Легше назвати ті закутки планети, де ще не ступала його нога.
У пошуках нестандартних сюжетів він готовий лізти на рожен – прямісінько у пащу лютої небезпеки. Наркобарони, пірати, жорстокі гангстери бразильських фавел лоскочуть його нерви, проте не настільки, щоб відмовити собі у журналістській допитливості і професійному задоволенні від того, що глядачам «Світу навиворіт» вдалося показати дійсно зворотній, незнаний бік життя.
Ми терпляче очікували, поки Дмитро Комаров повернеться із тривалого відрядження у Бразилію, щоб поспілкуватися з ним… ні-ні, не про подорожі та екзотику.
Про футбол.
«Пригадую, як вперше підкараулив Андрія Шевченка»
– Дмитре, у своєму Instagram ви періодично публікуєте фотографії із символікою київського Динамо. Чи можна вас назвати шанувальником футболу? Чи дійсно Динамо – у вашому серці?
– У шкільні роки я був шаленим футбольним фанатом (у хорошому значенні цього слова). Навчався у 79-ій школі, розташованій на куті вулиць Руставелі і Саксаганського. Вікна школи виходили на стадіон Республіканський – головне місце наших тусовок. Ми залазили на верхній ярус трибун і там спілкувалися.
Від футболу фанатіли настільки, що вранці, після великих матчів проти Барселони, Ювентуса тощо, йшли на стадіон, аби просто відчути атмосферу, яка ще залишилася. Підбирали квитки, прапори, дудки, транспаранти, і обговорювали вчорашній поєдинок.
Яким я був уболівальником? Скажу, що не пропускав жодного домашнього матчу Динамо у чемпіонаті України. Купував найдешевші квитки – на сектори за воротами. Іноді вдавалося потрапити на міжнародні матчі, але задоволення це було не з дешевих, враховуючи складну фінансову ситуацію 90-х. Не завжди вдавалося зекономити на бутербродах чи випросити у батьків бодай 15-20 гривень (Усміхається).
Якось у фан-секторі стадіону Динамо я потрапив під «роздачу» від міліції. Мав із собою бенгальський вогонь. Не фаєр чи феєрверк, зауважте. Коли кияни забили гол і вболівальники шалено святкували, я, на радощах, запалив свій вогник. І за це моментально отримав, мене одразу вивели зі стадіону. Батькам довелося забирати мої документи. На диво, усе відбулося достатньо цивілізовано, але з того часу бенгальських вогнів я на стадіон не брав.
– А ви були ще тим відчайдухом!
– Якби у 1996 чи 1997 році ви мене зустріли у метро, то просто б не впізнали. Перед матчами збірної України я розфарбовував обличчя на дві частини – жовту і блакитну. А заради Динамо наносив літери «Д» на щоки. На голові – стрічка, на шиї – шарф. Словом, максимальна кількість клубної символіки.
Я вже згадував, що наступного дня після серйозних матчів ми збирали покинуту вболівальниками атрибутику. Із дудок мені вдалося змайструвати такий агрегат, який звучав, наче гуцульська трембіта (Сміється). Він мав один метр у довжину і видавав дуже низький баритон. Ось таким було моє футбольне дитинство – всі ми буквально жили футболом. На щастя, той період збігся із золотими роками Динамо, у яке повернувся Лобановський.
– Кого з гравців тієї команди ви обожнювали?
– Пригадую, як вперше підкараулив біля стадіону Андрія Шевченка. Молодого, ще до його переходу в Мілан. Він мені поставив автограф на календарику. У мене була така ейфорія, таке щастя, що батькам ніяк не вдавалося мене заспокоїти. «Вгомонись, – казали. – Людина тобі всього лише розчерк пера залишила, а ти поводишся, як божевільний».
В 11 класі я зробив перші спроби проникнути у журналістику. Після закінчення школи мене взяли на роботу у Теленеделю – фотографом і кореспондентом. Тож я, образно кажучи, зайшов уже через інші ворота, щоб бути ближчим до того світу футболу, який так любив. Отримав журналістське посвідчення, за допомогою якого спокійно проходив на матчі збірної України. Розташовувався за воротами, як фотограф. Регулярно бачив на відстані простягнутої руки Лобановського, Сабо і всіх інших легендарних «динамівців».
У 2001 або 2002 році, перейшовши в українську Комсомолку, насамперед попросив головного редактора, щоб мене обов’язково відправляли на футбольні матчі. От тоді став потрапляти навіть на Лігу чемпіонів.
«Тільки-но ми зайшли у фавелу – пролунали постріли»
– Що було далі?
– У моєму житті з’явилися подорожі. Що більше їх ставало, то менше місця залишалося для футболу. Щодо сучасного періоду – періоду існування програми «Світ навиворіт», можу сказати так: я продовжую любити Динамо, стежити за їхніми виступами, але, чесно кажучи, команда грає вже не так, як у 90-х. До того ж, у мене стало значно менше часу – побільшало поїздок… Мої улюблені команди – Динамо і, звісно, збірна України, але того юнацького азарту, зірваного горла, вже немає.
Тим не менше, продовжую любити футбол. Думаю, ви це помітили у моїх програмах: якщо є натяк на футбольну тематику, я її не оминаю. У такій країні, як Бразилія, було б помилкою ігнорувати футбол.
– Що бразильці знають про Динамо?
– Якщо ви стежили за моїми ефірами в Instagram, там був епізод, коли ми намагалися здійснити мрію хлопчаків-футболістів із фавел. Один із них справді сумлінно займається у школі футбольного клубу. Інший, на жаль, повернувся у бандити, але суть не в цьому.
Габріель сумлінно тренується
Адріано закинув футбол і повернувся до бандитів
Коли події тільки-но розвивалися, я намагався зробити цим дітям максимальну кількість сюрпризів. Хлопчаки, щоб ви розуміли, із самісіньких низів бразильського суспільства – бандитського, паралельного світу. Ми приходили на матчі внутрішнього чемпіонату їхньої фавели і забирали їх у McDonald’s або у ресторани, де їжа замовлялася кілограмами. Ці дітки – вони із вогниками в очах, бо ніколи не бували у таких місцях.
Одного дня я подарував їм форму київського Динамо. Про всяк випадок привіз із собою у Бразилію цілу валізу «динамівської» амуніції. До речі, ця форма хлопчакам настільки сподобалася, що вони досі у ній грають. Коли величезним натовпом йшли з ними у чергове кафе, я наспівав дітворі наш легендарний мотивчик: «Динамо-Динамо, о-о-о!» Вони це підхопили і завчили.
Ми знімали у Бразилії тричі, з перервами. Спершу – 4 місяці поспіль, потім – місяць, згодом – ще два місяці. Минуло добрих півроку. Знімаємо P.S. Я приходжу у фавелу до цих хлопців. Один із наркобаронів не дозволяв мені там з’являтися, тож я обрав зручний час – під час карнавалу багато босів кримінального світу накивали п’ятами.
Далі – дві паралельні історії: футбольна історія, а також історія нашої адаптації до цієї жесті. Тільки-но ми зайшли, пролунали постріли. Мені здалося, що це салют. Наш гід лише усміхнувся: «Ти помиляєшся, це не салют». Прислухаюся – і справді: пістолет, автоматна черга… Замість того, щоб шукати прихисток, я лише обурився: «Йолки-палки, не дадуть нормально звук записати». За ті 200 днів у Бразилії ти настільки звикаєш до того, що стрілянина – це норма, що не звертаєш увагу на небезпеку.
Такими ж безпечними були й дітлахи. Дуже зворушливий момент: виходимо із машини, я чую стрільбу, коментую, підбігає десяток дітей і, впізнавши мене, вони починають співати хором: «Динамо-Динамо, о-о-о!» Ця історія повторювалася ще кілька разів. У маленьких бразильців я асоціювався із піснею про Динамо (Усміхається).
– Невже там нічого не знали про Динамо?
– Дізналися лише тоді, коли я їм розповів. Так, вони добре знають Андрія Шевченка. Але не більше.
– Стривайте, навіть Шахтар, який упродовж багатьох років запрошує їхніх співвітчизників, вони не ідентифікують?
– Взагалі такого немає. Сумніваюся, що бразильці зможуть бодай вимовити слово «Шахтар». Вони, звісно, в курсі, що їхні футболісти грають десь в Україні – «у якійсь українській команді». І коли ти робиш підказку, лише одиниці пригадують назву донецького клубу.
Підсумуємо: там знають Україну, знають Шевченка, а Шахтар практично не знають. Це, звісно, не стосується професіоналів – футболістів, тренерів, селекціонерів. Бо ця когорта бразильців чудово орієнтується на футбольній карті світу.
«Хрещатик ридав і аплодував, проводжаючи Лобановського»
– Ви ще застали епоху, коли у спорті було значно більше романтики, ніж зараз. Що вам не подобається у сучасному футболі?
– Я не настільки прискіпливо стежу за сучасним футбольним життям, тож, можливо, моя відповідь комусь здаватиметься недостатньо компетентною. Мені, звичайно, боляче дивитися на те, що моє улюблене Динамо останнім часом не хапає зірок із неба.
Напевно, потрібно вибудувати гравцям правильну систему мотивації. Згадати ті часи, коли Динамо було суперуспішною командою (маю на увазі епоху Лобановського), і повертати тодішню методику. У будь-якому випадку, щось потрібно змінювати. Так, як є зараз, далі тривати не може.
Всі ми знаємо про не завжди адекватні зарплати футболістів. На мою думку, несправедливо платити такі гонорари людям, які не виводять свою команду у топи. Скажу як дилетант: маючи таку можливість, я б вибудовував систему фінансової мотивації по-іншому. Якщо гравець виконав усі необхідні пункти і приніс команді домовлені результати та бонуси – він отримує високу зарплату. Якщо ж не впорався – сидить на «мінімалці».
Коли молодий пацан отримує на руки величезні суми, далеко не всім вдається з цим впоратися психологічно. Не всі витримують випробування грошима. Здебільшого це хлопці із простих сімей. І от вони потрапляють в основний склад, отримують дуже пристойні зарплати, виникають спокуси – дорогі автомобілі і так далі. З основного роду діяльності збивається фокус.
Свого часу Сабо або Лобановський відібрали у Шевченка машину за те, що він, прямуючи у Конча-Заспу, порушив правила дорожнього руху. От такої жорсткості і дисципліни зараз бракує. А ще – простої і зрозумілої системи бонусів.
– Хто з теперішніх гравців є вашим другом або хорошим знайомим?
– Немає таких. Із багатьма знайомий на рівні «Добрий день» – «До побачення». Хоча колись я навіть літав разом із збірною – в Ісландію, наприклад. Багатьох знаю в обличчя, але не за прізвищами.
– Мессі чи Роналду? Кому з них віддаєте перевагу?
– Я можу сказати тільки про того Роналдо, який «Зубастик». У 90-х я його просто обожнював. Не можу не назвати Шевченка, а також Лобановського. Я не застав Валерія Васильовича в статусі гравця, але для мене він – легенда.
Мені випала нагода побувати на похороні Лобановського. Добре пам’ятаю, як увесь Хрещатик ридав і аплодував. Це, звичайно, дуже сильний епізод. Так, як проводжали Лобановського, не проводжали, напевно, нікого. Він – справді наша гордість.
– Дмитро Джулай зізнався, що плакав, почувши про смерть Лобановського. Ви також пустили сльозу?
– Була сльоза… У цей період я тільки розпочинав працювати у «Комсомольській правді в Україні» і, як репортер-новачок, насторожено придивлявся до деяких редакційних завдань. Наприклад, до похоронів відомих людей. «Боже, як це некоректно та аморально!» – думав я собі.
І от зранку до мене звертається головний редактор: «Піди і зроби репортаж із похорону Валерія Васильовича». Я туди вирушив скоріше як людина, а не репортер. Намагався дотримуватись тих моральних принципів, які сам для себе сформував. Не ліз, не підходив близько. Зробив кілька загальних планів – як ідуть люди, як формується черга на стадіон Динамо.
Коли ж все-таки підібрався ближче і побачив сльози на очах усіх футболістів команди і національної збірної України, у мене й самого навернулися сльози. Не без цього… Було дуже сумно і боляче. Знаєте, виникало відчуття: чи буде в Україні ще така людина, яку настільки масово і щиро проводжатимуть? Думав про це і супроводжував процесію від стадіону аж до Байкового кладовища. Стіна людей, живий коридор.
Відпрацювавши фоторепортером близько шести років, відвідавши усі найбільш значущі події початку 2000-х, чогось схожого я не бачив ніколи. Це ще раз засвідчує величезну народну любов до Лобановського.
Переходь за посиланням та донать нашим захисникам!
