-офф. Там на підопічних Сергія Реброва очікує мінімум півфінальний матч за єдину путівку до США, Канади та Мексики, а максимум – ще й фінал. Варто нагадати: 26 березня наступного року «синьо-жовті» зустрінуться на своєму полі з командою Швеції. Якщо переможуть, то далі їх чекатиме переможець пари Польща – Албанія.
Відверто кажучи, вся кампанія української команди була на межі грандіозного фіаско. Звичайно, багатотисячна армія шанувальників збірної ще на старті групового турніру вірила, що підопічні Реброва посядуть місце не нижче другого та будуть до останнього боротися за квиток на Мундіаль. Вірю, що у найпалкіших фанатів навіть закрадалися думки про першу позицію, фаворитом на яку закономірно вважалася команда Франції. «Триколірні» своє не відпустили, вигравши п’ять разів та поділивши очки (2:2) в домашньому поєдинку з Ісландією. Острів'яни вважалися головними суперниками українців у боротьбі за друге місце, але найважливішим опонентом підопічних Реброва, за великим рахунком, стали вони самі.
На старті турніру сталася поразка 0:2 від французів у номінально домашній грі, а потім «синьо-жовті» у Баку не переграли Азербайджан (1:1). Це невеликий шок, м’яко кажучи, однак він був десь прогнозованим. Далі українці здобули дві героїчні перемоги над Ісландією (5:3) та тим самим Азербайджаном (2:1). Втім, це була лише десь половина справи, а загальна турнірна ситуація на той момент виглядала не вельми втішно для нас. Ісландія зіграла внічию із Францією, чим підвищила свої шанси на те, щоб фінішувати вище за Україну.
До всього, самі українці примудрилися влетіти французам 0:4. Доля другої позиції вирішилася в очному поєдинку України та Ісландії – «синьо-жовті» перемогли 2:0 та розташувалися на другому місці, залишивши острів'ян позаду. Фінал хвилювання та нервів. Але ненадовго, бо жеребкування плей-офф розписало нам нові випробування. Зимова пауза дозволяє без гарячих думок оцінити виступ підопічних Сергія Реброва та поміркувати, що може трапитися навесні.
Збірна України підійшла до старту кваліфікації ЧС-2026 після поразки від Бельгії (3:1 та 0:3) у плей-офф за підвищення в Дивізіон А Ліги націй. Також був візит у далеку Канаду, де у червні провели спаринги зі збірними господарів (2:4) та Нової Зеландії (2:1). Якщо чесно, було б нормально, якби ще після фантастичного антикамбеку у протистоянні з бельгійцями українська команда отримала нового тренера.
Виступ у Дивізіоні В Ліги націй 2024/25 став другим великим турніром, який «синьо-жовті» провели під керівництвом Реброва. Вони фінішували на другій позиції, пропустивши Чехію. Тоді у шести поєдинках українці витиснули 8 очок (2 перемоги, 2 нічиї, 2 поразки). Чехи набрали 11, а позаду розташувалися Грузія та Албанія (по 7 пунктів). На старті підопічні Реброва поступилися Албанії (1:2) та Чехії (2:3), після чого були змушені робити неможливе – вилазити з багнюки у королі. Бажаного досягли, але з якими нервовими затратами! І зробили це для того, щоб потім у першому стиковому матчі видати феєричну гру проти Бельгії, здобути комфортну перемогу, подарувати купу позитиву та великі надії на загальний тріумф, але у матчі-відповіді зазнати фатального розгрому.
Вже тоді варто було поставити певні запитання Реброву та почути від нього конкретні відповіді. Зробити це мала Українська асоціація футболу на чолі з Андрієм Шевченком. Збірна пережила тоді ганебні хвилини у Генку. До 70-ї хвилини вона ще трималася, а потім умить розвалилася. До всього, «синьо-жовті» не грали у той футбол, який приніс їм перемогу 3:1 у першому поєдинку. Вони страждали, маючи на меті тільки утримання результату першого матчу. За таке завжди прилітає. Прилетіло і цього разу.
Невже Ребров зі своїм багатим тренерським стажем та ще більшим досвідом у футболі взагалі не міг цього не знати? Напевно, знав, але запрограмував підопічних на дії від оборони. І це на полі такого грізного суперника, як команда Бельгії. Опісля напрошувалися висновки, але їх не зробили. Можна знайти виправдання, що зіграли контракт та зобов’язання, але то лише домовленості, які мають або підтверджуватися, або скасовуватися. Першого не було, а друге – не відбулося. Ба більше, Сергій Станіславович і далі повів за собою збірну – тепер курсом на чемпіонат світу-2026.
Не хочеться стверджувати, що то помилка з боку УАФ, але такий крок не був продиктований результатами. Так, коли Ребров 7 червня 2023 року підписав контракт на роботу з національною командою, договір розрахували саме до ЧС-2026. Це була довготривала угода. Втім, будь-який шлях складається з певних етапів, після кожного з яких варто зупинятися, робити висновки та корегувати подальший рух. Видно, у київському Будинку футболу існує якась інша логіка. І це не припущення, а факт.
Варто повернутися у літо 2024-го, коли українська збірна грала на Євро. Сподівань та надій – хоч греблю гати, а дійсність шокувала: 0:3 від Румунії, 2:1 над Словаччиною та 0:0 з Бельгією, після чого наша команда поїхала додому. Тоді, здається, мало не з кожного стовпа лунало: команда показала все, що могла, але розклад у квартеті (всі збірні, нагадаємо, набрали по 4 очки, а Україна стала четвертою зайвою) виявився дуже-дуже поганим для «синьо-жовтих». З цим можна було погодитися. А як по-іншому, це ж головна команда країни – біль будь-якого адекватного футбольного вболівальника. Але, але... З голови не йшли жахливі 0:3 від румунів. Якби не такий рахунок, то ситуація у групі була б геть іншою.
Про ту велику ганьбу Ребров змусив згадати навесні 2025-го, коли сталися такі ж 0:3 у матчі з Бельгією. Восени спогади знову підтягнули той поєдинок, коли «синьо-жовті» отримали 0:4 від Франції. Напередодні зустрічі з французами багато говорилося про те, що нічия з ними більш ніж реальна, це не міф, вона значно покращить шанси українців на бажану другу позицію. Яка така нічия? Стався розгром! На жаль, черговий для збірної України часів Реброва. Отже, маємо підстави стверджувати, що великі невдачі у тих матчах, де це неприпустимо, є прикрою фішкою чинного головного тренера національної команди.
Думаючи про таке, стає лячно перед майбутніми «стиками» за путівку на ЧС-2026. Єдине, що рятує менталку – знову ж таки спогади, які повертають у березень 2024 року, коли збірна грала в аналогічному плей-офф Євро. Тоді у півфіналі сталася перемога 2:1 над Боснією і Герцеговиною, а у фіналі з ідентичним рахунком дотиснули Ісландію. Проте й тут не без нюансів. Боснійцям два голи залетіли тільки на 85-й та 88-й хвилинах (відзначилися тоді Яремчук та Довбик), а ісландцям переможний гол забили на 84-й (Мудрик).
Тут несподіваним позитивом варто назвати фортуну Реброва. Ось відверто! Він зумів досягти такого результату, йому це вдалося! Щось схоже майже сталося у групі Євро-2024 і в Лізі націй. Тепер – відбір до ЧС-2026. Щоразу українська збірна під його керівництвом виходила зі складної ситуації з честю. За таке головному тренеру варто тільки подякувати. Але навіщо себе заганяти у кут, щоб потім звідти героїчно шукати вихід?
Існує думка, що таке не відбувається за сценарієм і не є планом Сергія Реброва у роботі з командою. Нема сенсу заперечувати, бо це правда. Тренерській рівень будь-якого фахівця оцінюється не лише за підсумковим результатом, а й за тим шляхом, яким його команда пройшла. У Реброва цей шлях на чолі збірної України ну дуже валідольний. Щоразу все повторюється: великі надії, потім майже глухий кут і героїчний порятунок, а десь ще й шокові провали. Чогось іншого «синьо-жовті» з червня 2023 року не показують.
Попереду – вирішальні поєдинки (або поєдинок) у боротьбі за путівку на Мундіаль. «Гойдалки» позитивного настрою не додають, а навпаки – лякають, бо сучасна збірна України – це далеко не про прогнози, а про хаос у результатах. Так, вже були «стики» за Євро-2024 з позитивним фіналом. Це тішить та дає надію, що фарт Реброва спрацює і цього разу.
Якщо ні, то буде дуже сумно. Стане остаточно зрозуміло, що Сергій Станіславович на тренерському містку національної збірної України не залишив спадщини, на яку багато хто сподівався влітку 2023-го та про яку, ймовірно, мріяв сам тренер, коли прийшов у команду. Однозначно десь за обрієм мрій Реброва залишиться історичне досягнення Олега Блохіна зі збірною у 2006-му, коли «синьо-жовті» вперше та поки востаннє їздили на Кубок світу. Втім, тоді на Мундіалі грали 32 національні збірні, а зараз їх буде вже 48.
Реброву також варто шукати щось нове, аби історія не зробила з нього посередню фігуру у когорті головних тренерів національної команди України.
Автор: Юрій Остроумов
