«Конкуренція завжди була частиною мого футбольного життя. Але з роками я зрозумів: вона буває дуже різною – і не завжди корисною.
Коли ти конкуруєш зі старшими, це інше відчуття. Там більше бажання вчитися, тягнутися, переймати деталі. У збірній я грав поруч із Русланом Ротанем – і це була не конкуренція в класичному сенсі. Швидше навчання. Він був прикладом і вчителем, а не людиною, з якою ти порівнюєш себе щохвилини.
З однолітками складніше. Там конкуренція часто болісна, бо з’являється думка: чому він, а не я? І такі думки в конкуренції більше забирають енергії, ніж дають користі..
Водночас були приклади здорового суперництва. З Денисом Гармашем конкуренція завжди мотивувала – без злості, без підковерних історій, з повагою один до одного. А з молодшими, як-от Володимиром Бражком, уже сам ловив себе на бажанні підказати, допомогти, підтримати – бо в певний момент ти переходиш в іншу роль.
З часом приходить розуміння: по-справжньому самодостатня людина майже не відчуває конкуренції. Вона зосереджена на собі, на своїй роботі й на довгій дистанції. Бо в підсумку в конкуренції завжди залишається хтось один. І якщо ти хоча б на хвилину сумніваєшся в собі – ти вже програв.
Мій дідусь усе життя повторював одну фразу: перемагає завжди другий. Той, хто рівняється на першого і постійно тягнеться.
Сьогодні я все більше переконуюсь, що конкуренція – це саме про це. Про шлях у довгу, а не про разову перемогу».
