У нашому футболі мету мають дві команди

Футбол України 3 Березня, 19:31 1525
У нашому футболі мету мають дві команди
​Понад половину клубів чемпіонату України гратимуть в оновлених складах.

У спортивній пресі західних країн є неписане правило: журналіст зобов'язаний жорстко критикувати спортсменів, тренерів, функціонерів та організаторів. Але закінчувати статтю має так, щоб читач не зміг не піти на наступні змагання. Тож, коли запропонували представити завершальну частину футбольного чемпіонату України, я спробував зробити це за західним рецептом. Тому почну з критики.

Цієї суботи в Україні поновлюється футбольний чемпіонат. Але не поспішайте по квитки. Біля кас стадіонів на вас не дуже чекають, там нікого немає. І не тому, що наші люди не люблять футбол – зайдіть увечері в перший-ліпший пивбар із телевізором. Побачите людей різного віку і статі, які дивляться футбол. Іноземний. Той, на якому трибуни заповнені публікою. Таке побачите в Києві, Дніпрі, Львові, Маріуполі й будь-де. Та закликати цих людей піти, скажімо, в суботу на матч чемпіонату України у Львові чи Маріуполі не рекомендую. Тому що пошлють. Коротко і по суті пояснивши, чому вони не збираються мерзнути на трибунах, спостерігаючи за сумнівної якості видовищем.

”Яка тактика у наших тренерів? Кого назбирають, з тими і гратимуть. Аби здобути хоча б якісь очки й отримати обіцяні гроші”, – вважає журналіст Микола НЕСЕНЮК. Дмитро СКАЖЕНИК втілив цю думку в образі на ілюстрації вище.

Невже про це не знають у нашій так званій прем'єр-лізі? Чудово знають. І нічого не збираються змінювати – ні вдосконалювати календар чемпіонату, аби народу було комфортно ходити на стадіон, ані розширювати кількість учасників, щоб футбол був не в семи областях із 24, ні робити так, щоб гра була цікава не лише футболістам і тренерам.

Як на мене, вони там уже не розуміють, що займаються тієї самою грою, що в нормальних організаторів збирає тисячі людей на трибунах і мільйони біля телеекранів. У них там якась інша гра. Тому не дивно, що чемпіонат у нас – в лютому, коли холодно й мокро, але його немає в червні, коли тепло й сухо.

Зазвичай футбольні оглядачі розмірковують над тактичними схемами команд, пояснюють, як той чи інший тренер буде використовувати своїх футболістів, аби переграти суперника, порівнюють потенціал гравців напередодні матчів тощо. У нас це все теж є кому робити. Але з ким?

Понад половину команд чемпіонату України в лютому розпочнуть грати в майже повністю оновлених складах. А дехто – із новим тренером. Зміни ці сталися тепер і стаються щороку не стільки тому, що є бажання удосконалити й посилити гру, а тому що футболісти групами – ледь не написав табунами – перебігають взимку із команди до команди в пошуках кращого заробітку. Він у нас, на відміну від решти світу, суворо засекречений. Так само – тренери. Яка тактика? Кого назбирають, із тими і гратимуть. Аби здобути хоча б якісь очки й одержати обіцяні гроші. Це, як завжди, вдасться не всім.

Звісно, можна заходитися серйозно обговорювати тактичний малюнок гри донецького «Олімпіка» чи одеського «Чорноморця», що нагадуватиме опис імовірного польоту на Марс і так само відповідатиме дійсності. Бо насправді всі знають, що футбольні матчі в нашому чемпіонаті будуть трьох видів. Перший – ігри між «Шахтарем» та «Динамо», де триватиме боротьба за першість. Другий – ігри названих команд з іншими, де інші або імітуватимуть спротив, або навпаки, лягатимуть кістьми, аби не пропустити й отримати премію від головного і єдиного конкурента суперника. Третій – поєдинки решти команд між собою, які навіюють нудьгу навіть молодим і бадьорим телевізійним коментаторам.

У нашому футболі мету мають дві команди – згадані «Шахтар» і «Динамо». Ця мета – Ліга чемпіонів УЄФА з її багатомільйонними виплатами. Решта борються невідомо за що. Бронзові нагороди чемпіонату цікавлять хіба що футболістів і не приносять жодного престижу, не кажучи про гроші. Єдиний бонус для третього призера – право зіграти у груповому турнірі Ліги Європи. Він зазвичай стає для команди сеансом ганьби у шість матчів, після якого потрапляння «в єврокубки» втрачає привабливість.

Це я про потенційних призерів, яких у нас із 12 команд є аж три з половиною. Вовтузіння інших з метою не вилетіти в нижчу лігу викликає бажання не йти на стадіон, а бігти подалі від цього «видовища». І так уже котрий рік.

Усе написане вище – чиста правда, вистраждана десятиліттями спостережень за вітчизняним футболом. Але є нюанс, як сказав би популярний герой анекдотів. Коли на поле виходить моя команда, я забуваю про все. Стають байдужими нехлюйство організаторів, тупість укладачів календаря, різниця у класі гри та рівні футболістів. Не помічаю ні дощу, ні снігу, ні вітру. Я весь у грі, разом із моєю командою, яка має виграти. Або хоча би не програти. Або програти, але не з ганебним рахунком. Або забити хоча б один м'яч. І я буду хвилюватись і переживати, радіти й розчаровуватися, а потім знову радіти. Тому що це буде футбол. А він завжди прекрасний. Навіть український. Зустрінемось на стадіоні.

Микола НЕСЕНЮК, журналіст