В сучасному українському футболі вистачає проблем з гравцями на різних позиціях. Традиційно немає форвардів, хоча й досі продовжуються часи Мессі/Роналду, а тому найкращі бомбардири команди все ще можуть не грати на вістрі атаки, а бути вінгерами. Інша проблема стосується голкіперської позиції: «Так, Лунін. А назвіть ще когось?» Ну і найголовніше — центр захисту.
Згадуючи останній відбір, основною парою молодіжної збірної України були Павло Лук’янчук та Іван Зотько. Перший з них протягом усього часу відбору грав за Динамо-2, був запасним Олімпіка та закінчив у сезоні новачка вищої ліги чемпіонату Угорщини. Лук’янчука пробували на фланзі захисту, в опорній зоні, але все одно раз за разом Головко повертався до нього в центрі оборони. “Нам потрібен був гравець, який би прямо зараз був здатен виконувати потрібні функції”.
Його партнер Зотько у найкращий час цього періоду був гравцем стартового складу другої команди Валенсії в Сегунді-В. Можна було б подумати, що це почесно, проте потім він перейшов до такої ж команди Сегунди-В Ельче, з якою він піднявся до Сегунди, але там навіть у запас перестав потрапляти.
Лиш під кінець, восени 2018 року дозріли Денис Попов та Віталій Миколенко, аби грати на цьому рівні в центрі оборони, й тому перестали потрапляти до складу збірної Лук’янчук та Зотько.
Коли у Головка запитали, яких він захисників в українському футболі він може назвати сильними, то у відповідь пролунав жарт: “Я. Коли ще сам грав”. Це якраз той самий випадок, коли в жарті насправді є величезна доля правди.
З часів Головка в українському футболі було насправді лише три сильних захисника. Один з них закінчив кар’єру в 28 років, інший так ніколи й не зумів справитись зі своєю головою, а третій взагалі став центральним захисником тільки через те, що в його команді українці могли грати лише в центрі захисту. Саме через цей факт до списку топ-3 не потрапили улюбленець Гвардьоли Дмитро Чигринський та Олександр Кучер Парадоксально, що у найкращі часи розвитку українського клубного футболу в центрі захисту багатьох провідних команд грали українці, але ніяким іншим словом окрім “легендарний” Березовчука, Пшеничних, Чеберячко, Чечера, пару Невмивака — Вернидуб — не описати.
Тому лише Андрій Русол, Євген Хачеріді та Ярослав Ракицький.
Сучасний футбол, який завдяки роботи топ-тренерів сучасності нарешті розвинувся до передбачень Міхелса/Лобановського, й став повністю універсальним, може закрити деякі індивідуальні проблеми. Оборона тепер розпочинається там де пресингує центральний нападник Фірміно, а атака розпочинається з передач воротаря Едерсона. Якщо потрібні приклади з недавнього минулого, то завжди є Нойєр, завжди є заміна Ібрагімовіча на Ето’О в Барселоні Гвардьоли, бо камерунець йшов в пресинг на відміну від шведа.
Й до захисників топ-рівня зараз інші вимоги. Фабіо Капелло не так давно розбив Леонардо Бонуччі, назвавши його посереднім захисником. Це були несподівані слова, але доводи досвідченого тренера були очевидні та справедливі: Бонуччі — типовий продукт сучасного футболу, у нього інша роль в команді, яка не стосується відбору м’яча.
Той розбір Капелло багато кого змусив переосмислити роль центральних захисників в сучасному футболі. Проте варто відразу визначити головну проблему: топ-тренерів, які можуть створювати досконалу систему в світі не так багато, зрештою за винятком цих трьох-п’яти людей всі інші роблять ставку на індивідуальні якості футболістів. Та й ці топ-тренери не відмовляються від найсильніших гравців.
Ось якраз історія одного, а саме Юргена Клоппа, якраз і важлива в плані розуміння того, наскільки центрбеки штучний товар. Ліверпуль хотів тільки Вірджила ван Дейка — й нікого більше, гравця Саутгемптона, за якого давав будь-які гроші. Він вже тоді був найкращим захисником світу, просто такого ж не скажеш про гравця з середняка АПЛ. Ліверпуль його купив, що дозволило команді перетворитися на фіналіста Ліги чемпіонів та претендента на титул в Англії.
У звичайних тренерів на перший план виходять футболісти. Завжди. І проблема українського футболу в тому, що окрім звичайних тренерів там багато звичайних футболістів.
І якщо в умовній команді Гвардьоли центральний захисник не настільки важливий, то в інших командах — це може бути найголовніша позиція в команді. В звичайному приземленому футболі, якого в світі 99,9% саме так і буває. І в Україні з центрбеками є проблеми. Захисники повинні бути розумними, на відміну від центральних півзахисників там потрібно щось більше, ніж просто виучка та вміння вести боротьбу — потрібно вміти оцінити ситуацію, приймати рішення та постійно мислити. Хачеріді та Ракицький мають, або точніше в свої найкращі часи мали неймовірну рефлекторну здатність реагувати на ситуацію, непоступливість та характер вб’ю/вмру-не-пропущу-повз. Але й вони ніколи не відзначались якимось відчуттям позиції та вмінням читати епізоди наперед. Проте обоє були найкращими, адже інші навіть цих якостей не мали.
Зараз таким гравцем є Микита Бурда, безумовно найкращий центрбек України на даний момент. Він Хачеріді з характером Ракицького, але це все одно не той гравець, який побудований навколо розуму. Мабуть, в цьому й проблема українських футболістів в тому, що їм в дитинстві потрібно більше інтелектуально розвиватись, тренувати не тільки ноги, але й мозок.
Не обов’язково бути генієм, в умі розв’язувати важкі математичні рівняння, проте потрібно бути досить розвиненим. На жаль, в Україні футболіст вже змалечку асоціює себе тільки з футболом та думає, що йому не потрібні інтелектуальні здібності. Наприклад, ще один парадокс: в сучасному світі спорту не вчити англійську мову, а потім переходити до Європи та не зуміти там адаптуватись через неможливість спілкуватися.
Зараз в українському футболі багато імен центрбеків, які ніби мають потенціал. Але щодо кожного з них виникають запитання. Микола Матвієнко в центрі захисту себе показав на зборах так, що йому довго ще не нададуть шансу там грати, хоча він в юності якраз в центрі й грав.. Валерій Бондаренко не виглядає заміною Ракицьому, а швидше Івану Ордецю. Також цікаво, що багато з помітних центрбеків першої частини сезону в УПЛ змінили команду, й лише Бондаренко перейшов кудись вище, а інші просто поїхали за більш стабільним заробітком в інші чемпіонати та клуби середньої руки: Угорщина (Антон Кравченко), Ізраїль (Антон Братков), Хорватія [Хайдук наразі йде на шостому місці] (Олександр Сваток). Хоча якби мене хто спитав про найкращу пару центрбеків першої частини, то їх би там не було нікого, а один залишається в чемпіонаті України та своїй посередній команді.
Великі сподівання на трійку Денис Попов — Валерій Бондар — Віталій Миколенко. Вони так грали на ЄвроЮ19 влітку, можливо, зіграють на молодіжному чемпіонаті світу цього року. Й навіть з тим матчем з Португалією в півфіналі, де все закінчилось 0:5 з декласацією усіх трьох, все одно може бути цікавим. Проте Миколенко зараз грає виключно зліва й, мабуть, не готовий до того, аби бути центральним захисником на дорослому рівні (щось типу молодого Матвієнка), а на Попова та Бондаря ще треба подивитись на дорослому рівні. Попов сильний, але серед своїх одноліток. Бондар розумний, але серед своїх одноліток.Головний сумнів завжди один і той же: чи залишаться ці всі вміння при переході на більш високі швидкості.
Але зараз ситуація така, що, наприклад, і Динамо, і збірна України на матчі, які будуть через місяць знаходиться на відстані однієї травми Микити Бурди від катастрофи. При цьому, що теперішній Бурда далеко не Русол, Хачеріді чи Ракицький, і точно далеко не Головко.
Переходь за посиланням та донать нашим захисникам!
