«Після матчу з «Барселоною» мій батько заплакав». Голеадор «Динамо» 90-х, трансферу якого в АПЛ завадив Лобановський

Динамо Київ 26 Лютого, 18:25 4133
«Після матчу з «Барселоною» мій батько заплакав». Голеадор «Динамо» 90-х, трансферу якого в АПЛ завадив Лобановський
Відверте інтерв'ю Максима Розенка для «Футбол 24» із Павлом Шкапенком, нападником київського «Динамо» 90-х, шестиразовим чемпіоном України.

Із Динамо він шість разів вигравав чемпіонат України. Забивав Барселоні. Але, здається, так і не зміг до кінця розкрити свій потенціал.

У відвертій чоловічій розмові з Максимом Розенком Павло Шкапенко розповів, як рибалив разом із Ребровим на озері, чому не склався його перехід до англійського Сандерленда і що говорив розлючений Лужний своїм партнерам на тренуваннях.

Що ховали у зливному бачку

– Павле, для вас запрошення у Динамо було несподіваним?

– І так, і ні. У 1992 році у складі фактично юнацької збірної України ми з'їздили на турнір до Голландії. Зараз це важко пояснити, але тоді наша команда виступала під маркою київського Динамо. У складі делегації перебував і знаменитий селекціонер першої команди Анатолій Сучков. У Країні тюльпанів ми виступили непогано, я забив кілька голів. А на бенкеті після турніру зайшла розмова, що мною зацікавився Ференцварош. Але у підсумку замість Будапешта я опинився в Києві – Сучков разом із Михайлом Ошемковим приїхали за мною в Запоріжжя.

– Погодилися відразу?

– На переговори вирушив разом із батьком. Він у мене працював завідувачем аптеки. Спочатку мені запропонували почекати в коридорі – керівництво Металурга обговорювало нюанси переходу із Сучковим та Ошемковим. Із своїми питаннями в офіс завітали ветерани Металурга Юрій Сивуха та Ігор Наконечний. Поцікавилися, що я, салабон, тут роблю. Я розвів руками: «У Динамо запрошують. А я не хочу їхати із Запоріжжя». Ігор здивовано подивився і сказав: «У Металург ти завжди встигнеш повернутися, а Динамо буває раз у житті, та й те – далеко не у всіх. Їдь і навіть не думай!».

– І ви прислухалися до його думки?

– Не відразу. Справа в тому, що Металург не горів бажанням зі мною розлучатися. Президентом клубу був Розенко. Ми зайшли з батьком у кабінет, а він каже, що, враховуючи обставини, мені пропонують новий, покращений контракт. І дають дві «Таврії»! Дві «Таврії»! На той час для молодого пацана це був космос. Розенко підсумував: «Залишайся, синку!». Я навіть трохи розгубився. На відміну від батька, який спокійно резюмував: «А тепер давайте вислухаємо пропозицію Динамо».

– І які умови озвучив Ошемков?

– Зарплата – 600 доларів на місяць, у службове користування дають Mercedes. Відіграю за Динамо три роки і мені оформляють його у власність. Мовляв, тепер слово за тобою. Різниця в умовах, звичайно, була колосальною. Моя відповідь Ошемкова, напевно, здивувала: «Взагалі-то, я за Дніпро мріяв грати, але якщо кличете в Динамо, а пропозиції з Дніпра немає, поїду у Київ». Справа в тому, що матчі між Металургом та Дніпром тоді мали дуже принциповий характер, Дніпро у 80-х гримів на весь Союз, і я щиро хотів виступати за дніпрян.

Михайленко, Ковалець, Ребров, Шкапенко

– У Динамо ви прийшли майже в один час із Ребровим. Потоваришували?

– Звичайно. Нас в одному номері поселили – спочатку в готелі «Турист». Підтримували один одного. Я смикнув передній м'яз – це була моя перша травма, яку лікував уколами. 22-23 дні роблять уколи в м'яз – для мене це було в новинку. Коли отримав травму, настрій погіршився, виникли думки повернутися до Запоріжжя. Сергій мене морально підтримав.

Потім у мене все налагодилося, у першій офіційній грі вийшов на другий тайм проти Дніпра при рахунку 1:1. З подачі Шматоваленка забив переможний гол. Незабаром отримав запрошення до збірної – зіграв на виїзді з Польщею.

А у Сергія почалися проблеми з коліном – потрібно було нарощувати хрящ. Питання стояло, як приросте хрящ, чи буде він узагалі грати. Ребров сильно переживав. Кілька місяців йому не можна було навантажувати коліно. Нас до того часу переселили в готель «Україна». Вже я його підтримував. Зрештою, у Сергія також усе налагодилося.

– На риболовлю разом ходили?

– Так, є історія. Неодружені у той час заїжджали на базу за дві доби до гри. Наприклад, якщо матч у суботу, заїзд у четвер. Потрібно було якось згаяти час. Ми придбали вудочки, увечері пішли на озеро. Легендарна Трохимівна, яку ще Щербицький цілував у щоку, загорнула нам кілька бутербродів.

І ось сидимо ми на озері, рибалимо. Підійшли дівчатка – зовсім молоді. Виявилося, гімнастки з олімпійської бази. Підсіли до нас, ми їх почали розпитувати про спортивну гімнастику. Дивлюся, вони на бутерброди косяться. Ми їм запропонували перекусити.

Спочатку відмовлялися. Мовляв, нам не можна. Потім жадібно накинулися. Розповіли, що у них зважування на кожному тренуванні і штрафи через 100 зайвих грамів ваги. Вони увесь час голодними ходять. Доходило до того, що скоринки хліба вони ховали у зливному бачку, щоб їх не виявили тренери. Їли вночі. Ми з Сергієм були вражені.

Забобони Сабо

– Хто з Динамо вражав на полі своєю суворістю?

– Лужний. Згадую його забігання на тренуваннях. У Динамо на той час вже з'явився Олексій Герасименко. Він приймає м'яч, Олег біжить і кричить «забігаю». Олексій раз пробив, вдруге – віддав у середину. Повертаючись із другого забігання і проходячи повз Герасименка, Лужний пригрозив: «Ще раз не віддаси, я тобі кадик вирву». При цьому відразу після гри Лужний моментально заспокоювався.

– Пам'ятаєте історію з вашим малиновим піджаком?

– Навіть не знаю, чи варто її згадувати. Втім, що вже там... Якось Сабо не взяв на збори у Німеччину наших литовських легіонерів – вже покійного Вальдаса Мартинкенаса та Ігоря Панкратьєва. Залишив їх у Києві з другою командою. Після зборів повертаюся і бачу: фірмовий малиновий піджак, дуже схожий на мій, продається у валютному кіоску в холі готелю. Пам'ятаєте, тоді, на початку 90-х, була мода на малинові піджаки? Впізнаю свою річ, нічого зрозуміти не можу.

Підходить Мартинкенас із винуватим виразом обличчя. Каже: «Паша, вибач, у нас гроші закінчилися, ми твій піджак заклали. Викупи сам, коли отримаємо зарплату – віддамо». Виявилося, хлопці взяли ключі у чергової, сказали, що хочуть відеокасети подивитися – у мене в номері відеомагнітофон стояв. Ну й взяли цей малиновий піджак.

Вальдас узагалі був хорошим мужиком. Серйозним. Я запам'ятав, що навіть Сабо не ризикував вступати у словесні перепалки з Мартинкенасом. На розборі польотів Йожеф Йожефович щось скаже Вальдасу, той почне заперечувати у відповідь. Сабо відмовчувався.

динамо

– Леоненко розповідав мені, що Сабо перед вами ставив ультиматум. Мовляв, хочеш грати в основному складі – припини водитися з Леоненком.

– Сабо – специфічна людина. Йому увесь час щось перешкоджало. Забобонів у нього було стільки, що не злічити. То солдати біля бази пройдуть під час сну. То ще щось. Леону діставалося більше від інших – Вітя постійно відповідав із гумором. Пам'ятаю історію. Сидимо, розбираємо відео. Під час стоп-кадру Сабо кричить: «Леоненко, подивися, чому ти стоїш?!». Вітя відповідає: «То натисніть кнопку play, я відразу ж побіжу».

– Сабо дійсно ходив увечері по квартирах, перевіряв, чи вдома підопічні?

– В основному перевірялися квартири холостяків. Дружини сильно обурювалися, коли заходили до одружених хлопців – могли й не пустити. Сабо, щоправда, майже не ходив – делегував цю «почесну» місію помічникам. Але серед асистентів Йожефа Йожефовича були нормальні хлопці. Анатолій Дем'яненко після тренування міг упівголоса попередити: «Сьогодні буде перевірка».

– У Металурзі перевірок не було?

– Там було чоловіче виховання від ветеранів. Я ще встиг у складі Металурга в останньому чемпіонаті СРСР виступити. Запам'яталася гостьова гра в Лужниках проти Спартака – в останньому турі першості. У першому турі чемпіонату ми вдома Спартак обіграли – 2:1.

І ось граємо в Лужниках на засніженому полі. Надворі вже листопад. Вигравали 1:0. Господарі відновили паритет. Атакували. Біля штрафного майданчика я зустрів, якщо не помиляюсь, Мостового. Зіграв у м'яч, він впав. Намалював пенальті. Суддя вказав на «позначку». 11-метровий реалізували, ми програли 1:2.

Заходжу в роздягальню. Весь у подряпинах, коліно в крові, зовсім без настрою. Мовчки сідаю на лавку. До мене підходить чемпіон СРСР у складі Дніпра Олег Таран. Тримає в руці бутсу з шипами. Показує на шипи. «Бачиш це, салабон? Ще раз команду преміальних позбавиш, ці шипи віддрукуються у тебе на обличчі».

– Дебют за Металург у пам'яті не зберігся?

– Ще й як зберігся – завдяки Цимбаларю. Грали на Кубок СРСР в Одесі з Чорноморцем. Мене відрядили на правий фланг. Ліворуч у господарів грав Ілля. Як він мене возив у цьому матчі! Відразу помітно було, що великий майстер. Після гри я заснув тільки під ранок. Вже коли ми з Цимбаларем у Києві навчалися на тренерських курсах, розповів йому цю історію. А коли дізнався про смерть Іллі, тьохнуло серце. Царство йому небесне!

Цигарка та кабріолет Лаудрупа

– Давайте повернемося до Динамо. Поруч із ким було стабільно весело?

– Поруч із Кормільцевим. І в Динамо, і опісля. У грудні, під час відпустки, ми завжди збиралися у київському залі ЦСКА. Грали, підтримували форму. Перед Новим роком – традиційний бенкет. Сергій мав прилетіти з Москви. Запізнювався. Нарешті забігає в бенкетний зал, скидає верхній одяг. На шиї висять дві медалі чемпіона України. Сергій почав ними дзвеніти. Каже, мовляв, у Динамо в основному навколо поля бігав, але дві золоті медалі отримав і два Кубки країни виграв.

Також запам'яталися протистояння Джишкаріані з Топчієвим на тренуваннях. Вправа на утримання м'яча. Михайло – різкий, маленький, худий, його вітром носило. Діма – габаритний, тягучий, довгий. За рухами прудкого грузина не встигав. Зопалу почав лупити його в підкатах. Як дав – той перевернувся, ледь не вбився. Потім ще. І ще. Після третього разу Джишкаріані підхопився, взяв м'яч у руки і підніс Топчієву з емоційним спічем: «На, візьми цей м'яч, тільки не ламай мені більше ноги».

– Ваша найпам'ятніша гра за Динамо – перемога над Барселоною?

– Найбільш пам'ятним був епізод після неї. Хоча й матч видався яскравим – вже на 5-ій хвилині я забив гол. Стадіон на мить замовк – вболівальники самі не повірили в таке щастя. Потім вибухнув. Коли заробив пенальті, на трибунах було щось неймовірне. У підсумку виграли 3:1.

До мене із Запоріжжя приїхав батько. Після матчу сіли в машину, потрібно було з'їздити на базу, відвезти речі. Їдемо, раптом чую схлипування. Повертаюсь, із подивом бачу у батька сльози на очах. «Тату, ти чого?» – запитую. «Це від щастя! Пишаюся тобою, синку!» – крізь сльози відповідає батько.

– Ось тільки щастя було недовгим – до матчу-відповіді, в якому Барселона обіграла Динамо – 4:1.

– У 1993 році між нами була величезна різниця в класі. У складі Барселони тоді виступали Стоїчков, Куман, Лаудруп, Гвардіола, Субісаррета, Гойкоечеа, Салінас, Надаль, Бегірістайн – там кожен, хто виходив на поле, був зіркою. На Камп Ноу Ребров забив приголомшливий гол, але господарі відповіли чотирма.

Після матчу ми понуро сідаємо в автобус. Поруч стояв розкішний червоний кабріолет. Дивлюся, до кабріолета підходить Лаудруп. Дістає цигарку, спокійно підкурює, не поспішаючи, сідає за кермо. І вирушає додому. Ми всі шоковані – у нас тоді курити на очах тренера не можна було. А в Барселоні це вже тоді було звичним явищем.

– Після переможного матчу з Барселоною ви ні з ким не помінялися футболками через дефіцит амуніції. Коли у Динамо дозволили цей жест доброї волі?

– Уже при Лобановському. До цього після єврокубкових матчів суперники часто пропонували помінятися футболками. Але ми могли віддати футболку тільки в останньому матчі року. Тож змушені були заперечно хитати головами, пам'ятаючи настанову адміністратора – «берегти амуніцію». Суперники дивувалися. Але вже за часів Валерія Васильовича все стало в норму.

– Чи правда, що за перемогу над Баварією у груповому турнірі Ліги чемпіонів у грудні 1994 року керівництво Динамо обіцяло гравцям по 40 тисяч доларів преміальних?

– Не зовсім. Преміальні за перемогу у груповому турнірі Ліги чемпіонів становили, якщо не помиляюсь, 3 тисячі доларів. Але бонуси за вихід із групи вже вселяли повагу. Перед матчем із Баварією у нас склалася така ситуація, що перемога над німцями з різницею в два і більше м'ячів виводила Динамо в наступний раунд турніру. Але тоді отримати преміальні нам не судилося – юний Шева забив гол, гості відповіли чотирма.

– У 1996 році ви їздили на перегляд у Сандерленд. Чому не склалося з переходом?

– Я вже встиг обговорити умови особистого контракту – повинен був отримувати 6 тисяч фунтів стерлінгів на тиждень. Нагадаю, в Англії зарплату сплачують щотижня. Але переходу зашкодили дві причини. По-перше, клуби не змогли домовитися про мою трансферну вартість. Сандерленд був готовий заплатити за мене 800 тисяч доларів. Динамо вимагало цю ж суму, але у фунтах стерлінгів. Проте головною, на мій погляд, була друга причина. Лобановський на той момент вже повернувся до Києва, готувався прийняти команду. Нібито він сказав: Шкапенка – не продавати.

– Коли Хенрік Ларссон зламав ногу, і стало зрозуміло, що він не встигне відновитися до закінчення контракту, Барселона спеціально продовжила з ним угоду. Ви стикалися з таким ставленням у клубах, за які виступали?

– У Динамо отримав дуже складну травму – видалили частину м'яза стегна, замість якої вставили трансплантат. Пропустив близько чотирьох місяців. Операцію робили у Франції, хірург не обіцяв, що зможу знову грати у футбол. Це було при Лобановському, команда набирала обертів, Ювентусу тоді програли у чвертьфіналі Ліги чемпіонів.

У той непростий момент мене підтримав і Валерій Васильович, і керівництво клубу. Не повірите, але мені навіть преміальні за матчі в Лізі чемпіонів виплачували! Казали: відновлюйся скоріше. Всі чекали, сподівалися, допомагали добрим словом.

Двомісячні збори у Яковенка

– Але надалі у Динамо не склалося і ви спершу пішли в оренду у київський ЦСКА, а далі опинилися в Уралані, який тоді очолював Павло Яковенко.

– Павла я застав ще в Динамо – разом трохи пограли. Пам'ятаю, як він вранці піднімав мене на базі. У Паші була травма коліна, я також смикнув передній м'яз. Він мені показував, які м'язи потрібно розробляти, щоб набрати форму. І коли запросив мене в Елісту, я погодився. Динамо також не залишилося обділеним – поміняли нас із Луценком на Яшкіна та Кормільцева.

– Починалося все непогано – на зборах ви стали найкращим бомбардиром команди.

– Паша на мене розраховував, я його надії виправдовував у контрольних матчах. Хоча морально було дуже важко. Це був найважчий період у моєму житті – думав, збожеволію. На Кіпрі ми сиділи більше двох місяців на зборах! І фізичні навантаження у Яковенка були такі, що й Лобановському не снилося.

Пам'ятаю, до нас на збори приїхали дружини. Замість трьох тренувань у ці дні було по два. Але все одно зранку належало виходити на зарядку. Якось вранці Паша нам каже: «Ну що, хлопці, сьогодні потрібно потерпіти. Буде два тести Купера». У мене настрій моментально зіпсувався. Дивлюся, деякі партнери по команді помітно зблідли. Яковенко робить театральну паузу, потім усміхається: «Жартую – будете бігти один тест Купера». Ось така була зарядка.

– А далі у вас були суди з клубом. Що там трапилось?

– По-перше, була затримка зарплати. Більше двох місяців виснажливих тренувань на Кіпрі без грошей. Потім, коли вже почався чемпіонат, мене викликав Яковенко. Сказав, бачу, що тут свавілля твориться, їдь до Москви, подавай у КДК. І дав контакти знайомого агента. За умовами контракту я повинен був отримати 30 тисяч доларів підйомних. З ними й виникли проблеми.

Пам'ятаю, їздив у Москву на три засідання КДК. На друге засідання Уралан приніс документи, що підйомні мені вже виплачені. З моїм підробленим підписом. Я сказав, що буду звертатися до цивільних судів. У підсумку грошей мені не виплатили, але надали статус вільного агента. А запропонований Яковенком менеджер знайшов для мене два варіанти продовження кар'єри – московські Торпедо і Динамо. Я віддав перевагу Торпедо.

– Але, у підсумку, з активною ігровою кар'єрою ви закінчили в 31 рік.

– Спочатку ключицю вивихнув, потім порвав хрестоподібні зв'язки. П'ять болтів вставили! Коліна відновив, а плече підводило. На полі без боротьби – ніяк. А я при будь-якому падінні відчував, що ось-ось ключиця вискочить. Вже виступаючи за Кубань, вирішив, що з мене вистачить травм. Працював дитячим тренером у школі. Випустив хлопців. Знову набирати дітей по 7-8 років не хочу. Зіткнувся з підходом, коли тренуватися ніде, немає за що м'ячі купити. На оренду поля потрібно збирати гроші з батьків. Тепер хочеться набратися досвіду в роботі з дорослими командами.

ДОСЬЄ

Павло Шкапенко

Дата народження: 16 грудня 1972 року

Місце народження: Запоріжжя

Амплуа: нападник

Виступав за клуби: Металург Запоріжжя (1990-92), Динамо Київ (1992-98), ЦСКА Київ (1998-99), Уралан Еліста, Росія (1999), Торпедо Москва, Росія (1999-01), Шинник Ярославль, Росія (2001), Томь Томськ, Росія (2002), Кубань Краснодар, Росія (2003).

Досягнення: чемпіон України (1993, 1994, 1995, 1996, 1997, 1998), володар Кубка України (1993, 1996 та 1998), володар Кубка Співдружності-1996.

За збірну України зіграв 10 матчів.