Роман Санжар: «Коли на потязі проїхали всю країну, побували на Західній Україні, то побачили, що та інформація, яка подається в російських ЗМІ, не відповідає дійсності»

– Як Олімпік жив у тіні Шахтаря та донецького Металурга? Ви з ними перетиналися?

– У нас були непогані стосунки. Звичайно, наш клуб поступався Шахтарю з усіх боків: і фінансово, і в плані вболівальників. Шахтар – клуб зовсім іншого масштабу. Олімпік базувався в районі Боссе, і у нас був більше районний клуб.

Проте Олімпік розвивався, хотів рухатися вперед. Будували базу, синтетичні поля – на той момент у нас їх було два. У нас був маленький майданчик, стадіон, на якому граємо, там побудували трибуни та привели його під стандарти Прем’єр-Ліги. Хотіли також збудувати стандартний манеж.

Президент бачив, що команда демонструє непогані результати, гра поліпшується, і він не відставав – підганяв інфраструктуру під успіхи команди. Але, на жаль, коли вийшли в Прем’єр-Лігу так і не зіграли жодного матчу на своєму полі.

– Коли ви зрозуміли, що те що починається навесні 2014 року, це серйозно і надовго? Коли саме команда зіткнулася з воєнними діями?

– Усе починалося ще тоді, коли взимку повернулися зі зборів. В Туреччині всі дивилися телевізор, а там були тільки російські канали, тож дивилися ті новини, які були. Психологічно було дуже складно, хлопці навіть хотіли зі зборів повертатися додому, хоча на той момент серйозних бойових дій ще не було.

У березні повернулися в Україну, перший тур чемпіонату зіграли в Чернівцях. Коли на потязі проїхали всю країну, побували на Західній Україні, то побачили, що та інформація, яка подається в російських ЗМІ, не відповідає дійсності.

Вже у квітні в Донецьку почали захоплювати адміністративні будівлі. Пам’ятаю, Олексій Дитятьєв винаймав квартиру неподалік захопленої телевізійної вежі. Там пішов серйозний заміс, прозвучали автоматні черги. Тоді він перебував у шоковому стані, вивіз із міста свою сім’ю. Коли прозвучали перші постріли в Донецьку, ми всі зрозуміли, що ситуація досить складна.

– Як у такій ситуації тренеру мотивувати команду і змушувати гравців думати лише про футбол?

– Не було проблем із налаштуванням хлопців на матчі. Ми знаходилися на першому місці у турнірній таблиці, залишалося небагато турів до завершення сезону. Всі гравці були надзвичайно мотивовані, адже хотіли підвищитися у класі, вийти на новий рівень. Звісно, всі хвилювалися за свої сім’ї, близьких. Коли у місті військові, захоплюються будівлі, неможливо не думати про це. Намагалися менше їздити у людні місця, більше часу знаходилися на базі, вдома. Головне, було не потрапити у неприємні ситуації.

– Олімпіку вдалося вийти у Прем’єр-Лігу, однак кінцевий матч сезону грали вже не в Донецьку. Які варіанти базування команди розглядалися? Знаємо, що могли опинитися у Бердянську, Харкові… Як відбувався ваш переїзд?

– Кінцевий матч Першої ліги 2013/14 ми дійсно зіграли у Бердянську. Там всі разом відзначили підвищення у класі, після чого гравці роз’їхалися по відпустках. Коли зібралися на базі, побачили, що ситуація все більше нагнітається, бойові дії загострюються. Я зателефонував президенту і сказав, що потрібно їхати з міста, адже потім вже можемо не встигнути.

У той момент уже стояли блокпости – одних пропускали, інших ні. Зібрали всі речі, інвентар, і поїхали в Харків – команда на автобусі, а я (так вийшло на той момент) рушив трішки пізніше автомобілем. І тут хлопці зателефонували, що на базі, яку нам надали в Харкові, немає належних умов, тому треба було шукати інші варіанти. Після цього Владислав Гельзін оперативно розв’язав усі питання й ми поїхали в Київ. Приїхали на базу в Щасливому, тут і залишилися.

Вже пройшло чотири роки з того моменту як ми переїхали в Київ. Склад команди неодноразово змінювався. З тих футболістів, які вигравали Першу лігу, залишився, напевно, лише Дмитро Гришко.