Його стрімка кар’єра була характерна для «Динамо» початку 2000-х. Під час зимової перерви сезону 2000/2001 форвард полтавської «Ворскли» в контрольному матчі забив у ворота «Динамо» два м’ячі, потрапив «на олівець» та був уперше викликаний до національної збірної України, яку очолював Валерій Лобановський, а весняну частину сезону розпочав уже в «Динамо». Несподіваний новачок відразу став забивати, а наприкінці поєдинку заключного туру чемпіонату України відзначився переможним голом у матчі з «Дніпром», завоювавши свою першу золоту медаль! Про незабутній сезон у своїй кар’єрі, динамівську сім’ю та той самий найбільш пам’ятний матч була наша розмова з Олександром Мелащенком.
«Завжди мріяв грати за «Динамо»
– Сезон 2000/2001 для вас із категорії незабутніх?
– Це точно! Я перейшов до «Динамо» з полтавської «Ворскли». Із «Ворсклою» боролися за бронзові медалі, а з «Динамо» – відразу за чемпіонство. Це зовсім інший рівень! Я завжди мріяв грати в київському клубі. У кожному матчі віддавався на всі 100%, можна сказати, що літав по полю. У моєму дебютному сезоні 2000/2001 вдалося виграти в «Дніпра» в найважливішому матчі та здобути золоті медалі. Я саме забив вирішальний м’яч. Переповнювали неймовірні емоції. Враження залишилися на все життя. Після цього матчу нам зробили загальнокомандне фото й видали всім великі плакати. Коли дивлюся на цю світлину, відразу згадується пам’ятний матч.
– Переможний м’яч ви забили ударом головою. Самі зрозуміли, що це заявка на «золото»?
– Я чудово пам’ятаю цей забитий м’яч. Георгі Пеєв віддав на Юрія Дмитруліна, Юрій навісив із флангу, а я забив головою. М’яч залетів у дальній кут воріт, які захищав Микола Медін. Ми настільки налаштувалися на цю гру, що кожної хвилини билися за кожен м’яч.
– Як сприймали появу такого конкурента, як «Шахтар»? Це був плюс чи мінус для команди, для чемпіонату?
– Людина зростає лише в конкуренції. Так само й у спорті. У 1997 – 1999 роках «Динамо» випереджало «Шахтар» на 10 – 15 пунктів, чемпіонат був не особливо цікавим. А в сезоні 2000/2001 у нас з’явився серйозний суперник, із яким було приємно конкурувати. Коли виграєш у сильнішого опонента, отримуєш набагато більше емоцій, ніж коли перемагаєш 7:0. Лише в сильній конкуренції спортсмен може зростати.
– 1:2 із «Шахтарем» при 73 950 уболівальниках – незабутній матч? Як воно, забивати за такої аудиторії?
– Завжди приємно грати за переповнених трибун. Валентин Белькевич віддав – і я забив, команда повела 1:0 на 17-ій хвилині. Але, на жаль, не змогли втримати перевагу та поступилися донецькій команді. За рахунку 1:0 мав ще кілька моментів, але не вистачило досвіду. А вже в грі з «Дніпром» зміг відзначитися в подібному епізоді. Напевно, робота на тренуваннях далася взнаки.
– Як святкували перемогу в чемпіонаті?
– Відзначали всією командою. Посиділи з хлопцями, поспілкувалися. У нас не було багато часу на святкування. Через тиждень мали їхати на збори до Ялти, тому хотілося провести більше часу з родиною.
«Коли іноземці пробігли «п’ять по триста», захотіли їхати додому»
– Як спілкувалися з іноземцями? Чи відразу вдалося встановити контакт із Боднаром, Гавранчичем, Куличем, Чернатом, Ідахором, Омоко?
– Валерій Лобановський створив такий колектив, у якому не було поділу на своїх та чужих. У нас був єдиний колектив. Зараз, наприклад, продовжуємо підтримувати зв’язок із Пеєвим. Завжди радий бачити хлопців. Якщо мікроклімат у колективі на неналежному рівні, у команди не буде результату. Такий тренер та психолог, як Лобановський, із легкістю об’єднував людей навколо себе. Курйозні моменти? Коли приїхали іноземці і їм сказали бігти тести – 5 забігів на 300 метрів, – це виглядало смішно. Спочатку вони думали, що буде просто. Але коли пробігли цю дистанцію, хотіли їхати додому (сміється). Звісно, були гравці, які не відповідали рівню «Динамо». Але це нормальний процес. Навпаки, чудово, коли є здорова конкуренція. Окремі іноземці мали проблеми з дисципліною, але більшість із них була професіоналами.
– Це останнє чемпіонство Лобановського. Як вважаєте, можливо, йому потрібно було раніше залишити роботу заради здоров’я?
– Коли прийшов до команди, я був молодим гравцем. Розмовляли з Лобановським лише на футбольні теми. Завжди виконував усі тренерські настанови. Він міг вирішувати свою подальшу тренерську кар’єру лише з керівництвом клубу. На мою думку, Валерій Васильович не зміг би без футболу. Він віддав усього себе грі, досконало знав футбол. Футбол був сенсом життя Лобановського.
– Оглядаючись на той час, можете сказати, Олександр Мелащенко 2001 року був уже зрілим чоловіком чи ще юнаком?
– За віком я вже був не юним, але, звісно, мені ще не вистачало досвіду гри на такому рівні, адже лише прийшов у колектив. Для мене було важливо довести, що можу своїми діяти приносити користь команді. Завжди викладався максимально, грав до кінця. Намагався відповідати рівню «Динамо». Прагнув зростати та підтягуватися до Головка, Ващука, Белькевича, Хацкевича. На той час «Динамо» перегравало «Реал», «Барселону», усі хлопці були досвідченими. Молоді гравці могли їм лише допомагати та намагалися проявити себе.
«Не ображався, коли Шацьких називав «Полтавою». Називав його «узбеком»
– Коли вперше почули інтерес до себе від «Динамо»?
– Приїхали грати дві товариські зустрічі між «Ворсклою» та «Динамо». У тому матчі забив два м’ячі, хоча команда програла. Мене викликали до збірної України. Для кожного футболіста приємно мати можливість захищати кольори головної команди країни. Переповнювали позитивні емоції. На цьому міні-зборі почув про запрошення до «Динамо». Мій батько приїхав, поспілкувався з Лобановським. Після цього й відбувся переїзд до Києва.
– Які були враження від першої зустрічі з Лобановським? Що він вам казав?
– Спочатку познайомився з ним у збірній України. Він відразу пояснив свої вимоги. Я, як гравець, чітко розумів, що потрібно все виконувати, тому що тренер хоче як краще. Моя мрія здійснилася, коли зміг пограти під керівництвом справжньої легенди.
– Як сталося, що той злощасний апендикс дав про себе знати прямо під час вашого найбільшого успіху в «Динамо»? Чому відновлення виявилося настільки тривалим та важким?
– Насамперед варто шукати причини в собі й не звертати все на апендикс. Упевнений, що потрібно було знайти сили вийти та показати все, на що здатен. Тоді, вважаю, відновлення було б не таким тривалим. Напевно, мені не вистачило досвіду, уміння розібратися в собі й із більшим завзяттям працювати на полі. Якби повернути час назад, усе було б по-іншому. Завжди потрібно вчитися на своїх помилках.
– Шацьких називав вас «Полтава». Не ображалися? Чи атмосфера в «Динамо» була настільки дружньою, що розуміли один одного з півслова?
– Звісно, ми з хлопцями товаришували, але друзів багато не буває. Можуть бути, наприклад, друзі дитинства. У нас був хороший колектив, усі один з одним спілкувалися. Я жив в одній кімнаті з Несмачним. Дружили з Пеєвим та Лисицьким, з якими й зараз у хороших стосунках. На Макса Шацького не ображаюся, сам називав його «узбеком» (посміхається). З Лисицьким, Пеєвим та Несмачним у нас була дружна компанія.
– Подобалося київське життя чи все ж Полтава рідніша?
– Подобалося і в Полтаві, і в Києві. У столиці провів найкращі роки своєї футбольної кар’єри. Це й матчі за збірну, й ігри Ліги чемпіонів та чемпіонату України. Звісно, Полтава для мене – рідне місто, але Київ – це вже зовсім інший рівень. Перед клубом ставилися завжди лише максимальні завдання в Україні та на європейській арені. Я пишаюся, що мав можливість зіграти за цю команду й навіть бути причетним до її успіхів.
Артур Валерко
Матеріал клубного журналу №5 за жовтень-листопад 2018 року.
Переходь за посиланням та донать нашим захисникам!
